Нове торгове лицемірство
У міру того як поточний «раунд розвитку» торгових переговорів підходить до своєї заключної стадії, стає дедалі очевидніше, що мета — стимулювання розвитку — не буде досягнута, і що стабільність багатосторонньої торгової системи буде підірвана. Це особливо помітне в положенні, що передбачає наділення найбільш слабко розвинених країн практично безплатним доступом до ринків розвинених країн.
Рік тому лідери найбагатших країн світу прийняли на себе зобов’язання полегшити становище найбідніших країн. У листопаді 2001 року в м. Доха вони пообіцяли надати дещо цінніше, аніж гроші: можливість бідним країнам продавати свої товари і таким чином вибратися з бідності. З великими фанфарами розвинені країни протягом якогось часу начебто виконували свої обіцянки, оскільки Європа висунула ініціативу «Усе, крім зброї» (EBA), згідно з якою мала намір в односторонньому порядку відкрити свої ринки для найбідніших країн світу.
Ринки не стали настільки відкритими, як здавалося. Заковичка полягала в деталях: багато менш розвинених країн з’ясували, що EBA ускладнила правила визначення країни походження товару та розширила обмеження для постачальників, тобто бідні країни мали зовсім небагато шансів експортувати свою продукцію, з якою щойно були зняті обмеження.
Але завершальний удар був завданий найбагатшою країною світу, Сполученими Штатами, які ще раз вирішили продемонструвати своє лицемірство. США нібито погодилися відкрити 97% своїх ринків найбіднішим країнам. Країни, що розвиваються, були розчаровані результатами реалізації європейської ініціативи EBA, і Європа у відповідь частково взяла на себе зобов’язання з вирішення проблем, пов’язаних із правилами перевірок на визначення країни походження товарів. Намір Америки, навпаки, полягав у тому, щоб прикидатися, що вона відкриває ринки, насправді нічого подібного не роблячи, оскільки за США залишився вибір інших 3% для кожної країни. У результаті з’явилося те, що зараз називається ініціативою EBA: країнам, які розвиваються, буде дозволено вільно експортувати все, що завгодно, крім того, що вони виробляють. Вони можуть експортувати реактивні двигуни, суперкомп’ютери, літаки, комп’ютерні мікросхеми будь-яких типів, але тільки не текстильну, сільськогосподарську продукцію або харчові товари, що зазнали технологічної обробки, тобто товари, які вони можуть виробити та які вони виробляють.
Візьмімо, наприклад, Бангладеш. Якщо пройтися по найпоширеніших шестизначних тарифних позиціях, то в 2004 році республіка Бангладеш експортувала в США 409 тарифних позицій, на чому заробила близько 2,3 мільярда доларів. Але його кращі 12 тарифних позицій (3% від усіх тарифних позицій) становили 59,7% від загальної суми експорту в США. Це означає, що США можуть створювати бар’єри на шляху майже 3/5 бангладеського експорту. Для Камбоджі ця цифра становить приблизно 62%.
Ситуація не краща, якщо правило трьох відсотків застосовується до тарифних позицій, які США імпортує з іншого світу (а не до позицій, які окремі бідні країни експортують у США), тому що в цьому випадку США може відмінити безмитне та безквотне ввезення для майже 300 тарифних позицій. Стосовно Бангладеш це має на увазі, що 75% тарифних позицій, які становлять понад 90% від обсягу його експорту в США, можуть втратити право на безмитне та безквотне ввезення. Для Камбоджі, яка в 2004 році експортувала в США лише 277 тарифних позицій, скасування безмитного ввезення може становити 100%.
Офіційний аргумент на користь тривідсоткового винятку полягає в тому, що він зачіпає «чутливі товари». Іншими словами, тоді як США читає країнам, що розвиваються, лекції про необхідність стати обличчям до обличчя з проблемами швидкого пристосування до лібералізації, самі вони відмовляються це зробити (до речі, США вже мали аж 11 років на те, щоб пристосуватися до лібералізації в текстильній галузі). Але реальна проблема набагато серйозніша, оскільки за тривідсотковим винятком вбачається привид огидного підходу, що свідчить «розділяй і володарюй»: країни, що розвиваються, будуть вимушені конкурувати одна з одною, щоб гарантувати собі, що Америка не викреслить їхніх найважливіших товарів згідно з правилом трьох відсотків. Викреслення вже саме по собі підриває багатосторонню торгову систему.
Більш того, за пропозицією про 97% може стояти цілий таємний план. На зустрічі СОТ 2003 року в м. Канкун країни, що розвиваються, спільними зусиллями відбили спроби створення торгової угоди, що була майже такою ж нечесною, як і минулий уругвайський раунд, що лише погіршив становище найбідніших країн. США вирішили знищити цю єдність. Стратегія Америки з укладення двосторонніх угод була націлена саме на це, але їх вдалося укласти тільки з кількома країнами, що становило незначну частину системи світової торгівлі. Формула 97% залишає можливість посилення цього розділення в самій СОТ.
США вже досягли певних успіхів у зштовхуванні бідних країн одна з одною. Переважний доступ для африканських країн згідно з законом про розвиток і можливості для Африки (AGOA) і пізнішим ініціативам, схоже, має своєю головною метою зміну правил торгівлі: закрити шляхи торгівлі одним бідним країнам і відкрити їх іншим. Наприклад, частка Бангладеш на ринку одягу США знизилася від 4,6% у 2001 році до 3,9% у 2004. Протягом того ж періоду частка країн AGOA на ринку одягу США виросла з 1,6% до 2,6% і, схоже, виросте ще більше, коли країни AGOA почнуть максимально користуватися правом безмитного ввезення.
У AGOA містилося положення про перегляд закону, але якщо безмитне ввезення стане постійним для менш розвинених країн Африки (як було обумовлено в Гонконзі), то бідні країни Азії продовжуватимуть втрачати свою частку на ринку США. Вважається, що СОТ може запобігти укладенню цих угод, спрямованих на торгову дискримінацію, але поки що в цьому напрямі ще нічого не зроблено.
Навіть якщо Америці вдасться розділити країни, що розвиваються, це може, однак, стати причиною виникнення деякої єдності. І ті, хто виступає за лібералізацію торгівлі в рамках багатосторонньої системи, і ті, хто виступає за надання допомоги країнам, що розвиваються, ставитимуться до нової стратегії Америки різко негативно.
Джозеф Е. СТІГЛІЦ — університетський професор Колумбійського університету, в 2001 році отримав Нобелівську премію з економіки. Др. Хамід РАШИД — директор у міністерстві закордонних справ Бангладеш і колишній студент професора Стігліца.
