Останній суд над «нацистським злочинцем»

На судовому процесі у Мюнхені над вихідцем із України, позбавленим американського громадянства і звинуваченим прокуратурою у причетності до вбивства 29 тис. євреїв, Джоном (Іваном) Дем’янюком, не сталося сенсації. Бо ця сенсація ще на початку процесу була анонсована. Ще тоді повідомили, що двоє уцілілих в’язнів концтабору Собібор не можуть упізнати Дем’янюка як охоронця табору. І от тепер ці двоє — Блатт і Бяловіц — після розлогих споминів про пережите зізналися, що не впізнають Дем’янюка. Так само ще до початку стало відомим, що двадцять троє заявлених обвинуваченням свідків, виявилося, уже померли. Як гірко іронізував відомий американський публіцист Пат Б’юкенен, який уже 30 років бере участь у захисті Дем’янюка, таке враження, що свідки померли одразу, як підписали свідчення проти Дем’янюка, зокрема, якийсь Данильченко, оголошений «новим свідком» після того, як у 1993 році Дем’янюка виправдали в Ізраїлі, де перед тим засудили до повішення як «Івана Грозного» із концтабору Треблінка. Дем’янюк тоді повернувся до США, йому поновили громадянство, а сам він — на свою біду? — почав судитися із міністерством юстиції за несправедливе обвинувачення. У 2001 році міністерство вдарило у відповідь, розпочавши друге коло переслідування.

І тоді, і тепер Дем’янюк твердить, що ніколи не був у Треблінці, Собіборі і Травниках, а, потрапивши у 1942 році в полон, усю війну був у таборі для радянських військовополонених. Правда, тепер це кажуть його адвокати, бо сам підсудний лежить і, схоже, навіть не розуміє, що відбувається навколо. До речі, суд над охоронцями табору Собібор відбувся ще у 1966 році. П’ятьох обвинувачених на чолі із начальником охорони Еріхом Ліхманом... звільнили, оскільки німецький суд вирішив, що він наказував вбивати, а його підлеглі вбивали під примусом, під страхом смерті! Цікавий і той факт, що свідок Блатт геть не пам’ятає німецьких охоронців, натомість постійно твердив, що «навкруги були самі українці, без них фабрика смерті не могла б функціонувати». Адвокат Дем’янюка Ульріх Буш так прокоментував цей «наїзд на українців»: «Німці вбили у таборах три мільйони слов’ян. І це теж Голокост. Дем’янюк теж став жертвою геноциду. Можна згадати і колабораціонізм самих євреїв у концтаборах. Але ж ця тема — табу! Та під час суду про це буде сказано».

ХТО Ж БУВ «ЖАХЛИВИМ ІВАНОМ»

Варто згадати, як відбувалося упізнання Дем’янюка як «Івана Грозного» — наглядача-садиста концтабору Треблінка ще на початку 1980-х. З протоколами допитів колишнього есесівця Отто Горна, який був помічником «Івана Грозного», вдалося ознайомитися конгресмену Джиму Треффіканту. Цей одинак з усього складу кількасотнього Конгресу, хто погодився вислухати сім’ю Дем’янюка і, жахнувшись очевидною фабрикацією слідства, узявся за захист. Коли він спробував долучити до справи іншого, як йому здавалося, сумлінного конгресмена Дану Рорабахера, той, дізнавшись подробиці, закричав: «Це політичне самогубство!», натякаючи на невдоволення ізраїльського лобі, яке вже тоді контролювало Капітолій. І виявився абсолютно правим: Треффікант давно вже поза Конгресом, а Рорабахер і далі переобирається. Виявилося, що двоє агентів Офісу спеціальних розслідувань міністерства юстиції США Гаранд і Догерті показували Горну дві пачки фотографій людей різного віку і, як зазначено в протоколах, «кавказької зовнішності», але в кожній з них було фото Дем’янюка. Горн так і не спромігся упізнати його, лише зазначив, що його фото він уже бачив у попередній пачці (протоколи підписані і прокурором Московітцем). Але вже невдовзі на процесі у Клівленді із позбавлення Дем’янюка американського громадянства, а потім на суді в Ізраїлі Горн стверджував, що одразу впізнав в Дем’янюку «Івана Грозного».

Варто зазначити, що за свідченнями уцілілих в’язнів, допитами охоронців, «Іваном Грозним» могло бути кілька осіб, зовнішній вигляд яких і навіть національність аж ніяк не збігаються з Дем’янюковими. Свого часу ним називали іншого вихідця з України, на той час уже мертвого Івана Марченка (на нього вказали 18 колишніх охоронців концтабору Треблінка ще у 1978 році, ще до того, як слідча машина закрутилася проти Дем’янюка). Можливо, такий поширений у нас переклад прізвиська ката — «Іван Грозний», що пов’язує його з російським царем, отож, підкреслює слов’янське походження нелюда, теж прислужився справі проти Дем’янюка. Є й версія, що «Жахливий Іван» (точний переклад) — це збірний образ. Як встановив тоді ще шеф офісу комунікацій президента Рейгана Пат Б’юкенен, який теж поплатився за захист Дем’янюка політичною кар’єрою, польські селяни, що мешкали поблизу Треблінки, свідчили, що «Жахливим Іваном» називали величезного на зріст і мовчазного дегенерата — оператора газової камери, який часто приходив до сільського шинка напитися. Інші свідки вказували на німця, знову ж таки величезного зросту і статури, який потрапив до концтабору за кримінальні злочини і «спокутував» провину вбивством в’язнів. Його звали Крістіаном Віртом, тому в’язні прозвали його «Жахливим Крістіаном». За одними даними, Вірта вбили під час повстання у концтаборі у 1944 році, за іншими — Вірта перевели служити в Югославію, де його вбили партизани знову ж таки у 44-ому.

ПОСВІДЧЕННЯ: ДОКАЗ ЧИ ФАЛЬШИВКА?

Як і на процесі в Ізраїлі, так і на суді в Мюнхені головним документальним доказом проти Дем’янюка служить його буцімто посвідчення охоронця, що пройшов відповідну підготовку у таборі Травнікі, з фотографією, але без указаної дати і місця видачі. Але експерти ще на ізраїльському суді встановили, що посвідчення є фальшивим. А громадські захисники, передусім, Джером Брентар, який одразу після війни в Німеччині займався пошуком нацистських злочинців, розшукали колишнього коменданта табору Карла Штрайбеля. І той однозначно заявив, що аж ніяк не міг би підписати таке посвідчення без дати і місця видачі. Більш того, Штрайбель стверджував, що на кожного, хто проходив підготовку у Травніках, заводили особову справу, обов’язково з відбитками пальців і тому подібним (Personalbogen). Радянські війська, твердив Штрайбель, так швидко захопили табір, що всі особові справи вціліли. Негайно після розмови із захисниками Штрайбелю наказали тримати язика за зубами. Про особову справу Дем’янюка, якщо він дійсно пройшов підготовку у Травніках, ніколи не запитують. А тепер навіть автори німецької урядової корпорації «Німецької хвилі» у своїх коментарях відверто зізнаються, що це посвідчення і німецьким судом може бути визнаним фальшивкою! Та що там штатні пропагандисти, коли прес-секретар суду заявив, що суд, імовірно, не зможе засудити Дем’янюка!

СПРАВА ФЕДОРЕНКА ТА ХОЛОДНА ВІЙНА

Якщо комусь із американських посадовців доведеться відповідати за 30-річне переслідування американського громадянина, то скандал неодмінно витягне на світ і справу Івана Федоренка, теж вихідця із України, позбавленого американського громадянства у той період, що й Дем’янюк. У Федоренку теж намагалися «впізнати» «Івана Грозного». На процесі із позбавлення громадянства у Флориді дійшло до відвертого фарсу. Коли заявленого обвинуваченням свідка Туровського суддя попросив вказати на охоронця табору Треблінка Федоренка, той показав на середнього віку глядача у залі. Іншого «свідка» — Чарного — суддя сам відхилив після його виступу, зазначивши у стенограмі, що той — «театральна фігура, що викликає найменше довіри як очевидець». Попри те, що брехливі свідчення і в США є кримінальним злочином, жоден із таких «свідків» не був притягнутий. Більш того, кількома роками пізніше вони поїхали до Ізраїлю свідчити в суді уже проти Дем’янюка!

А Федоренка таки позбавили американського громадянства. І він подав апеляцію. А далі, пише Джером Брентар, із Федоренком поговорив керівник Офісу спеціальних розслідувань Ніл Шер: «Послухайте, ви вже стара людина, а розгляд апеляції забере кілька років і всі ваші гроші. Чому б вам не поїхати доживати в Україну, до дружини і сина, га?» Справа в тому, що після війни Федоренко кілька разів (!) приїздив до України провідати сім’ю. Цікаво, правда? Ймовірний злочинець періодично їздить на батьківщину, прекрасно знаючи, що в Радянському Союзі постійно розшукують усіх, хто співпрацював з німецькими окупантами! І Федоренко погоджується. Він міняє всі свої заощадження на радянські рублі і приїздить до УРСР, де його негайно заарештовують за незаконний ввіз валюти. А пізніше судять за звинуваченням у військових злочинах і злочинах проти людяності із смертним вироком. Я пам’ятаю коротку стандартну замітку в газетах у травні 1985 року про те, що в Сімферополі відбувся військовий трибунал над колишнім радянським громадянином І. Федоренком — «вирок виконано». Жодних сюжетів по телебаченню, жодного судового нарису в пресі. Хоча подібні справи із виявленням колабораціоністів завжди діставали широке висвітлення: окрім повідомлень із суду, створювали цілі документальні фільми, де показували свідків і місця злочинів. Наприклад, широкого висвітлення у радянських медіа у той же час набуло викриття «Анки-кулеметниці», яка виконувала масові страти на окупованій російській території. Її шукали сорок років і знайшли під виглядом сумлінної трудівниці, турботливої матері, дружини інваліда війни, з посвідченням учасниці партизанського руху, яка до свята 9 Травня ходила по школах виступати...

Брентар, стверджує, що наводку на Федоренка Москві дав американський Офіс спеціальних розслідувань. Чимало авторів стверджують, що тоді, на піку «холодної війни» склався дивовижний симбіоз спільних інтересів між Офісом та КДБ. Офісу потрібно було довести свою необхідність задля збереження посад і бюджету, а КДБ — поцілити в українську діаспору в США, що мала на той час найвпливовіше (після ізраїльського) лобі в американському уряді.

Слід віддати належне, у Радянському Союзі ніколи не припиняли пошук дійсних нацистських злочинців. Але у пропаганді часто вирішують, що всі засоби дозволені. Пам’ятаю, як уже в незалежній Україні колишній депутат канадського парламенту Юрій Шимко просив газету «Вісті з України» надрукувати спростування на замітку ще початку 80-их про те, що він буцімто співпрацював з німецькими окупантами. Найприкрішим для нього була та обставина, що ця брехня тоді пішла і по Північній Америці, і далі — не хто-небудь, а парламентарій! Зрозуміло, що замітка була не ініціативою редакції, а спущена із КДБ. А там навіть не взяли до уваги того факту, що Шимко народився у... 1940 році!

У цьому контексті, виглядає зовсім не випадкова позитивна реакція Росії на суд над Дем’янюком у Мюнхені. Представник російського МЗСу А.Нестеренко назвав процес «знаковою подією» і похвалив суд за «об’єктивне розслідування всіх діянь Дем’янюка», таким чином начхавши на презумпцію невинуватості. Нестеренко похвалився і передачею Німеччині «копій документів у справі Дем’янюка», але не уточнив, яких саме. Невже знайшлася його особова справа охоронця із табору Травніки? Якби так, у мюнхенському суді обвинувачення уже б вищало від радощів! Чи знову копія горезвісного посвідчення? Москва уже кілька років звинувачує Україну і країни Балтії у «виправданні і героїзації нацистських поплічників». Пропагандистська кампанія, слід визнати, ведеться вміло і при повній безпорадності влади української. Остання акція — збори в Берліні, організовані так званим «Світовим конгресом російськомовного єврейства» (СКРЄ) сенатора від Пензенської області Б. Шпігеля (при допомозі і участі депутатів із українського парламенту Б. Фельдмана і В. Колесниченка). Учасники оприлюднили резолюцію із оцими звинуваченнями на адресу України.

Як повідомив екс-депутат ізраїльського кнесету У. Авнері, пару тижнів тому міністр закордонних справ А. Ліберман (у минулому — вибивала в барі) зібрав майже 150 послів і поставив їм першочерговим завданням «виступити за гідність країни, атакувати будь-кого, хто критикує Ізраїль». Один посол недоречно засміявся і тут же отримав... Це до того, що варто було бодай протест висловити німецькому уряду за гостинність такому провокаційному збіговиську — той же Ізраїль, до речі, відмовив організаторам їх прийняти через «неоднозначність»... Але в нас, як відомо, кар’єрне благополуччя геть не кореспондується із гідністю, професіоналізмом і патріотизмом...

ЧОМУ НІМЕЧЧИНА?

Коли Дем’янюка у черговий раз позбавили американського громадянства і готували до депортації, ані Україна, ані Польща (де відбувалися злочини, в яких його звинувачують) не виявили бажання влаштувати суд у себе. Натомість зненацька виявила інтерес Німеччина (на прохання американського міністерства юстиції?), чия прокуратура перенесла «місце злочинів» Дем’янюка із концтабору Треблінка в концтабір Собібор. Така заповзятливість не може не викликати запитань, адже досвід ФРН у переслідуванні нацистських злочинців не зовсім взірцевий. Ще в 1953 році там амністували тих, хто віддавав накази страчувати співгромадян, які відмовлялися воювати проти військ антигітлерівської коаліції. У 1965 року ФРН припинило порушення кримінальних справ за встановленим раніше строком давності. А в 1969 році взагалі оголосили амністію. І от — широко рекламований суд над «нацистським злочинцем», який, як твердять, чомусь «буде останнім». Виглядає, що має рацію Пат Б’юкенен, коли пише наступне: «Дем’янюк має послужити жертовним ягням, чия кров повинна змити плями гріхів Німеччини». А член Польського інституту мистецтв і науки, видавець батьківського щоденника в часи окупації (до речі, високо оцінений ізраїльським «Яд-Вашемом») Ян Чекаєвскі уточнює: «Хіба не іронія, що тепер німці (...) взяли на себе роль суддів. Чи не намагаються вони відвести увагу від власної відповідальності? Я не можу позбутися думки, що справа Дем’янюка не має нічого спільного із справедливістю. Це пропагандистський засіб, що служить інтересам певної групи в міністерстві юстиції США, що відчайдушно доводить свою необхідність. Тоді як такі люди, як Дем’янюк, просто вмирають»

Суд у Мюнхені має тривати до травня включно. Малоймовірно, що хворий на рак і нирки Дем’янюк доживе до його кінця. Можливо, в цьому і полягає розрахунок організаторів. У такому разі можна буде гучно оголосити, що «нацистський злочинець не дожив до справедливого вироку».