Право на права
«... Голова Єврокомісії заявив, що ситуація стрімко перетворюється на гуманітарну кризу: «Всі палестинські міста повністю відрізано від зовнішнього світу. Ізраїльтяни дотримуються суворої політики під назвою «Вхід заборонено!»
Це інформаційне повідомлення не з Сектору Газа, а семирічної давнини — з окупованих палестинських територій на Західному березі Йордану. Якщо тодішній голова Єврокомісії Романо Проді вживав вислів «гуманітарна криза», то агенції ООН оголосили ті події 2002 року гуманітарною катастрофою. Називали цифру у 500 убитих палестинців, але встановити точне число було неможливим — «Вхід заборонено!». Особливого резонансу набула ізраїльська облога церкви Різдва Христового у Віфлеємі (пізніше її відбудову фінансував президент Об’єднаних Арабських Еміратів шейх Заєд), в якій, за твердженням ізраїльтян, монахи дали притулок не жінкам і дітям, а бойовикам. Ізраїльський міністр Авігдор Ліберман, лідер партії для вихідців із колишнього СРСР «Наш дім — Ізраїль», на запитання газети «Гаарец», яка поцікавилася, чи варто зруйнувати храм, відповів: «Є інші способи. Можна пустити туди газ». І далі: «Я вимагаю, щоб резиденцію Арафата стерли з лиця землі з усіма її мешканцями».
Ізраїль, як і сьогодні, твердив, що знищує терористичну інфраструктуру. Але не Хамасу, як сьогодні, а палестинського президента Ясіра Арафата. Ізраїль та США зажадали від Європи перервати всі контакти з Арафатом, бо той — «терорист». Натомість Євросоюз категорично заявив, що й далі визнає Арафата законним представником палестинців і буде підтримувати з ним відносини. Така принциповість коштувала чималих нервів верховному комісарові ЄС з безпеки та зовнішньої політики Хав’єру Солані, якому в Конгресі США влаштували серйозну екзекуцію, а для дохідливості звинуватили в «антисемітизмі», бо Солана необережно сказав невдоволеним антиізраїльськими демонстраціями в Європі конгресменам, що «ніякого антисемітизму в Європі немає».
Отриманий урок Солана, схоже, засвоїв, бо сьогодні він ні пари з вуст не випустить із приводу трагедії в Газі, навіть у компанії, яка недавно їздила до Тель-Авіва прохати про припинення вогню, але після дружніх обійм і обіду отримала не дуже дипломатичного відкоша: «Ми самі будемо вирішувати, що робити». Напевно, засвоїла урок Солани і Беніта Фереро-Вальднер, яка все ж пожаліла палестинців: «Треба подбати, щоб до Гази потрапили пальне та їжа, передусім борошно, хоча б на хліб». Спромігся промовчати й інший учасник компанії — Карел Шварценберг, міністр закордонних справ Чехії, яка почала своє головування в ЄС зі скандальної заяви про те, що війна Ізраїлю має «оборонний характер». Отримавши тоді від старших товаришів із Брюсселя суворого «дрозда», відомство Шварценберга відкликало заяву, поклавши провину на «недосвідченого речника». Втім, сам він дав волю почуттям в інтерв’ю американській єврейській агенції JTA: «Так, я цілком проізраїльський і дуже цим задоволений». І поділився спогадами дитинства, коли батько регулярно водив його на єврейський цвинтар у Празі, а в 1948 році розмістив у своєму будинку перше ізраїльське посольство (як відомо, Чехословаччина тоді постачала зброю єврейським загонам в Палестині за згоди Сталіна, який, за висловом Молотова, бачив у створенні Ізраїлю «шило в сідницю Британії та США»).
Нинішня обережність Євросоюзу (точніше, Єврокомісії, бо Європейський парламент вільніший у виразах і діях, як то ухвалення на початку грудня рішення не підвищувати рівень відносин з Ізраїлем через його блокаду Гази) приховує велику частку власної провини за сьогоднішню трагедію. Після отримання Соланою порції різок у Вашингтоні Єврокомісія капітулювала перед вимогою США визнати Хамас терористичною організацією, а після перемоги Хамасу на виборах (як відомо, визнаних демократичними і чесними) припинити всю фінансову й гуманітарну допомогу Сектору Газа, таким чином забезпечивши Ізраїлю блокаду оголошеної ним «ворожої території». Юристи-міжнародники визнають, що це було не що інше, як засуджуване міжнародним правом «колективне покарання» населення. Простіше кажучи, сподівання, що виснажені голодом і холодом жителі Гази спрямують своє невдоволення на Хамас і повалять його. Це зовсім не виправдання дій Хамасу, але є очевидним, що його нинішня демонізація є абсолютно тотожною тій, якій сім років тому було піддано покійного нині Арафата і ФАТХ, який нині — в пику Хамасу — вихваляють як законного представника палестинців і приємного переговірника. От тільки ФАТХ, що зберігає владу на Західному березі річки Йордан, не може похвалитися, що його мирний переговорний шлях за кілька років приніс бодай якісь результати. Неодноразово визнані ООН незаконними єврейські поселення на палестинській території й далі розростаються; мур, який Ізраїль будує всупереч вердикту Міжнародного кримінального суду, анексує палестинські території, до окупованого Східного Єрусалиму долучають ті ж поселення з метою змінити його етнічний склад і т.д. У кафе Ради Європи голова комітету із закордонних справ Палестинських законодавчих зборів Абдулла Абдулла мирно п’є каву з депутатами ізраїльського кнесету, а далі розповідає європейським колегам про те, що чимало палестинських депутатів перебувають в ізраїльських тюрмах, а сам не може вчасно приїхати до офісу через ізраїльські блокпости... Безсилля законної палестинської влади у Рамаллі тільки посилює радикальні настрої та переконаність у палестинському суспільстві, що тільки збройна боротьба проти окупації може принести бажаний результат.
Євросоюз старанно уникає самого цього терміну — «окупація», винайшовши низку евфемізмів, як-то «непропорційне застосування сили» або «позасудові страти», — це коли Ізраїль вбиває палестинських діячів просто за звинуваченням у терорі. До речі, «саме Ізраїль, а не Хамас порушував угоду про припинення вогню, зазначає найавторитетніший в Європі оглядач Близького Сходу доктор Роберт Фіск, спершу 4 листопада вбивши авіаударом шістьох палестинців у Газі, а потім 17 листопада, убивши іще чотирьох». Пам’ятаймо, що небажання Хамасу продовжувати цю порожню угоду і стало формальним виправданням для Ізраїлю розпочати бойові дії.
Водночас всі документи ООН покладають на Ізраїль низку вимог і правил поведінки саме як окупаційної сили.
12 січня Рада з прав людини ООН голосами 33 країн «за» ухвалила резолюцію із засудженням Ізраїлю за масове вбивство в Газі й закликом до розслідування порушень Ізраїлем прав людини. Тільки Канада проголосувала проти, що, зрештою, нікого не здивувало: тамтешній уряд Харпера всі роки дихав у потилицю неоконсервативній адміністрації президента Буша (показово, що тижнем раніше Канада депортувала до США американку-солдатку, яка просила політичного притулку через небажання їхати служити до Іраку). Те, що утрималися при голосуванні країни Євросоюзу, теж не мусить дивувати з огляду на все наведене вище. Над чим варто поміркувати, так це — чому утрималася й Україна, чий представник навіть не виступив із поясненням такої позиції. Відомо, що існує «залізна відмазка» — Україна голосує в ООН разом із ЄС, по суті, пристає до нього, отримуючи не надто милозвучну приставку «і така, що долучилася». У свій час отримання такої ласки українська влада назвала величезним євроінтеграційним успіхом...
Але нинішня резолюція особлива, оскільки стосується прав не лише палестинців, а тих «маленьких українців», які мешкають у Газі. Прямим пострілом із танка у власному будинку було вбито 36-річну українську громадянку Альбіну Аль-Журу та її дворічного сина Юсіфа. Ще двоє дітей дістали важкі поранення, і лише після закінчення обстрілу їх змогли шпиталізувати до місцевої лікарні, тоді як загиблі й досі лежать під уламками. Теж поранений чоловік українки лікар Авні Аль-Журу розповів, що тіло дружини розірвало на шматки. Вони одружилися в Україні, коли він навчався на медичному факультеті. Міністерство закордонних справ України відреагувало на це вбивство дуже акуратною заявою, не оприлюднивши навіть імен загиблих, із побажаннями, що «влада Ізраїлю проведе всебічне розслідування обставин трагедії, надасть необхідну допомогу постраждалим дітям, а також сплатить компенсацію родині загиблих». Вустами своєї речниці Президент Ющенко, цитую, «висловлює глибокі співчуття родині загиблих громадян України». Перші особи держави, пригадується, в минулому виявляли дуже зворушливу активність, опікуючись лікуванням і подальшою долею дітей, наприклад, постраждалих від пожежі. Тому й виникає запитання, чому на таку чуйність не заслужили двоє поранених у Газі українських дітей?
Тим часом російська влада, прямо скажемо, рятувала українських громадян у Секторі Газа, евакуюючи їх літаком свого МНС до Москви. Це дійсно заслуговує на вдячність, і таку заяву можна вивісити на сайті МЗС або навіть Президента України, щоб показати, що в отруєних уже й газовим смородом двосторонніх відносинах залишилося щось людське.
Окрім акуратної заяви МЗС з приводу вбивства українських громадян (побажання компенсацій — це окрема велика проблема, просто цікаво, який відчайдух цим буде займатися), справжнім взірцем толерантності був, до того, й коментар речника МЗС «щодо воєнного конфлікту», де найдраматичнішим виявився наступний вираз: «продовження кровопролиття в Секторі Газа може призвести до масштабної гуманітарної катастрофи». Але й цього виявилося достатньо, щоб відомий ізраїльський лобіст в Україні голова Сіоністської федерації та низки інших організацій Йосип Зісельс повідомив, що у вічі заступнику міністра закордонних справ України Олександру Горіну вказав на «необ’єктивний і однобічний характер коментарів МЗС до ситуації з антитерористичною операцією Ізраїлю в Секторі Газа». МЗС, слід сказати, давно вже крутиться на пательні через «палестинське питання», бо товариші із американських «парасолевих» організацій особисто під час зустрічі із Президентом Ющенком вимагають, щоб Україна вийшла із Комітету ООН із невід’ємних прав палестинського народу.
І якщо таке станеться, це буде зайвим доказом на користь слів відомої Валерії Новодворської, яку часто називають якщо не бабусею, так світочем російської демократії: «Права існують для людей освічених, ситих, вихованих і врівноважених». Палестинці під категорію цих людей геть не підпадають, про що вона днями оголосила на ліберальній радіостанції «Эхо Москвы», назвавши їх «натовпом плаксивих паразитів, які живуть на гуманітарку і підтримують терористів». Чому не слід жаліти палестинців, пояснив і відомий політдотепник Віктор Шендерович, прокоментувавши телекадри палестинських батьків над убитими дітьми: «Підозрюю, вони голосували за Хамас. І, як мінімум, вони не заперечували проти ракетних обстрілів ізраїльських міст». Дописами лібералів на кшталт Шендеровича, які готові оплакувати жертви російської війни в Чечні й водночас виправдовувати грузинську війну в Південній Осетії, нині просто кишать блоги, форуми, чат-руми в інтернеті («Від 200 тварюк Землю очистили за один вечір!» — коментує хроніку вбитих палестинців на ЖЖ Антон Носик, який ще недавно здобув славу на телеекранах тим, що протестував проти депортації грузинів із Росії носінням кипи з написом «Я теж грузин!»). Британська «Гардіан» отримала й опублікувала внутрішні документи ізраїльського МЗС про вербування волонтерів і координацію війни в інтернеті. Утім, як сподівається ізраїльський письменник і правозахисник Ісраель Шамір, Шендерович «жахнувся, якби застосував такий прийом умовиводу до когось із жертв Голокосту». Дійсно, збочена логіка Шендеровича та йому подібних, якщо нею — боронь Боже! — керуватися, не залишає місця для співчуття й ізраїльським дітям, що, за систематичними розповідями ізраїльських телеканалів, страждають енурезом через нічні сигнали повітряної тривоги, і навіть трьом цивільним, загиблим від «касамів». Бо стільки ж випадкових перехожих періодично гинуть на тель-авівських вулицях внаслідок перестрілок між мафіозними угрупованнями. І хоча поліція достеменно знає, що це справа рук кланів Абутбуля, Розенштейна й інших, ніхто не пропонує завдати «точкових» авіаударів по відомих адресах.
