«Велика азійська вісь»

Заступник МЗС Китаю вчора заявив, що відносини між КНР та Японією перебувають у найскладнішій фазі за весь час після встановлення двосторонніх зв’язків між двома країнами понад 30 років тому. Виступаючи на прес-конференції, заступник міністра У Давей сказав, що відповідальність за це лежить на Японії. Останні кілька днів у Китаї минули під знаком масових антияпонських виступів протесту проти публікації книжки, що замовчує про злочини, які скоїла японська армія в Азії в роки Другої світової війни. Принаймні в шести великих містах Китаю відбулися демонстрації, що зібрали десятки тисяч учасників. Тим часом, як повідомляє Бі-Бі-Сі, міністр закордонних справ Японії Нобутака Мачімура, який сподівався розрядити напруження під час візиту до Пекіна минулими вихідними, заявив, що розчарований результатами зустрічі. Він хотів досягти від китайської влади гарантій того, що напади на об’єкти, пов’язані з японськими інтересами, більше не повторяться. Китай, тим часом, привертає увагу експертів-міжнародників не лише своєю антияпонською істерією, а в першу чергу своїм зростаючим впливом на світовій арені. До чого може це привести?

Чи не виникає між Індією та Китаєм новий союз, покликаний урівноважити глобальну міць США? Прем’єр Китаю Вень Цзябао нещодавно завершив чотириденний візит до Індії, під час якого було підписано 11 угод, серед них пакт про всебічне стратегічне співробітництво терміном на п’ять років. Крім того, Вень заявив, що Китай підтримуватиме заявку Індії на постійне місце в розширеній Раді Безпеки ООН і виступатиме проти включення до його складу Японії, яка також претендує на місце в Раді, заручившись підтримкою Сполучених Штатів.

Якщо врахувати, що в цих країнах проживає більше третини населення світу, і темпи економічного зростання в них є найвищими на планеті, то союз між Китаєм та Індією може стати серйозним чинником у світовій політиці. Хоч обидві країни належать до таких, що розвиваються, — дуже багато людей і в тій, і в іншій країні живе в бідності, — вони водночас можуть похвалитися вражаючими можливостями щодо технологій інформаційної епохи, як мирних, так і військових. Як сказав прем’єр-міністр Індії Манмохан Сінгх під час візиту його китайського колеги: «Разом Індія та Китай можуть змінити світовий порядок».

Нещодавнє відновлення дружніх відносин між державами знаменує собою рішучу зміну порівняно з ворожістю, що затьмарювала їхні відносини після війни 1962 року через суперечку про прикордонну територію в Гімалаях. Коли я вперше відвідав Індію як офіційний представник американського уряду наприкінці 70-х років минулого століття, то мене вразило, наскільки індійці були стурбовані тим, щоб досягти рівного статусу з Китаєм. 1998 року, коли Індія провела випробування своєї ядерної зброї, міністр оборони при цьому посилався на Китай, а тогочасний прем’єр-міністр Індії Атал Біхарі Ваджпайї говорив про Китай як про ворога Індії номер один.

На противагу цьому, під час наступних візитів до Індії я помітив, що приймаюча сторона каже про необхідність вчитися в Китаю. Обсяг торгівлі між двома гігантами збільшився з 100 мільйонів доларів 1994 року до майже 14 мільярдів доларів минулого року, і міністр торгівлі та промисловості Індії припустив, що до кінця цього десятиріччя він подвоїться. Одна з угод, підписана під час візиту Веня, є новою системою засадничих принципів вирішення суперечок про прикордонні території між двома країнами.

Хоча поліпшення відносин і зменшення ймовірності конфлікту можна тільки вітати, відносини між Індією та Китаєм складніші, ніж вони здаються на перший погляд. Незадовго до візиту китайського прем’єра Індію відвідувала держсекретар США Кондолізза Райс. Із часів візиту президента Білла Клінтона до Індії, і особливо в період перебування при владі Джорджа Буша, США від відносної байдужості до Індії перейшли до створення міцного стратегічного партнерства.

Цей новий підхід, як могло б здатися, поставили під загрозу теракти «Аль-Каїди» в Америці, що привели до зміцнення відносин США із правителем Пакистану генералом Первезом Мушараффом. Але США запевнили Індію в тому, що обидві ці країни зіткнулися із спільною загрозою з боку транснаціонального тероризму, і що сутичкам між Індією й Пакистаном у дусі «холодної війни» немає місця в сучасному світі.

Держсекретар Райс ясно дала зрозуміти це під час свого березневого візиту, наголошуючи на важливості стратегічного партнерства, у тому числі готовності розглянути можливість торгівлі у сфері високих технологій, ядерної енергії, а також спільного виробництва винищувачів F-16 та F-18. Невдовзі після візиту Райс США оголосили, що виконуватимуть давню обіцянку про продаж F-16 Пакистану.

Хоча це висловлювання викликало в Індії протести, вони були відносно неголосними порівняно з минулим. Однією з причин є те, що держдепартамент заявив також, що Америка допоможе Індії стати в двадцять першому столітті однією з наймогутніших світових держав, і до цього напряму входять як стратегічний, так і економічний діалог. Кілька чинників підкріплюють це нове ставлення Америки до Індії. Риторика про «дві найбільші демократичні країни світу» не нова, але вона відповідає новому акценту адміністрації Буша — на сприянні демократії. Чимдалі більша роль індійської діаспори в США, особливо в інформаційних галузях, також на це вплинула, як і збільшення обсягу двосторонньої торгівлі, що супроводжує бурхливий економічний розвиток Індії. Так само важливі й стратегічні питання, пов’язані з транснаціональним тероризмом і зміцненням Китаю.

Посилення Китаю — це найважливіший чинник у політиці двадцять першого століття. За останні двадцять років Китай втричі збільшив свою економічну міць і постійно нарощував військову. Хоча як Індія, так і США прагнуть торгівлі та хороших відносин із Китаєм, обидві ці країни усвідомлюють зростаючу силу Китаю — і побоюються її. Тому обидві країни прагнуть підстрахувати свої ставки, а що може краще сприяти цьому, ніж зміцнення їхнього стратегічного співробітництва? Жодна з них не ставить на меті приборкання Китаю в тому сенсі, як це було у випадку стратегії «стримування» до агресивного Радянського Союзу під час «холодної війни», але обидві хочуть створити міжнародну структуру, яка не викличе в Китаю спокуси демонструвати свою силу.

Протяжність кордону Індії з Китаєм становить 3000 кілометрів, із Пакистаном (який отримує від Китаю допомогу у військовій сфері та в сфері ядерних технологій) — 2000 кілометрів, і вона відчуває дедалі більшу стурбованість безпекою морських шляхів у Індійському океані, якими відбувається торгівля нафтою та іншими товарами. Як сказав мені один індійський стратег під час останнього візиту: «Ми передбачаємо, що до 2030 року США, Китай та Індія стануть трьома найбільшими силами у світовій політиці. Ми не хочемо, щоб у світі домінували Китай або США, але якби нам довелося вибирати між двома цими варіантами, то з останнім нам було б легше примиритися».

Тож хоча поліпшення індійсько-китайських відносин можна тільки вітати, малоймовірно, щоб воно сповіщало про створення індійсько-китайського альянсу, спрямованого проти США. Швидше це черговий крок у руслі багатовікової традиції Індії — управління балансом сил у регіоні.

Джозеф С. НАЙ — колишній заступник міністра оборони США, професор Гарвардського університету.