Бароковий екстрим Леоніда Литвина
У культурному житті України відбулися дві знакові події — виставка творів художника у Музеї Т.Г.Шевченка та вихід видання, присвяченого його творчості
Литвинов Олексій Григорович, який підписує свої твори: Леонід Литвин, народився 1934 р. у Керчі. Змалку відчувши потяг до малювання, він 1955 року почав навчання у Дніпропетровському художньому училищі, яке й закінчив 1961 року. Потім, більш як п’ятнадцять років, на взірець Григорія Сковороди, мандрував, вивчаючи як життя, від Владивостока до Ленінграда, так і музейні колекції. І хоча 1978 року Литвин назавжди поселяється на Київщині, бо треба ж мати якийсь притулок, він не пристає до сільського буття. Митець завжди при пензлях та палітрі. Село відповідає митцеві несприйняттям його інакшості. Як і Спілка художників. Такою ж була Марія Приймаченко, доля дивака спіткала геніального Поля Сезана, Ніко Піросмані, всіх тих, хто ламав усталений світогляд оточення в житті та в мистецтві. За свідченням самого Литвина, він на творчій роботі від 1961 року й по сьогодні. Іншого йому не треба.
Його світ непорушно стоїть на трьох китах: Україна — постійний об’єкт його творчого захоплення; живописне ремесло — як спосіб реалізації особистості та кохана дружина Ганнуся, яку Литвин не лише пише без упину, але ще й на звороті полотен все життя висилає до неї зізнання у коханні.
Творчість живописця сприймається як енциклопедія буття України, її землі та людності. Із нестримним напором надлюдського, по-Мікеланджелівськи могутнього темпераменту, автор сотень полотен жадібно фіксує різноманіття ландшафтів України, небо, на яке задивляється, людей, яких зустрічає на життєвій дорозі, квіти в городі, натюрморти. Шевченкові персонажі такі ж, як його сусіди, зримо — реальні особистості: художник у діалозі із Наймичкою, Казашкою Катею, солдатом у колодках та кістлявою із косою. Літературні рефлексії та життєві спостереження сплавлено в колористичну магму — у панораму духовного та фізичного буття України. Здобута при народженні приналежність до України — не лише усталений сюжет, образ землі, що нескінченно множиться у циклах пейзажних полотен. Україна для Литвина — наслання, марення та любов. Художник кожним дотиком пензля стверджує власну духовну приналежність до цієї землі — звідси жагуча потреба писати звиви річок, площини полів, пластику горбів та урвищ, грозові небеса із дощами та буйно барокові натюрморти, а головне — творити ідилії з образом коханої Ганнусі. Наркотична любов до неї та до України синонімічні. Між двома головними персонажами не існує дистанції: Україна дорівнює красі Ганни, а її тіло, перса, обличчя, вся її істота для Литвина асоціюється з образом вітчизни.
В час, коли так зване «актуальне мистецтво» чи втомлений від самого себе постмодернізм вихваляють власну нудьгу та гламурні забаганки, що заступили справжню емоційність, коли раціоналістичну розсудливість чомусь зараховують по відомству «любові», чуттєво-мистецький шал Леоніда Литвина дорівнює Шекспіровій пристрасті чи Дантовому зверненню до Дами-Петри: «Чого ти не стогнеш, як я у моєму пеклі?»
За тотальної відданості мистецтву, виставкова біографія живописця аж надто стисла. Він — людина не здатна до самореклами та практичних вчинків. Час від часу з 1965 року його полотна з’являються на Республіканських та Обласних виставках. Лише 1989 року відбулася велика виставка художника «Боярка» у Музеї Леніна в Києві. Нарешті 2000 року шанувальники живопису познайомилися із розлогою експозицією Литвина у Національному музеї ім. Т.Г.Шевченка (Київ). Іван Дзюба — тоді голова комітету з Національної премії ім. Т.Шевченка, перейнявся долею митця. І до сьогодні родина Дзюби не покинула художника. Полотна привернули увагу не лише очевидною закоханістю автора в Україну, але й тривожним, драматично-напруженим трактуванням здавалося б ідилічних тем. Активний чорний контур, типовий для стилістики Литвина, темна, срібляста гама аж надто прозоро натякали на непросту долю рідного краю. На цій щасливо-драматичній, амбівалентній гойдалці у постійній напрузі, у динаміці злету та падіння в темряву живе душа майстра та досить жорстка стилістика полотен.
Стилістично Литвин балансує на зламі між окремими прийомами професійного (вченого) мистецтва та наївізмом і, навіть, кічем. Його стилістика як хамелеон, кожної миті нібито змінює вектор сприйняття полотен. Бачимо бездоганно побудовану конструкцію оголеної моделі, а поряд відгомін народного наївізму типу «килимів із лебедями». Протилежні зображальні системи зав’язано нероз’ємним тугим вузлом у живописному мисленні автора, що дає підстави наполягати на маргінальній основі творчості Литвина. Автор буйнобарокової стихії, по суті є експресивним екзистенціалістом. Життя Литвина активізувалося на порозі, на мосту між двома берегами. Він — носій проміжного типу соціальності; особистість, що у середньохресті конфлікту із загальноприйнятими нормами, він самоізолювався від них. Митець — «прикордонна» людина, поза системами, ні тут, ні там. Цей художник амбівалентний. І тільки потужна креативна сила, Богом даний мистецький та людський темперамент не дає йому впасти, а натомість із неймовірними баченням власної місії писати Україну.
Леонід Литвин — рідня першим маргіналам — античним кінікам. Митець, далекий від філософської фразеології (амбівалентність, прикордонність, креативність, інше), в час, коли на Україну з лихої біди насунулася хмара невігластва, постає як хтонічна постать. Він і його потужне мистецтво, позитивне бачення світу, всього огрому України напрочуд потрібні нам у кризовий період як надійний міст для переходу через хаос.
Фоторепродукції надано автором
