Дій, Сьюзан!

Нова комедія «Шпигунка» починається стандартно: ударна сцена зі стріляниною та переслідуванням, зірка епізоду — суперагент Бредлі Файн у виконанні бездоганного Джуда Лоу, потім — заставка з анімованими бійками під патетичну музику. Але це режисерський прийом.

Бо агент Файн ніщо без голосу в замаскованому навушнику — офісного аналітика Сьюзан Купер (Мелісса МакКарті), яка просиджує робочий день у підвалі, де розробляються оптимальні маршрути для переміщень агентів і де живуть зграї мишей, яких ЦРУ ніяк не виведе.

Сьюзан — пані середніх років, з пишними формами. Коли прийшла до Управління, сподівалася на адреналінову цікаву роботу, але замість цього застрягла серед мишей і таких самих, як вона, клерків. Особисте життя не влаштоване, перспективи кар’єрного росту — нульові. До певного часу — поки раптом всі спритні, розумні і сильні агенти не проваляться, і ЦРУ не доведеться відправити на небезпечне завдання когось невідомого.

• Фільм Пола Фейга — знущальна інверсія типового блокбастера про Джеймса Бонда. Всі пізнавані прикмети, від побоїща в казино і екзотичних місць дії до спеціального устаткування, замаскованого мало не під прокладки і пігулки від проносу, тут є. Але своєрідність «Шпигунки» в іншому: чоловіки переважно представлені або як пихаті павичі, або як ідіоти чи злодії. Вони провалюють завдання, поводяться як недоумкуваті, несуть якусь нісенітницю, вбивають направо і наліво без потреби. І була б зовсім біда, якби не розумні, сильні жінки. Хороші дівчата перемагають поганих дівчат і хлопців, рятують хлопців дурних і за це потрапляють у рай хеппі-енда.

Втім, жодної ненависті до чоловіків тут немає. Тому що намір авторів зовсім інший.

За останні півстоліття робилося багато спроб спародіювати «бондіану», проте не варто забувати, що і сам Бонд був певним чином пародією; більшість ранніх фільмів перешарована рятівною іронією, злодії в них швидше комічні, ніж страшні. З роками франшиза втрачала у фірмовій легковажності і обростала банальностями, найголовніша з яких (як і в будь-якому шпигунському кіно), — підкреслена маскулінність, на яку досі мало хто вчиняв замах. Фейг зробив спробу — частково вдалу.

• Пишні актриси за визначенням належать комедійному амплуа, проте Мелісса МакКарті (що вже блиснула в «Дівич-вечорі у Вегасі» того ж режисера) бере не лише фактурою, але й яскравістю таланту, вміючи з однаковою переконливістю і воювати, і смішити; вражає противника і влучним кулаком, і не менш небезпечним гострим язиком. На тому все і тримається, адже початок фільму не дуже розважає: всі жарти походять зі стандартного набору голлівудської гостроти про секс і фекалії — але становище виправляється, коли Сьюзан-Мелісса остаточно бере ситуацію до своїх рук. Ніколи не думав, що побачу що-небудь смішне за участю Вєрки Сердючки, але навіть епізод з розгромом її концерту (до речі, цікаво, наскільки точно Фейг вставляє у фільм цього персонажа — несправжню жінку, підроблену товстуху) тьмяніє на тлі красномовства Шпигунки. Віртуозний потік прокльонів, який видає ця Плісецька лихослів’я, захоплює, адже варто згадати також пластику рухів, багатство міміки і вміння підірвати сміхом будь-яку ситуацію.

Інші виконавці та виконавиці теж доречні; Міранда Харт у ролі подружки героїні та Роз Бірн у ролі злочинниці однаково чарівно безглузді. Окремо здивував Джейсон Стетхем. У серйозному сюжеті він здатен провалити будь-який фільм, а тут успішно висміює самого себе, втілюючи еталон дурня з ініціативою — істоти, як відомо, набагато більш небезпечної, ніж дурень просто.

• «Шпигунка», звичайно, не велике кіно. Але обіцянки виконує: так, комедія, так, іноді смішна, так, про шпигунство, і ще раз так — давно назріла фемінна відповідь Бонду.

Чи вдасться зняти продовження (а це явно планується) більш кумедне, аніж перший фільм? Можливо. Криниця штампів кіношпіономанії здається невичерпною.