Два дні серед териконів лунали російські блюзи та бразильські самби

МІСЦЕВИЙ КОЛОРИТ

Перше, що кинулося у вічі в Донецьку — похмура чорна цегельна будівля з категоричним написом «Кинотеатр «Свет». Всі місцеві дівчата, які встигли потрапити в поле мого зору, були платиновими блондинками. Таке враження, що бум, піднятий Мерілін Монро на рубежі 50 — 60-х, докотився, нарешті, й до шахтарської столиці.

Біля мікроавтобуса ЗМІ пропихтів тролейбус, вщент набитий бабусями. На ньому значився величезний напис синіми буквами — «6 разів на тиждень». Тобто в такому стані старенькі щодня, крім неділі. Значення слогану пояснив логотип газети «Сегодня», що відкрився з іншого боку тролейбуса. Ось так реальність стикається з рекламою.

На стовпі висів Ющенко у вигляді плаката, а поряд — кам’яний шахтар замахувався величезним шматком вугілля. Причому так, з відтяжечкою.

В анкеті, яку дали заповнити в готелі «Шахтар» відразу розвеселила графа: «Народився в 200...». Мабуть, паралельно з джазовим фестивалем «ДоДж (Донецький джаз) #2002» (організатор медіа-група LEVEL) мав відбутися з’їзд немовлят.

У холі на десятому поверсі я звернув увагу на те, що бежевий у коричневих візерунках килим було економно недорозкочено. Тільки частина — до місця, де часто вештаються постояльці. Розкіш наполовину з міщанством. Тобто в наявності килима ви можете пересвідчитися, але топтати його не слід. А милуватися — будь ласка.

Але що дійсно могло розчулити — це пейзаж. Безцеремонно наблизившись по килиму до вікон, я побачив чорнi та руді терикони. Вони величаво покоїлися посеред міської панорами, немов вимерлі вулкани. Підвіконня було густо заставлено фікусами та пальмами, і можна було уявити, що ти не в Донецьку, а на Гавайях.

Об 11-й ранку відбулася прес- конференція. На ній президент фестивалю Олександр Сєрий, крім іншого, зазначив, що діти, виховані цим фестивалем і донецькими джазовими традиціями, вже ніколи, слава Богу, не стануть грати у вокально-інструментальних ансамблях. Трохи здивувавшись такій жорсткій постановці питання, я поцікавився у Сєрого, що поганого він бачить у «Бітлз» чи «Пінк Флойді», які також можна назвати вокально-інструментальними ансамблями. На що президент відповів, що негативно він сприймає тільки радянський варіант ВІА, на зразок «Пламя», «вим’я» і т. ін.

З’ясувавши це питання, а також те, що Гран-прі фестивалю становить 4000 гривень, ми, група київських журналістів, вирішили перед концертом погуляти столицею Донбасу.

У центрі міста на радянських пам’ятних знаках було навішано біг-борди. На одному з них було зображено накачаний чоловічий торс. Позаду культуриста обіймали тонкі жіночі руки в срібних обручках. Під плакатом — «Слава ветеранам!» Лозунг можна доповнити висловом Жванецького: «Слава ветеранам великого сексу!» Малесенький напис на плакаті свідчив: «Нова колекція». Мабуть, йшлося про обручки. Мовляв, iз такими прикрасами відбою від культуристів не буде.

Інший біг-борд був чудовий сам по собі. Без радянських казусів.

На рожевому фоні, звабливо зігнувшись, у повітрі парила спокуслива дівчина. Поряд був перефразований рядок iз Макаревича: «Пусть мир прогнется под Вас». Що рекламував цей плакат — не зрозуміло. Може, його встановили для підняття загального чоловічого тонусу? Дійсно, приємно, йдеш — і раптом бачиш таку еротичну сцену — настрій відразу підскакує. Інший бік біг- борду, напевно, для жінок. Там мужик гордо ширяє у плавках...

У Донецьку ми виявили цікаву особливість місцевих водіїв: вони здебільшого вважають за краще їздити по тротуарах, ніж по проїжджій частині. Причому не знижуючи швидкості. Особливо це стосується іномарок. Може, їм місця не вистачає, чи все забито на проїжджій частині? Ще й як вистачає! Я спостерігав, як акуло-сріблясте «Вольво», з’їхало з пустинної дороги і на ураганній швидкості понеслося по тротуару, поки не загубилося в тенетах пішохідних доріжок.

Київські водії також іноді заїжджають на тротуар, але рухаються, ніби крадучись. У Донецьку крадучись ходять перехожі.

КОВБОЙСЬКІ ПЕРЕСТРІЛКИ І БРАЗИЛЬСЬКІ КАРНАВАЛИ

До шостої вечора Будинок молоді «Юність» було переповнено не менш, анiж той тролейбус iз бабусями (квитки від 5 до 60 гривень). Донецька публіка виявилася більш прихильною до джазу, ніж київська.

Першим виступав віртуоз-виконавець (фортепіано) і одночасно голова журі Ігор Бриль (Москва) з групою «Новое поколение». Це покоління Бриль породив сам, оскільки так називався колектив з його синів: Олександра і Дмитра (саксофони).

Ветеран джазу почав власні твори — сильного і темпераментного блюзу. Блюзова тема плавно перейшла в музику в стилі вестерн. Бриль зі своїми хлопцями неначе опинився в салуні під час перестрілки. Несподівано в блюзі проступили ноти російського романсу. Позначилася московська закваска. Із залу схвально крикнули: «Хлопець — клас!» Потім Бриль знову пустив галопом свій рояль, і динамічний блюз перетворився на класичний рок-н-рол. Загуркотіли швидкісні поїзди, дівчата закрутили стегнами, перед очима з’явилися пари 50 — 60-х у шаленому вирі танцю.

Оголосили квартет Петра Назаретова (Ростов-на-Дону) із трубачем Валерієм Колесниковим (Донецьк). Спочатку музика була якоюсь рваною. Але тут почався Джордж Гершвін. А у Гершвіна все спокійно. Хтось, здавалося, розгойдується в шезлонзі, споглядаючи легкі, купчасті (не перисті, ті — при сильному вітрі, що вносить дискомфорт) хмарки. Ніяких землетрусів і соціального безладу!

Останньою з’явилася заявлена в програмі відома бразильська команда (не плутати з футболом) «BRAZIL All STARS». До її складу, крім бразильців, входили двоє музикантів із Росії — Андрій Кондаков (клавішні) та Ігор Тимофеєв (саксофон), а солісткою була нью-йоркська співачка Напуа Давой.

Співачка граціозно вийшла на сцену і, повернувшись до залу спиною, зробила стегнами два коливальних рухи, які відразу привели публіку в наелектризований стан. При такій фігурі можна було б і не співати. Однак у Напуа виявився надзвичайно приємний низький тембр, близький за тональністю до англійської зірки Шаде. Давой у білій кофтині, коричневих брюках і поясній кавовій хустці чудово виглядала на величезному телеекрані, встановленому на сцені. Це був твiр знаменитого латиноамериканського композитора Антонія Жабімбо.

Жіночу ж частину аудиторії більше приголомшив негр, що виконував соло на перкусії (набір ударних інструментів). Він був шикарний! Генетично в ньому відчувалася вся Африка. Шаман! Пітний, чорний, блискучий, із закритими в екстазі очима, на голові — чорна шапочка. Він вслухався у свій тамтам, витягуючи внутрішній ритм інструмента, пульс природи, ритм дерев. Його гра ввела зал у стан колапсу.

Сивий музикант у круглих окулярах чудово грав на гітарі. Він поводився з нею особливо ласкаво і бережно. Зовні він був схожий на Еріка Клептона, і манера гри була близькою: дзвінка гітарна павутина, яка повільно огортає душу.

Здавалося, навколо «BRAZIL All STARS» порхали маленькі колібрі, як деяке втілення безтурботного щастя, що трепетно перелітає з квітки на квітку.

Кондаков на піаніно видав каскад феєричних акордів. Зненацька карнавальний шквал втих, і мелодія стала прозоро- ніжною, як літній ранок. Таке поєднання наполегливості з вкрадливістю нагадує залицяння чоловіків на пляжі до незнайомих жінок. Можна отримати відкоша, а можна й не отримати — дивлячись як далеко кавалер уміє заводити гру.

У сонячну бразильську пульсацію саксофон вніс невеликий надривчик, додаючи нектару щіпку гіркоти. Щоб музичний розчин не став нудотним.

Публіка стікалася до сцени і заходилася радісно підспівувати. Але після кількох викликів на біс народ був змушений відпустити бразильців.

ПРО РІГ, СОБАКУ БАСКЕРВІЛІВ І ФА-ДІЄЗ МАЖОР

Наступного дня фестивальні виступи відкрив трубач Аркадій Шилклопер. У оточенні діток, розряджених чи то пажами, чи то гномами, Аркадій зіграв на трубі першу композицію. Все було б непогано, якби не шалений рівень гучності. Кожний виск труби Аркадія бив по нервах електричним струмом.

Звичайно, Аркадій — відомий віртуоз, але як у композитора я особливих вершин у нього не помічав. Його група «WOOD» сучасними інтерпретаціями абсолютно дістала. Щось нервове і невиразне.

Ведучий повідомив, що Шилклопер отримав за гру на альпійському розі диплом від швейцарського уряду «За популяризацію фольклорного інструмента Швейцарії». Сам ріг являв собою трубу метрів вісім, що нагадуював величезну курильну трубку.

Перша «рогова» композиція своїми схлипами і скрипами скидалася на старовинну пісеньку Гребенщикова «Мы же из города скрипящих статуй». Потім звуки стали абсолютно зловісними, як при появі в кіно собаки Баскервілів. Контрабасист Іванушкін витягував зі свого інструмента щось на зразок болотяного булькання і доречно доповнив собаку виглядом Грімпінської трясовини.

Потім почалося нагородження молоді, яка виграла конкурс «ДоДж junior-2002». Журі, потрібно сказати, не лютувало і на нагороди не скупилося.

Масі конкурсантів вручили дипломи в різних номінаціях. Найзагадковіша з них — «За відчуття джазу».

Кілька було третіх премій, других і перших, але Гран-прі дiстався москвичу Костянтину Горбатенку (фортепіано).

Його виступ йшов десь після київської співачки Юлії Роми. Але її мені спокійно дослухати не довелося.

Якийсь дядько в сусідньому ряду став за спиною переспівувати кожний рядок із Роми. Ніби англійською мовою. Йому народ став різні зауваження робити. Мовляв, що ти робиш, ...удак?! Побережи голосові в’язки! У відповідь він почав кричати: «Де Фа-дієз мажор?», виявляючи деяке знайомство з музичними термінами. Стало зрозуміло — далі слухати буде неможливо.

Я озирнувся, переді мною сидів вгашений чоловік, з мужнім обличчям, змережаним вертикальними зморшками. Щось на зразок Клінта Іствуда, тільки з більш квадратною головою.

Я схопив його за лікоть і різко сказав: «Мужик, ти що — дурень?!» Сфокусувавши на мені каламутні очі, він тричі вигукнув: «Ти хто?»

Не пояснювати ж йому? Я відвернувся. З цього моменту я відчув на спині агресивні біотоки. Спів, однак, обірвався. Нарешті він схопив мене важкою рукою за плече і сказав: «То що, вийдемо?» Я подумав: «Почалося...» Мужик запитав конкретніше: «Ти горілку п’єш чи коньяк?» Я відповів: «Коньяк».

Роззнайомившись (джерело шуму на ім’я Петя), він поділився: «Я, звичайно, розумію, що заважав тобі і твоїй дружині». (Моєю дружиною він зробив журналістку і поета Ірину Карпінос. Думаю, її чоловік — також журналіст і поет Анатолій Лемиш — був би проти такого розкладу.)

«Не люблю, коли заглушають сцену з боку залу. Тим більше апаратура і без того гримить», — висловився я.

«Так я все розумію, — миролюбно продовжив Петя. — Я тільки хотів, щоб вони дали Фа- дієз мажор. Як зазвичай грає Бриль». — «Потрібно було приходити вчора». — «Учора, — засмучено сказав він, — я працював... Все непросто. — філософськи продовжив шахтар. — Ось я, наприклад, кажу своєму синовi Колі (йому чотирнадцять): «Вчися, твою!» А він уже дівок у чотирнадцять водить, уявляєш? Я йому кажу: «Ти знаєш, де знаходиться озеро Тітікака?» А він мені: «Тату, це тебе колише?»

Петя розсміявся: «Тут він мене спіймав, — мені, де Тітікака — до фені...»

Зворушливо розпрощавшись із шахтарем, я повернувся до зали, де володар Гран-прі Горбатенко закінчував свій успішний виступ. Вже показовий, а не обов’язковий.

Ведучому з Пітера Володимиру Фейєртагу, інтелігентному, живому пану допенсійного віку (тип відомого в минулому телеведучого Іраклія Андронникова) вручили приз «Людина- епоха». За нього щиро радів другий ведучий фестивалю — Петро Полтарьов із Києва. Масивністю, нахабною манерою триматися і лисо-голеною головою він нагадував херсонського футуриста Давида Бурлюка (друга-натхненника Маяковського). І у того, і у іншого в костюмі була одна екстравагантна деталь: Бурлюк тягав у петельці піджака горщик iз квіткою, Полтарьов — гордо демонстрував краватку із зображенням саксофона.

Біг-Бенд Гараняна мені не сподобався — дуже схематична музика. На його нескінченні ритми (малюнок мелодії, що ритмічно повторюється), що механічно виконуються трубачами, душа наривається, як корабель на коралові рифи. Не гріє!

Єдине, на чому вона злегка відігрілася, — на соло його саксофоніста. Ось це людина, а не робот!

Кілька слів потрібно сказати і про донецьку публіку. Вона надто сприйнятлива і захоплена (включаючи й аматора «фа-дієз мажору»). Київська через свою столичну пересиченість набагато байдужiша. Тому музиканти в Донецьку мають змогу на рік енергетично підзарядитися.

ВЕЧЕРЯ ПІД ЧАС АРТОБСТРІЛУ

Завершальним заходом фестивалю став джем-сейшн. Закрита вечірка у тому ж Будинку молоді «Юність», на якій мали грати різні музиканти, в тому числі, які брали участь у фестивалі. Уявляєте, підходять все нові й нові хлопці із саксофонами і приєднуються до тих, хто вже лабає. Видовище обіцяло бути драйвовим! (Не люблю це слово, але важко йому підібрати аналог. Драйв — суміш енергетики, натиску і задоволення від них.)

Однак трапилися деякі накладки. Замість 23.30, як зазначалося на запрошеннях, захід стартував на початку другої ночі. Коли народ вже мало розумів, сниться йому те, що відбувається, чи це насправді. Єдинi, хто будив — вахтерші. Запрошення перевіряли біля входу, перед сходами, нагорі. Неначе народ збирався не на світську вечірку, а на збори підпільного марксистського гуртка. Джаз — для маскування.

Коли інструменти, нарешті, настроїли, то відразу стало не до сну. Позначився той же недолік, який був на вечірньому концерті — пекельно гучна настройка апаратури (напевно, звукорежисер був глухим). Не радували й апетитно накриті столи. Це все одно, що спробувати вечеряти на злітній смузі аеродрому. Замість затишної клубної атмосфери вийшло випробування на міцність барабанних перетинок. Щоб щось сказати сусідовi, потрібно було кричати прямо на вухо.

Від нудьги я накарябав під бейджом із написом «Газета «День» підпис «Елтон Джон». Однак настрою це не додало. Гуркіт вже стояв, як на Байконурі. Знайома журналістка (яка досягла потрібної спиртової кондиції в кафе), видала точну репліку: «Я зараз тверезію зі швидкістю світла». Правильніше — «зі швидкістю звуку». Замість того, щоб натішитися джазом, всі ми потрапили під артобстріл. Дуже шкода!

Шкода було кидати і грамотно сервіровані столи, але не отримувати ж контузію! ПОЗИТИВНІ ВИСНОВКИ

Загалом враження від Другого фестивалю «ДоДж#2002» залишилися приємні. Якби не безпощадна настройка апаратури, що видавала жахливі децибели і властива швидше рок- фестивалям, ніж джазовим.

Донецька публіка, повторюся, — понад усі похвали (на відміну від водіїв).

Звичайно я був у столиці Донбасу влітку, і тоді однією з головних визначних пам’яток міста були кущі троянд. Зараз весь Донецьк був перекопаний. Більшість жінок, яких я зустрів, як вже говорив, тут були блондинками, а більшість чоловіків — були з лопатами. Донецьк готувався стати мрією Алли Борисівни — містом мільйона яскраво-червоних троянд.

Знову ми промчалися, але вже в інший бік, повз кам’яного шахтаря, що розмахує шматком вугілля. Здавалося, що він привітно помахав вільною рукою на прощання. (А міг би вугіллям запустити вслід, як циклоп Поліфем — в Одіссея).

Можна констатувати одне: в Україні Донецьк із джазу вийшов на лідируюче місце. Організатори для цього зробили немало. Але, сподіваємося, на «ДоДж#2003» звукорежисер не буде садистом.