Дзеркало в чотирьох актах
16-го і 17 вересня на сцені Театру ім. Івана Франка московський театр «Школа сучасної п'єси» представлятиме «Чайку» режисера Йосипа Райхельгауза. Протягом усієї історії постановки «Чайки» частенько «вилітали в трубу», але цей спектакль спромiгся протягом сезону стати одним із найбільш касових у Москві. Можливо, «Школу» Райхельгауза, як і в попередні відвідини Києва, чекає аншлаг хоч би на грунті повного розгрому «Чайки», влаштованого російською пресою. Московські театральні критики з насолодою обскубали не тільки райхельгаузівську «Чайку», але й видерли кілька пір'їн із хвоста, власне, чеховської (та й у портрет самого Антона Павловича встромили кілька шпильок).
Найбільше дісталося, як і належить, молодому учню Марка Захарова, режисерові Віктору Шамірову. Він дебютував як актор у ролі Трепльова і поставив міні-спектакль «Люди», яким і починається «Чайка». Усі шишки, які не посміли кинути в Тетяну Васильєву або Льва Дурова, посипалися на молодих. Воно й зрозуміло. На це, втім, і розраховував Райхельгауз, закладаючи в акторському складі не віковий конфлікт та конфлікт авторитетів, а, власне, невичерпне джерело енергії, яке і приводить постановку до її успіху.
Те, що в кожному з «метрів», за словами самого Дурова, живе своя Аркадіна, велика артистка, яка з недовірою і сарказмом ставиться до метань творчої молоді, здається цілком природним. Однак, що робить Аркадіна в кожному другому з театральних критиків, сказати важко. На Машу (Ольга Гусилетова) і Трепльова повісили всі можливі психіатричні діагнози: від неврозу — до шизофренії, обізвали маргіналами і майже наркоманами, що загалом звучало як похвала і визнання їхньої сучасної актуальності. Ніну Зарєчну (Олена Ксенофонтова) критики назвали хижою і гонористою провінційною кар'єристкою, кітчевою бездарністю, «що мимохідь клеїть усіх чоловіків», визнавши таким чином, що і цей образ вдало адаптований в історичному часі та соціокультурному просторі. Адже, що може бути для нас злободеннішим за «історію кар'єри, що зірвалася». Ну і виконання як-не-як. Усе-таки краща учениця самого Райхельгауза у ВДІКу, котра так вдало дебютувала ще на другому курсі в ролі вуличної дівки, можна сказати, особисто вихована режисером, Ніна Зарєчна.
Навіть ярлику «постановки, на якій не засинають глядачі», довелося поламати усталений глядацький стереотип із приводу «Чайки» та чеховських модернізацій взагалі.
На самого ж Йосипа Райхельгауза навісили ганебну табличку з написом «постмодерніст», що звучить прокляттям у вухах сучасних служителів високого мистецтва. Він, мовляв, і опудало чайки посмів на коліщатках залом для глядачів котити (підриваючи престиж емблеми іншого знаменитого московського театру), і в «Світову душу» м'якими іграшками кидатися. Та й актори в нього всі як на підбір, немов із клініки психічно хворих, — щосили дуріють і над традиціями «глумляться», а то й взагалі в лахміття одягнуті! І весь цей фарс, мовляв, для того, щоб публіка на чеховській «Чайці», що вже приїлася, не занудьгувала, не дай, Боже. Тому що сама п'єса — не те щоб історія хвороби і картина комплексів молодого і неспокійного Антоші Чехонте. Просто для акторів зробити Чехова нудним — то понад власні сили.
Найцікавіше, однак, що насправді спектакль сподобався, і його, хоч i через силу, все ж хвалили. Справдилася ще одна істина, засвоєна самим Антоном Павловичем після першої невдачі «Чайки» в Олександрiйському театрі: такий тонкий експеримент, як осучаснення безсмертної п'єси, можна довірити тільки рукам перевіреного експериментатора. Чехов (а експериментатор Райхельгауз, посилюючи чеховські прийоми, ні на крок не відступає від них) писав про нас, простих людей, а відверто розхвалювати себе якось не заведено.
