Електронні примари
Нова виставка «Цифрові відчуття. Коли технології стають мистецтвом» в київському Центрі сучасного мистецтва при Києво- Могилянській академії є насправді акцією на межі між культурою й бізнесом. Адже техніку для інсталяцій, виконаних художниками зі США, Австрії, Франції, Великої Британії, Японії, Сербії надала відома фірма, що спеціалізується на електронному обладнанні; вочевидь, корпорація і сприймала експозицію як частину власної рекламної кампанії. Художники прагнули дещо іншого, тож «Цифрові відчуття» стали наслідком певного компромісу між капіталом та мистецтвом, що помітно в усьому.
Експозиція являє собою вісім інтерактивних атракціонів, так чи інакше побудованих на певних комп’ютерних ефектах. Наприклад, «Меса голосу» (Messa di Voce), виконана групою «Тмема» у складі Голана Левіна та Захарі Лібермана (США), потребує двох учасників. Кожному дають в руки мікрофон, і далі на великому екрані, залежно від обраного режиму, голоси цих двох глядачів трансформуються у різні рухомі форми — візерунки, активно танцюючі кульки чи розмиті плями. Активність і величина цих образів залежить від гучності та висоти голосу.
Інша робота, що дозволяє участь двох і навіть більше людей, — «Spacequatica» британської групи «Санчо План». Перед екраном, по якому в різних напрямах пропливають найхимерніші морські істоти — глибоководні риби, молюски тощо — розташовані шість електронних барабанів. Можна взяти в руки палички i відстукувати будь-які ритми, й на кожний удар одне чи кілька тих створінь відгукуватиметься танцювальним па та кумедним звуком.
Більш творчими є «Життєві простори II» Крісти Зоммерер (Австрія) та Лорана Мінонно (Франція). За допомогою клавіатури в рядку під екраном, зайнятим нерухомим пейзажем, пишеться будь-яке слово. Машина промовляє слово у відповідь, і потім на екрані з’являється істота з генетичним кодом, що містить літери, з яких написане слово складається. Харчуються ці істоти, схожі на простенький океанський планктон, тими таки літерами. «Харч» за допомогою клавіатури набирається в основній частині екрану. Істоти жадібно пожирають літери, і якщо харч їм до вподоби, стрімко розмножуються. Але поступово закони природної саморегуляції беруть своє, і популяція починає вимирати.
Поруч із цим бурхливим простором міститься скромне абстрактне «Плетіння» Кейсі Різа. На звичайному комп’ютерному моніторі можна управляти маленькою цяткою та трьома кружальцями. Простір екрану також заповнений тонкими темними лініями, трохи схожими на лінії магнітного поля — однак поводяться ці живі мережива за своїми особливими законами. З кожним «кліком» комп’ютерної миші можна притягнути до себе одне, два або всі три маленькі кола — і тоді за ними поступово довкола вашого маленького об’єкту почне наростати неймовірне плетиво з повільних тонких ліній. Вправляючись на цьому тренажері, почуваєшся чи то творцем невідомих науці квітів, незвіданих атомних структур чи зоряних систем, або вишивальником найнеймовірніших мережив.
Найменш електрифікований і найбільш передбачуваний — «Овечий ярмарок» американця Аарона Кобліна. Підприємливий «пастух» створив свій сайт, на якому за цілком помірну плату пропонував усім бажаючим намалювати вівцю, що дивиться ліворуч. Результатом став не те що ярмарок — а справжній бестіарій «лівопрофільних» овець. Овець-носорогів, ігуан, левів, драконів можна побачити як на паперових копіях, що ними заклеєні стіни галереї, так і «клікнувши» на певну ділянку сайту. Можна навіть послати таку тваринку своєму приятелеві по е мейлу.
«Мій гербарій» француженки Катрін Ньєкі теж являє собою колекцію небачених істот, і тут теж є електронний архів, з якого можна видобути якесь створіння. Те, що постає на екрані, нагадує комбінацію рослин з якимись чи то бактеріями, чи, знов-таки, морськими істотами. У кожного з цих образів — свій звук, кожну нову химеру з цього гербарію можна за допомогою комп’ютерного джойстіка препарувати, розкласти на частини, перевернути й роздивитись. Через звуки і фантастичність істот це нагадує подорож у джунглях.
Найцікавіші атракціони розташовані в дальніх залах Центру. «Фантазм» Такагіро Мацуо (Японія) перетворює цілком дорослих людей на героїв мультфільму, такої собі мальованої казки для школярів молодших класів. Берете невеличку кулю, що світиться червоним, і заходите між двома прозорими екранами. Тут же починає звучати сентиментальна мелодія на фортепiано, а на екранах на світло у ваших руках злітається безліч білих метеликів-фантомів. Вони слухняно слідують за вами, але варто закрити кулю долонею — музика переривається, а метелики розлітаються і зникають. Зовсім нехитра конструкція, але зачаровує.
Нарешті — робота, що, окрім демонстрації технологій, ще й близька до мистецтва — це «В. о. н. а.» (Наташа Теофілович, Сербія). Тут ніяких колекцій, інтерактивних кульбітів, анімаційних трюків. У кількох моніторах живе дивна істота, така собі віртуальна дівчина. Вона переходить з екрана в екран. Інколи вона здивовано зупиняється і намагається зрозуміти межі своєї свободи, обмацуючи краї монітору. Вона зустрічається зі своїм двійником. Вона намагається щось повідомити глядачу. Її рухи граціозні і хореографічно точні. Вона здається настільки одухотвореною, що цілком можна припустити, що її життя триває і в реальному світі, в проміжках між моніторами, коли ті порожніють.
«Цифрові відчуття» стали в першу чергу парадом технологій, що дозволяє розглядати виставку як свого роду вишуканий луна-парк. Та на сьогодні атракціон став фактично передпокоєм мистецтва, картину замінили комп’ютерні спецефекти, а інструктор посів місце між глядачем і художником. Тож з огляду на це експозиція на Контрактовій цілком відповідає реальній ситуації у світовому мистецтві. А добре це чи погано — то вже інша розмова.
