Гамбурзький рахунок
Відкриття й розчарування фестивалю «ТЕАТР. ЧЕХОВ. ЯЛТА-2011»
В Україні театральні фестивалі стали великою рідкістю. Два роки столиця живе без великого театрального форуму. Обласні центри, такі як Львів, Одеса, Харків лише частково компенсують цю прогалину. Але, мабуть, тільки в Ялті збираються представники з усього пострадянського простору. IV Міжнародний фестиваль театрального мистецтва «ТЕАТР. ЧЕХОВ. ЯЛТА» цього року представив 11 вистав театрів: України, Росії, Франції, Ізраїлю, Естонії, Іспанії, Азербайджану, Казахстану.
Ялтинський театр ім. А.Чехова розташований за кілька десятків метрів від концертного залу «Ювілейний». Але часом їх відділяє набагато більша дистанція — між світом шоу-бізнесу і високими художніми взірцями. Гучний «Мюзик-фест», організований примадоннами української і російської поп-музики Софією Ротару й Аллою Пугачовою у вересні, змінився фестивалем «Театр. Чехов. Ялта». Тут його творці навряд чи могли орієнтуватись на комерційний успіх. У сонячному курортному місті глядачам хочеться розважитись і відпочити, а не обмірковувати серйозні проблеми. Так, принаймні, прийнято вважати. Але хороша вистава і переконлива акторська гра можуть спростувати цю думку.
У фестивальній афіші були аж ніяк не розважальні вистави. Азербайджанський національний драматичний театр із Баку привіз п’єсу «Покаяння» на тему Карабаської війни, а Казахський театр із Караганди — виставу-притчу «Дорога в Кіото». Перша п’єса Гусейнбали Міраламова побудована як своєрідна дуель. Суперечку про справжні й уявні цінності впродовж майже двох годин ведуть два побратими — Мурад (Раміз Новруз), який нажився на війні, і Ватан (Нуреддін Мехтіханли), який втратив не лише Батьківщину, але й можливості, аби прогодувати сім’ю. У другій виставі за п’єсою киргизьких драматургів Галії і Мірзи Гаспарових упевнено лідирує Дунай Єспаєв. Він сповідальний і в ролі мисливця Кожажаса (це теж своєрідне покаяння за гріхи), і в ролі актора, який грає цю роль у парі з талановитою актрисою Ботагоз Максутовою.
Якщо азербайджанська вистава відверто публіцистична, то казахська пропущена постановником Алімбеком Оразбековим крізь призму поетичного театру. Щоправда, у членів журі (де зібрались одразу три драматурги — Юрій Рибчинський, Олександр Мардань та Анатолій Крим) було багато претензій до п’єси, побудованої як театральна фантазія, але малопереконливої за композицією. Поряд із «Вишневим садом» Чехова або виставою київського ТЮГу на Липках «Лісова пісня» Лесі Українки вона, звісно, не має достойного рівня. Але Ялтинський фестиваль і не задумувався як показ виключно чеховських п’єс (як не вважається суто чеховським, скажімо, Міжнародний фестиваль у Москві, який має ім’я драматурга). Але там, звісно, і масштаби інші, і фінансування більш потужне...
На прес-конференції О.Мардань розповідав про бюджет Вісбаденського фестивалю сучасної драматургії, який становить мільйон євро! За 12 днів там показують 22—23 вистави (для порівняння — в Ялті за тиждень 11). А витрати ділять між собою приблизно в рівних пропорціях держава і, як сказали б ми, місто й область. Щоб запросити поважний колектив, такий як Малий драматичний театр із Санкт-Петербурга, додав директор Ялтинського театру Микола Рудник, потрібно понад 150 тисяч євро. Коштів для по-справжньому хороших проектів мало, незважаючи на допомогу міської влади і підтримку російського мецената Олександра Лебедєва.
Театрам-учасникам у вигляді призів вручали кришталеві копії фасаду Ялтинського театру ім. А. Чехова, побудованого ще за життя драматурга. У його затишному, нещодавно оновленому залі понад 100 років тому виступала трупа МХТ, і тому особливо символічним на фестивалі був виступ театру Tribuene з Іспанії, який показав «Вишневий сад», заслуживши приз «За кращий акторський ансамбль» і «За кращу режисуру» Ірини Куберської. Запам’яталась витончена і багатоманітна артистка з Ніцци Лі Сарфаті. У виставі «Мелодрама в будуарі» вона зіграла-проспівала під рояль вокальні мініатюри Дебюссі, Равеля, Пуленка, Оффенбаха про долі жінок, схожі з багатьма чеховськими героїнями. Поза жанровою і художньою конкуренцією виявився Криворізький театр музично-пластичних мистецтв зі своєю емоційною й динамічною інтерпретацією роману Ернеста Гемінгвея «Прощавай, зброє».
Театр із Якутська привіз на фестиваль інсценізацію оповідання «Вірочка», де то саркастично, то зворушливо, зі щедрими театральними знахідками було розказано історію нерозділеного кохання зовні непривабливої провінціалки. При найближчому розгляді виявились спорідненими Антоші Чехонте навіть вистави з елементами абсурду. І не лише «титулованих» майстрів цього стилю, таких як Ежен Іонеско (ізраїльський театр з Ашдода показав його «Стільці») і Данило Хармс (композиція Російської театральної школи з Таллінна). Автор «Книги скарг» і «Пістрявих розповідей» ще наприкінці позаминулого століття переконував своїх читачів у тому, що вчинки його співвітчизників бувають начисто позбавлені здорового глузду й логіки. І це проявилось у виставі Тюменського театру за п’єсою Миколи Коляди «Носферату», яка отримала Гран-прі. Комічну і часом сумну клоунаду зіграли два прекрасні актори Леонід Окунєв та Ігор Кудрявцев, яких провінційними ніяк не назвеш.
У строкатому калейдоскопі різних за художнім рівнем вистав гірше за інших виглядав Донецький театр юного глядача з Макіївки, який показав п’єсу Шейли Ділені «Смак меду». Це була єдина вистава, з якої демонстративно йшли глядачі! І в цьому сенсі дивним було рішення журі присудити макіївцям приз «За сміливе звернення до зарубіжної драматургії», яка вперше проникла на радянську сцену ще півстоліття тому... Втім, фестивальні призи і звання лауреатів отримали всі! І найскладнішим завданням для журі стало не відсіяти другорядні вистави, а вигадати втішливу або заохочувальну номінацію. До цих нагород я приєднав би ще одну — для найвідданішого глядача, який віддав перевагу виставам чеховського фестивалю перед поп-концертами в «Ювілейному». Адже для цього, власне, він і створювався.
