Iхтіандр 45 років потому

Фільм «Людина-амфібія» і роль Іхтіандра принесли В. Коренєву фантастичну славу. Картина стала «культовою» та побила всі рекорди радянського кінопрокату. Після виходу на екран «Людини- амфібії» на актора-красеня з чорним хвилястим волоссям і чарівними блакитними очима обрушилася справжня лавина глядацької любові. Володимир отримував щомісяця понад десять тисяч листів(!) від численних шанувальників його таланту. Але, звичайно ж, більшість послань були від дівчат, які освідчувалися в кохання до актора. Скільки жіночих сердець розбито й сліз пролито? Адже Володимир був багато в чому схожий на свого героя Іхтіандра й любив лише одну жінку — актрису Алевтину Константинову (свою дружину)... Чудові стосунки подружжя зберегло на довгі роки. Вони разом працюють у театрі, виростили дочку Ірину, яка продовжила акторську династію, й тепер душі не чують у своєму внукові Єгорі...

Нині Володимир Борисович Коренєв — народний артист Росії, прем’єр Московського театру ім. К. Станіславського. Він викладає акторську майстерність (професор Інституту гуманітарної освіти), іноді знімається в кіно. Те, що його пам’ятають і люблять на українській землі, хоча легендарний фільм «Людина-амфібія» цього року відмітив своє 45-річчя, доводили керченці, зустрічаючи Володимира Борисовича бурхливими оплесками на кожному спектаклі фестивалю. Ця любов «вирувала» й на вулицях, якими Володимиру Коренєву доводилося йти повільно, часто зупиняючись, роздаючи численні автографи...

Крим для Коренєва — рідні місця. Він народився 1940 року в Севастополі в сім’ї морського офіцера. Батько Володимира Борисовича належав до так званої морської еліти (закінчив три академії, в тому числі й Академію Генерального штабу, був командуючим Північного флоту, викладав, знав декілька іноземних мов). Удома в Коренєвих була величезна бібліотека з солідним переліком книг iз філософії. Як згадує Володимир Борисович, «батько був добре обізнаний на роботах французьких філософів, чудово розбирався в мистецтві, любив театр. Загалом, мені було звідки черпати знання й учитися хорошим манерам...»

КЕРЧЕНСЬКІ ВРАЖЕННЯ

— Цього року фестиваль залишив у мене дуже позитивне враження, — зізнався В. Коренєв, який уже вдруге приїздить у Керч на «Боспорські агони». — Я вважаю чудовою ідеєю проведення «Боспорських агонів» як етнокультурного фестивалю. Керч є прив’язкою до певного місця, й тут дивним чином переплітається найдревніша історія й сучасні вияви культури. Головна спроба цього фестивалю — повернути інтерес до справжньої культури, до нашої спадщини. Фест, з одного боку, має освітню, а з іншого — розважальну функцію. У Керчі відчувається переплетення часів, епох, різних культур...

Міській владі Керчі, якщо підходити дещо меркантильно, дуже вигідно мати свій традиційний фестиваль. Адже кожного року географія «Боспорських агонів» розширюється. Глядачі отримують від спектаклів і зустрічей з артистами справжнє задоволення — естетичне, художнє. А сам фестиваль працює на рейтинг міста. Я впевнений, що дуже скоро «Боспорські агони» стануть престижним театральним форумом, а Керч матиме всесвітню славу завдяки цьому фестивалю, як, наприклад, Единбург або Габрово.

ОДНОЛЮБ

— Ви багато чого побачили в житті, що вас сьогодні радує, а що турбує?

— Ми живемо в складний час, відбувається перегляд життєвих позицій — політичних, етичних. Ми ще не до кінця усвідомили, що прийшов час зламу епох... На зміну однієї політичної формації приходить інша... Будь-яка влада намагається використати художників як ідеологічну «зброю». Але різниця в тому, що тоталітарна влада робить це грубо й примітивно, а ліберально-демократична чинить хитріше, але все одно те ж саме. Важелі впливу й ті, й інші використовують схожі. А творчим особистостям доводиться непросто. Кожен обирає свій шлях. Можна заглибитися в себе, жити в маленькому колі друзів, сім’ї, а можна відгородитися від світу, залишивши суспільне життя. Хтось вибирає шлях боротьби, збираючи навколо себе однодумців, йдучи заради високої мети на барикади... Я не політик, а актор, й отримую справжнє задоволення від сцени i як педагог. Навчаю студентів, намагаючись передати свої знання: життєві, художні, етичні, суспільні... Мені здається, що коли люди старшого віку говорять, що раніше все було краще, то вони лукавлять. Просто вони були молоді, сповнені надій, а з віком ти стаєш більш критичним не тільки до себе, але й до оточуючих. Треба навчитися не прикрашати минуле, а тверезо дивитися на те, що було, й реально уявляти перспективу. Не все в нашому житті мені сьогодні подобається. По можливості я намагаюся на своєму місці робити так, щоб за свої вчинки не червоніти, й цьому вчу своїх студентів.

— Ви все життя пропрацювали в одному театрі. Не жалкуєте про упущені можливості в творчості?

— Мій любимий та єдиний у житті Театр ім. К. Станіславського, де я зайнятий у більшій половині репертуарної афіші. Продовжую зніматися. Цей рік був плідним у кіно (я знявся в чотирьох картинах). Мені здається, що повинна вийти історична картина «Віват, Ганна Іоанівна!» (кінорежисер Світлана Дружиніна). Вона знімає дуже ретельно, кожному кадру передують репетиції. На знімальному майданчику Дружиніної немає серійної гонки. Там зібралася першокласна акторська компанія. Сюжет картини оповідає про один із придворних переворотів, коли після смерті імператора на російський престол не залишилося претендентів по чоловічій лінії. За корону боролися три сестри (одна з них правителька Курляндії Ганна Іоанівна). Сім сенаторів, серед яких був Василь Довгорукий, дипломат, розумник, надзвичайно освічена людина (я граю цього героя), об’єдналися, щоб висунути на трон Ганну, але хотіли відвести їй декоративні функції царицi. Події фільму розвиваються стрімко й сюжет цікаво закручений. Я вважаю, що стрічка викличе резонанс у глядачів. Ганну грає Інна Чурикова, чудова артистка, дивовижна жінка. З нею працювати було для мене справжнє задоволення. Зараз картину монтують, потім будемо озвучувати. Фільм знімається на кіностудії «Мосфільм». Переважно зйомки проходили в Москві, в Кремлі й старовинних палацах, які ще збереглися в Росії. Це буде фільм із використанням прекрасних костюмів, пошитих за ескізами й у стилі епохи, величних декорацій...

Глядачі мене побачать у чотирьохсерійному телефільмі (поки його робоча назва «Мій ласкавий і ніжний мент»). Це лірична, добра історія, без стрільби. Ми з моїм партнером Володею Стєкловим граємо двох старих, він — селянина, а я інтелігента-городянина...

У фільмі режисера Ігоря Копилова «Там, де починається життя» я граю справжнє чудовисько: злочинця-авторитета, який сидить у в’язниці. Він аморальний тип, в якого немає жодних етичних принципів. Але зовні — людина досить приваблива, й саме на цьому контрасті створюється характер героя. Після таких ролей я фізично страждаю, навіть хворію. У роботі все пропускаю через себе, діючи за системою Станіславського — «я в запропонованих обставинах». Я звик викладатися, створюючи своїх персонажів. У моєму віці працювати в півсили негідно. Якщо халтуритиму, то що скажу своїм учням...

Мені здається, що інтерес глядачів має викликати фільм про молодогвардійців («Остання сповідь»). Він розкаже про події Другої світової війни, описані Олександром Фадєєвим у своєму відомому романі «Молода гвардія», але з позицій німців, які досліджують матеріали слідства. Я граю німецького генерала зі старої аристократичної родини, який знаходиться в опозиції до фашистського режиму, до Гітлера, який зневажає плебеїв, які прийшли до влади, але змушеного брати участь у цій кривавій війні. Навколо історії молодогвардійців за 60 років з’явилося багато різних нашарувань, вона обросла чутками, а в дійсності була не такою, як її описав Фадєєв. До речі, одна з версій самогубства письменника така: коли відкрилися архіви, то він не зміг пережити неправди, написаної ним у романі. Автори фільму спробували «розгребти» завали історичної брехні.

— В яких виставах ви зайняті в театрі?

— Граю професора Преображенського в «Собачому серці», Велікатова в «Талантах и поклонниках», дуже люблю виставу «Чоловічий рід, однина», граю Осипа у виставі «Хлєстаков»...

— А в інші театри вас запрошують?

— Мене вже кілька років запрошує Олег Табаков перейти у МХАТ, але я не можу піти зі свого театру, тому ми вирішували питання про участь хоча би в окремій виставі. Узагалі запрошень багато. Маса пропозицій попрацювати в антрепризах. Але туди я принципово не ходжу, тому що в антрепризах мистецтвом навіть не пахне. Якщо «кістлява рука голоду» не тримає за горло, то йти продаватися туди не має жодного сенсу. Сьогодні, на жаль, антреприза — це засіб для викачування грошей із глядачів.

СРІБНИЙ ДОЩ ІЗ... РИБИ

— Володимир Борисович, 45 років тому на екрани вийшов фільм «Людина-амфібія», який так багато означає у вашій долі. Якось відзначатиметься ця дата?

— Так, цей фільм — дуже важлива частина мого життя, але минуло так багато часу... Дивлюся на себе в «Людині-амфібії» так, як дивляться на старі фотографії: мило, ми всі такі молоді, красиві... Згадуються зйомки: прекрасна команда, море, чудова музика. Радію, що цей фільм залишився в історії нашого кінематографа, що він хвилює глядачів і вже кілька поколінь людей виросли на цій стрічці. Цікавий феномен глядацького сприйняття. «Людина-амфібія», як-то кажуть, «попав» у десятку, хоча були тоді фільми й кращі за нашу картину, але ось саме на цю стрічку відгукнулися серця глядачів. Глядачам сподобалася романтична історія, самовіддане кохання, вірність, красиві підводні зйомки та взагалі невідоме фантастичне життя...

Натурні зйомки «Людини- амфібії» проходили в основному в Криму: в морі під Балаклавою, Севастополем, у бухті Ласпі. До речі, спеціально для фільму ми з моєю партнеркою Анастасією Вертинською півроку вчилися плавати в басейні Інституту фізкультури ім. Лесгафта (в Ленінграді). Для зйомок мені пошили костюм iз еластичної матерії, вручну пришили блискітки-лусочки. Нам довелося багато самим зніматися в морі, але в мене був дублер. Він допомагав у найбільш складних місцях, але у великій кількості епізодів картини я все робив сам. Ми жили на березі, в наметах, і це найсвітліші спогади...

— А той момент, коли Іхтіандр зі скелі стрибає за гаманцем, в якому було намисто, це були ви чи дублер?

— Це я. А ви помітили, що я під водою вільно ходив? Насправді, це неможливо. Так ось, мені зробили спеціальні пояс і черевики зі свинцевими накладками, як у водолазів. Без цього з води людину просто викидає або розвертає горизонтально... А ось вийти з моря самостійно в такому костюмі я вже не міг. Тому біля оператора сидів у човні страхувальник iз аквалангом. Як тільки я руку вгору підніму, він мені загубник подавав — подихаю й знову знімаємо. У кадрі я був без маски.

Ви знаєте, на глибині тебе вражає абсолютна тиша. Вона така дзвінка, тільки чуєш, як виривається вгору повітря з акваланга. Риби людей абсолютно не бояться, а бували такі цікаві, навіть нахабні, наприклад кам’яний окунь, витрішкуватий такий, підпливе й дивиться дуже зосереджено... Махнеш на нього рукою, він відпливе, потім знову підпливе... А хіба забудеш, коли в сонячний день на тебе йде косяк ставриди! Таке враження, немов пішов срібний дощ: розставиш пальці, а рибки прослизають крізь них, і відчуваєш, як вода ущільнюється від їхньої присутності... Коли дивлюся на себе у фільмі, то розумію, що молодість — це так прекрасно! Але я не живу минулим. Мені цікаво сприймати життя зараз: грати в театрі, зніматися в кіно, вчити студентів, виховувати внука...

ДО РЕЧІ

Відомий кінорежисер Володимир Чеботарьов 16 серпня відзначив своє 85-річчя. Майстер зустрів ювілей за робочим столом — він завершує сценарій свого майбутнього фільму «Сталін і Тухачевський» і повний нових творчих планів, повідомляє ІТАР-ТАКС. Володимир Чеботарьов — ветеран Другої світової війни. Закінчивши в червні 1941 року Ростовське артилерійське училище, він відразу ж був відправлений на фронт і там був командиром батареї. Після важкого поранення поступив до ВДІК, а через декілька років дебютував фільмом «Син Ірістона». Справді всенародну любов йому принесла стрічка «Людина-амфібія», в якій знімалися такі популярні актори, як Микола Симонов, Володимир Коренєв, Михайло Козаков, Анастасія Вертинська. Ця романтична кіноісторія в перший же рік показу стала лідером радянського кінопрокату. А пісні та мелодії з фільму, написані композитором Андрієм Петровим, досі звучать у концертах, на радіо і телебаченні. Відтоді, а було це 1961 року, Володимир Чеботарьов створив десятки фільмів, у яких головне місце посідала військово-патріотична тема. Серед його стрічок — «Батальйони просять вогню», «Дикий мед», «Як вас тепер називати».