Ілзе ЛІЄПА: «Актор росте на ролях»
Iм’я солістки Великого театру добре знайоме шанувальникам хореографії. Балетною візиткою Ілзе є такі сценічні діаманти як «Шахерезада», «Дама з камеліями», «Молитва» «Загибель рози», «Федра». І ось нова робота — вистава «Сон імператриці», яку критика назвала дуже цікавою, відмітивши, що Лієпі вдалося передати непросту драматичну фабулу твору, яку поставив Андрій Максимов.
— Ілзе, в своїй останній роботі ви дуже схожі зі своїм славетним батьком — Марісом Лієпою, така сильна енергетика йшла від вистави «Сон імператриці».
— Ми з батьком схожі не тільки за зовнішністю, але, з роками, я почала відчувати нашу внутрішню схожість. 28 липня йому виповнилося б 65 років. Він рано пішов з життя. Але пам’ять про нього все одно не згасає. На його ювілей ми з Андрісом приїздили у Ригу. Разом із братом приймали участь у концерті, який відбувся у місцевому оперному театрі. На будинку, де ми жили, встановили почесну дошку. Зараз там все змінилося. Хазяїн будинку зробив величезний меблевий магазин. Втім, мені дуже приємно, що батька пам’ятають на його батьківщині. Мене часто просять розповісти, яким він був. Як на мене — то найкращий: гарний, талановитий. Я бачила увесь його репертуар. Але особливо мені він подобався у балетах «Спартак» та «Жізель». Це зовсім різні вистави і характери, які він створював, але він був дуже переконливим у ролях римського полководця Красса і романтичного графа Альберта. Дуже шкода, що я ніколи з батьком не виступала разом на сцені і навіть не приймала участі в репетиціях (була ще мала). Але моє захоплення ним, як танцівником, спонукало стати балериною. У 60-ті роки Маріс Едуардович обновив балет «Видіння рози», який передав брату. Андріс записав на плівку їх репетиції. І коли я дивлюся на неї, то здається, що батько поряд.
До речі, наші батьки (мати Ілзе — драматична актриса) зовсім не бажали, щоб ми займалися акторською професією, бо знали, як важко бути найкращим. Андріс старший за мене, але я пам’ятаю, як у дитинстві він казав: «Я хочу стать папой в Большом театре». Я ж до професії балерини йшла, кружляючи. Спочатку мріяла продавати морозиво, потім захотіла стати дресирувальницею тигрів... А коли зрозуміла, що без танцю не зможу жити, то почала готуватися до екзаменів у хореографічне училище. І треба ж було тому статися, що саме в цей час виходить указ не приймати дітей артистів в училище. Чиновники вважали, що коли династія хліборобів чи сталеварів — це добре, а в театрі — зась. Тільки через рік схаменулися і тоді я розпочала своє навчання. Якщо ви вважаєте, що ім’я Лієпа мені допомагало, то мушу вас запевнити, що зовсім ні. У батька було багато недругів у Великому театрі і нам з Андрісом постійно ставили палиці в колеса. Інколи мені здавалося, що з кордебалету ніколи не вирвуся. Залишусь на все життя характерною танцівницею. Саме тоді почала самотужки готувати номери і виконувати їх у концертах. В театрі в мене не було свого педагога (так само, як колись у батька). Спочатку переживала, а потім подумала, що може це й на краще, бо можу працювати з тими, хто мені подбається.
– На гастролях ви, як правило, показуєте модерн–балет, хоча вважаєтеся класичною балериною. А що вас у сучасному танці приваблює?
– Не знаю, де провести межу між модерном і сучасним балетом. Те, що ви бачили у моєму виконанні, мені дуже дороге, бо ці номери для мене поставили Ігор Мойсеєв та Андрій Максимов, з яким працювати – величезне задоволення. Серед останніх робіт — вистава, поставлена в Московському «Театрі-модерн» «Сон імператриці». Режисер Максимов зумів об’єднати історичний матеріал і пластику нашого століття. Я вважаю, що вийшло досить цікаво. Моїми партнерами були прекрасні танцівники: Сергій Пінєгін та Олег Царьов. Зі «Сном...» ми об’їздили багато країн і завжди нас тепло приймали. Я люблю сучасну хореографію, бо в ній можна більше розкритися, і я дуже ціную, коли для мене щось спеціально ставлять. Моєму брату Андрісу свого часу теж дуже багато ставили, тому він і працює в різних жанрах. Це дивовижне відчуття, коли ти присутня при народженні чи то чергового номера, вистави і відчуваєш, як твої емоційні здібності, засоби твоєї пластики і твоя артистична сутність зливаються в одне, дозволяючи по–новому розкритися саме в такі хвилини. Такі миті дуже цінуються в нашому середовищі. Недарма говорять: актор росте на ролях.
— Пошук свого «я» привів вас у кіно?
— Моя перша картина — «Блискучий світ» за Гріном, де я грала холодну красуню. Я болісно шукала ключика до ролі. У стрічках «Лермонтов» та «Бембі» я знімалася разом із батьком. Цікавим виявився серіал «Михайло Ломоносов». Але найбільше мені подобається «Шахерезада». Це фільм-балет, де ми разом із Андрісом відновлювали фокінський шедевр. Брат там виступав і як режисер. Хочу відмітити прекрасну роботу оператора Павла Лебешева. Бо зовсім не секрет, що дуже мало людей вміють знімати танець. В «Шахерезаді» ми часто йшли від власної інтуїції. У фіналі знайшли хід — інтригу, якої у Фокіна у виставі не було. Але я вважаю, що від цієї новації картина стала кращою.
– Вахтанг Кікабідзе свого часу співав, що його роки – його багатство. У вас, артистів, ролі – багатство. А ще – учні. Чи є вони у вас?
– Учнями може похвалитися мій брат. Кожна балерина, яка з ним мимоволі зіштовхується (і я інколи теж), несподівано стає його ученицею. У Андріса надзвичайні педагогічні здібності. Він може делікатно і любовно дати будь–якій балерині фантастичний урок не тільки танцю, технічного виконання, підказати рухи та взагалі допомогти відчути себе у виставі. Мушу вам сказати, що протягом дня буває кілька телефонних дзвінків від його учнів з різних міст і країн.
– Наскільки ваші героїні життєрадісні і відкриті на сцені, настільки їхня господарка, цебто ви, «інша» в житті. Ваша гординя і зверхність – це ваші комплекси, з котрими ви постійно боретеся, чи це ваш природний стан?
– Знаєте, артист після сцени, вистави, неначе вижатий лимон. Хочеться побути на самоті. Пам’ятаю, колись зі своєю мамою дивилася у театрі «Современник» спектакль за участю Галини Волчек. Після закінчення зайшли до неї привітати. Але коли я увійшла в гримерну, то відчула, що з нею ще не можна розмовляти, вона ще непізнаванна, ще живе тими, іншими, з вистави емоціями, почуттями. На сцені артист, як ніхто інший, витрачає дуже багато своєї емоційної природи. І щось від нього вимагати, прагнути включити його у своє життя після спектаклю буває просто неможливо. Інколи я сама теж буваю глядачем, хочу теж сказати якісь теплі слова людині, щось отримати від неї в цю хвилину. Але, як професіонал, знаю: інколи це буває просто неадекватно. Неадекватність не розповсюджується на все життя. Просто це та мить, коли актора краще не турбувати. Це його життя, це закулісся, те, що не має бути видне нікому. У повсякденному житті я не комунікабельна. Не люблю компаній, я сама по собі.
– Ілзе, ваші театральні костюми давно набули собі слави як приклад елегантності у світі сучасного балету. Кажуть, що вони – заслуга модельєра Валентина Юдашкіна. Він вам допомагає тільки у мистецтві, чи, може, і поза сценою?
– Наша дружба, можна так сказати, зародилася з творчості. Кілька років тому, коли виникла ідея спеціального концерту пам’яті нашого батька. Тоді Валентин створив дві фантастичні колекції: оформлення концерту і костюми для солістів, зірок балету. Працювати з ним велике задоволення. Якою конструктивною людиною виявився, як швидко у нього народжувались ідеї і так же швидко він вникав у всі нюанси, приходив на примірки до майстрів Великого театру! Така ж симпатія у нас виникла і в житті, і коли мені щось треба з костюмів, зокрема, для номера, звичайно, прошу його. В принципі, я завжди цікавлюся його творчістю, і Юдашкін завжди говорить про свої покази чи то в Парижі, чи в Москві. Якщо у мене є можливість, то завжди намагаюся подивитися їх. І бачу, як він росте як художник. Мені здається, що в житті все засновується на людських стосунках: чи то якась справа, бізнес, творчість. Завжди вибір зробиш на користь тієї людини, яка тобі приємна. Погодьтеся, що вести ділові стосунки з неприємною тобі людиною дуже важко. Стосовно ж Юдашкіна, то це саме той випадок, коли мені людина дуже і дуже приємна. Він робив костюми для мого спектаклю «Мадам Боварі» і я думаю, що це не остання наша зустріч. Я із задоволенням зустрічаюся з ним у повсякденному житті. – Життя балерини завжди у фокусі особливої уваги. Чим ви ще захоплюєтеся, окрім танцю, як харчуєтеся, якій улюбленій страві віддаєте перевагу?
– Мій чоловік бізнесмен. Дітей поки що ми не маємо, а у брата є маленька донька Феня, котрій зараз уже шість років. То наша спільна радість і кожна подія: новий зубчик, новий рух, слово, фраза, вчинок – велика подія у нашій сім’ї. Щодо режиму харчування, то мене досить часто про це запитують. Ми харчуємося так же, як і звичайні люди, і вирішуємо такі ж проблеми, як і вони. Я, наприклад, дуже люблю каші і борщі.
Коли важко на душі, то заспокоююсь, якщо почитаю гарну книжку. Нині, слава Богу, багато видається, і коли у нас якийсь новий спектакль у театрі, то, звичайно, під рукою завжди підбирається чималенька бібліотечка. Коли я готувалася до роботи у виставах «Брати Карамазови» і «Чайковський», то, безперечно, книгам віддала багато часу. Дуже важливо відчути атмосферу того часу, яку зараз хочеш відтворити. Коли я читала «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського, раптом зрозуміла, що раніше я цю книгу до кінця не відчула. В ранній юності я навіть не уявляла, наскільки релігійний цей роман і була приголомшена своїм новим відкриттям, зовсім по–іншому подивившись і на хореографію, і на свою присутність у цьому спектаклі. Як на мене, у житті все взаємопов’язане. І ще я думаю, що ніяка книга, як і роль, не приходять до нас просто так.
– В XIX столітті публіка обожнювала балет і своїх прим після вистав носила на руках. Навіть сановні особи не пропускали ні однієї прем’єри. Нині можновладці часто бувають у вас в театрі? Чи багато особисто у вас поклонників?
– Щодо Великого театру Росії, то в ньому завжди знаменна подія, коли його відвідують чи то президент, чи інші відомі й шановані люди. В театрі про це дізнаються дуже швидко і в ньому починається не зовсім звичайне життя. За куліси високі відвідувачі, звичайно, приходять, але все це достатньо офіційно і не так, як було у минулому столітті. А все ж таки увага завжди приємна і у нас, і за кордоном, особливо, коли після вистави високі гості заходять до гримерної. В наш час – це, напевне, вже якийсь ритуал. А щодо поклонників? Я думаю, що якби їх не існувало, як артистам жилося б сумно. В мене вони теж є. Після кожної вистави отримую квіти та записки з теплими словами подяки.
