Костянтин МЕЛАДЗЕ: «Від розпаду Радянського Союзу Україна отримала суцiльнi плюси»
Всі знають, що він творчий генератор союзу братів Меладзе: він пише і тексти пісень, і музику. Для багатьох стало несподіванкою, що він є також «батьком» естрадно-сексуального дуету — поп-групи «Віа Гра», популярність якої поширилася просторами СНД зі швидкістю світла (а точніше — звуку).
Останнє його досягнення — музика і тексти до новорічного мюзиклу «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Якщо й були нарікання з боку критиків на цей витвір, то торкалися вони, в основному, драматичної гри естрадних зірок. Пісні ж були хороші та ідеально відповідали персонажам. А «Горілка є горілка» у виконанні новоявленого гоголівського персонажа — Вірки Сердючки — стала народним шлягером.
Проживає наш міфічний композитор у Києві. І дуже захотілося дізнатися, як це він так багато встигає, створюючи прецеденти у вітчизняному, такому в’ялоплинному шоу-бізнесі. І просто було цікаво побачити цю «людину-невидимку».
Напевне, тому що він так багато встигає — вираховував я його півтора місяця. Ні, не подумайте нічого поганого — ніхто не грубив. Навпаки.
Костянтин говорив у трубку м’яким баритоном із легким заїканням, мікроскопічним грузинським акцентом і тінню винуватості: «Сьогодні ніяк... А спробуйте подзвонити завтра? Об одинадцятій». Спробував. Рівно об одинадцятій дружина композитора таким же делікатним тоном повідомляла, що він пішов чотири хвилини тому. І так дубль за дублем.
Через тижня два я став «діставати» Костянтина по мобільнику. Епопея набула трохи іншого характеру.
Після привітання і чергової з мого боку купи компліментів його творчості на мої слова: «Коли ж?!» зв’язок несподівано увірвався. Так вийшло разiв зо три. Я зрозумів, що випадковість при такій кількості повторень стає закономірністю. Отже, «обрив» робиться свідомо. Але вкрай делікатно, не подумайте...
Тут я пішов на хитрість. Дзвоню з роботи. Після того, як Меладзе мене відключив, я телефоную з іншого апарату, якого його мобільник ще «не знає». Трюк спрацьовує!
Як людина, повторюю, інтелігентна, та ще й захоплена зненацька — Костя не зміг відмовитися. «Ну гаразд, — сказав він, — приїжджайте завтра об одинадцятій до мене в студію. Вулиця N-ська. Неподалік від Верховної Ради. Будинок три. Я вас зустріну».
Міркую. Може, це приватний будинок? Приїжджаю об одинадцятій на вказану вулицю: будинки багатоповерхові. Бачу вхід у стильний підвал. Над дверима висить чорна металева буква «К». Може, думаю, це означає — «Костянтин». Тисну на кнопку. Через динамік охоронник загрозливо-ввічливо дав зрозуміти, що ніяких студій тут зроду не було.
Відшукую, нарешті, будинок №3. Це сталінка з рядом під’їздів. Не всі ж вони Костянтинові? Безглуздо дрейфую вздовж будинку. Раптом крик звідкись зверху: «Це ви з газети?» На балконі третього поверху стояв величезний чоловік в окулярах. Загалом він був схожий Валерія Меладзе, збільшеного вдвічі. «Я-я!», — російсько-німецькою мовою радісно відгукнувся я. «Заходьте!» Сцена нагадала першу зустріч товариша Сухова і митника Верещагіна з «Білого сонця пустелі».
У довгій високій прихожій Меладзе-старший видався мені ще крупнішим, ніж із балкона. Він сказав: «Проходьте, ось білі тапочки». «Непоганенький початок», — відповів я. Вловивши іронію, він зробив поправку: «Ну, світлі...»
Ні, ці предмети були саме білого кольору. Але тапочками їх назвати важко. Судячи з розміру, це були, швидше, лижі.
Прослизаю в них у гігантську вітальню, яка і є студією — в кутку стояв якийсь складний апарат, який я не візьмуся описувати.
Сідаю, вмостивши «лижі» під журнальним столиком. Навпроти мене в кріслі — господар. Виходячи з габаритів персонажів, сцена з «Білого сонця» перетворилася в епізод казкової біографії кота в чоботях: коли він нахабно проник у замок до чарівника-людоїда. Однак у могутнього «чарівника», що сидів навпроти мене, був абсолютно добродушний вигляд. Тому я посміливiшав швидше за кота.
Побазікавши для початку з Костянтином про минулі у Києві концерти Стінга і Джо Кокера, я розпочав розмову про творчий шлях «власника замка».
«ПУГАЧОВА ПОБАЧИЛА НАС ІЗ ВАЛЕРОЮ І ЗНІЯКОВІЛА. ВОНА ДУЖЕ ДЕЛІКАТНА ЛЮДИНА»
— Закінчивши Миколаївський суднобудівний, ви опинилися в музичній сфері. Підкорили з братом простори СНД. Відомий продюсер Євген Фрідлянд витяг вас до Москви?
— Наша музична кар’єра розпочалася задовго до Фрідлянда. До цього ми працювали у відомій миколаївській групі «Діалог». Вона підпорядковувалась філармонії Кемерово. Але її керівник Кім Брейтбург жив у Миколаєві. Нас взяли в цю групу з інституту. Ми видали два диски. Один вініловий у Радянському Союзі та компакт-диск у Німеччині. У кінці 80-х років «Діалог» випустив одну з останніх платівок, які взагалі зробила фірма «Мелодія». А сама група розпалася в 92-ому. У нас була маса енергії, музики і амбіцій. Ми стали робити свій проект.
— Все-таки цікавий поворот: «Діалог» був молодіжною рок-групою. І раптом такий викид романтики в «Сері».
— «Діалог» у кінці 80-х грав щось близьке до арт-року (частину речей писав я, частину — Кім), який знаходиться на стику стилів. І ця музика абсолютно безболісно транспонувалася в більш лаконічну форму. На першому нашому сольному диску «Сера» 95-го року з 16 пісень перші 8, якщо можна так висловитися — в дусі «Сери», протяжні, а інші — набагато вiддаленiшi від поп-музики.
— Розкажіть, як ви працюєте з Валерієм. Це дуже нагадує найпоширеніше запитання до Ільфа і Петрова: як ви працюєте разом?
— Ми — одне ціле.
— Як сіамські близнюки?
— Схоже.
— І чому раптом ви «хором» (ви — про себе, а він — вголос) вирішили заспівати на циганські теми?
— А де ви там знаходите циганські теми? Музика ж абсолютно не циганська.
— А текст? Циганка Сера, кибитка?
— Я спочатку пишу мелодію, а потім — текст. Фразу, яку зручно співати.
— Тобто текст відіграє другорядну роль?
— В ті роки — мабуть. Зараз він для мене став набагато важливішим.
— Ви з братом стрімко влилися в шоу-русло за допомогою милостивого кліпу на пісню «Лімбо». Під Меладзе-молодшого, якого тоді ніхто не знав, лихо танцювала вся СНГ-шна богема: починаючи від Махмуда Есембаєва і закінчуючи Аллою Пугачовою. І всі вони зворушливо дивилися на молоду «зірку, яка щойно спалахнула». Просто різдвяна казка!
— А ми й знімали цей кліп на «Різдвяних зустрічах». Це, був наш перший вихід «на люди». Ми приволоклися до Москви і залишали в різних місцях наші касети. У тому числі і в офісі Пугачової. І ось якимось невідомим чином із купи касет вона виділила наш запис. Хоча шансів на це було надто мало. Секретар Алли Борисівни зателефонував нам і запропонував приїхати до неї в студію в «Олімпійському». Вона хотіла подивитися на Валеру: яка у нього зовнішність.
— Вона боялася, що у нього зовнішність Елтона Джона?
— Ні, напевно, вона гадала, що у нього традиційно грузинська зовнішність. Це, в принципі, важливо для сцени: чи вкладається зовнішність виконавця в якісь формати. Ми приїхали на студію. Пугачова виглянула в коридор і з цікавістю подивилася на нас. І тут же знітилася. Вона дуже делікатна людина. Вона відчула, що вийшло негарно. На зразок оглядин. Хоча якоюсь мірою так воно і було. Пізніше вона й організувала ці зйомки. Коли ми прибули туди і побачили стільки зірок — відчули шок. Але Валера не розгубився. Проявився його величезний ресурс!
«ТАКИХ МАТЮКІВ, ЯК ВІД НАШИХ ДЕПУТАТІВ, Я НЕ ЧУВ ВІД ЖОДНОГО ЗЕКА»
— А як з другого альбому була написана «Пісня про студента»? Суднобудівне минуле?
— Дійсно, цю пісню ми з братом пережили на власній шкурі. Коли я був студентом, то за погане навчання чи поведінку, а то й просто (наприклад, знайшли в гуртожитку пару пустих пляшок з-під пива) — відразу відраховували. Це були часи Андропова — відчайдушної боротьби за трудову дисципліну. Дружинники могли зламати двері й обшукати кімнати. А якщо людину виганяли з інституту, вона автоматично потрапляла в Афганістан. Мене, слава Богу, не вигнали. Але загроза опинитися в «районі бойових дій обмеженого континенту» над нами висіла постійно.
— Вас би і короткозорість не врятувала?
— У ті роки не врятувала б ні короткозорість, ні виразка, ні епілепсія. Брали всіх. «Студент» — пісня весела, але сам матеріал, на якому вона зроблена, досить сумний. Хоч, коли тобі двадцять, ти все сприймаєш весело. Я радий, що не потрапив в Афганістан. І що українські хлопці не потрапляють в Чечню.
— Українська політика набагато менш агресивна, ніж російська.
— Від розпаду Радянського Союзу Україна отримала одні плюси. Принаймні, плюсів набагато більше ніж мінусів. У порiвняннi з іншими країнами СНД. І Україні немає чого скаржитися. Хоча б тільки тому, що в Афганістані загинули десятки тисяч українців, а в Чечні — жодного.
— Звернемо від політики до музики. Але в політичному аспекті. Йдеться про ваш останній кліп на пісню «Комедіант».
— Там немає вузької спеціалізації. Текст можна інтерпретувати як завгодно. Це узагальнений образ людини, яка живе подвійним життям. Що є поширеним явищем. У людині намішане і позитивне, і негативне. А часом уживаються і полярні якості.
— Які ж?
— Хоча б як у нашому кліпі. Чисто поголений депутат, причесаний, iз накрохмаленим комірцем. Позитивний, із пуританськими принципами. До шести. А ввечері запросто може влаштувати оргію.
— Таких половина серед чоловіків. А значить, і в Думі, і у Верховній Раді.
— Не хотілося б говорити про Верховну Раду, тому що мало кого я звідти знаю. Але якось я їхав у поїзді «Київ—Москва» (я завжди їжджу в СВ, оскільки подорожувати доводиться багато, і комфорт — необхідність), і з’явилося декілька чоловік зі значками ВР. Ці «законники» всю ніч пили, кричали, вищали та матюкалися. Таких матюків, як від наших депутатів, я не чув від жодного зека. І цей випадок не став єдиним.
— Подібні випадки надихнули вас на пісню «Комедіант»?
— Не сказав би, що так конкретно. Але й ці в тому числі. Кліп — і режисерська робота. Знімав його Федір Бондарчук. У нього свій погляд. Йому потрібне поле для діяльності, щоб написати цікавий сценарій. Природно, не без узгодження з нами. Ідея, за великим рахунком, ефектна. І вона спрацювала.
— Бондарчук скаржився по ТБ, що у нього були дві проблеми, пов’язані з кліпом: перша — еротичні кадри, друга — державна символіка Росії.
— Після того, як деякі музичні канали відмовилися показувати кліп у початковому вигляді, довелося розлучитися з частиною еротики. Їм видалися ці кадри дуже вільними. А щодо державної символіки — можу сказати, що зараз у Росії розпочався патріотичний період. І навіть із напівнатяком показ російського прапора викликає несхвалення начальства. При Єльцині ніхто б уваги не звернув. Але незважаючи на патріотичну хвилю (що йде зверху), в Росії зараз досить розумна влада. Кліп показували і на ОРТ, і на РТР. Було зроблено мінімальну редакцію, але суть змінилася мало. Тобто часи не стали більш жорсткими.
«НЕ ТАКИЙ УЖЕ Я І ПОХМУРИЙ. ПРИНАЙМНІ СТОСОВНО ЖІНОК»
— Повернемося на Україну. Як у вас виникла ідея з «Віа Грою»? Популярним, але досить іронічним (або, точніше, іронічно-сексуальним) проектом.
— Мені запропонував цим займатися мій друг Костюк — генеральний продюсер «Biz-TV». Він мене «обробляв» протягом двох років. А я знаходив то одну причину для відмови, то іншу. В результаті він мене делікатно підвів до межі, коли відмовлятися було не по-товариськи. І я взявся за справу. Ми влаштували кілька переглядів. У нас була тільки одна дівчина — Олена. Вона працювала ведучою на «Biz-TV». Часом до нас приходили по тисячі чоловік. Але ми ніяк не могли визначитися.
— Дівчата не намагалися вплинути на вас різними способами?
— Намагалися, звичайно. Але задоволення — задоволенням, а робота — роботою. А я серйозно ставлюся до роботи. Проект було розраховано на мільйони слухачів. У результаті другу дівчину для «Віа Гри» ми знайшли випадково. У Валери був тур по Україні. В одному з міст до нього підійшла Надя. Мені привезли її фотографію. I ми включили цю дiвчiну в загальний конкурс. І вона сподобалася.
— Дует задумувався спочатку? Чи це був такий стандартний хід світової індустрії: зібрати красунь і примусити їх співати, синхронно рухаючи довгими ногами. Як «Спайс гьорлз». Є вже десятки «Спайс гьорлз» московського розливу: «Стрелки», «Девочки» та інші.
— До дуету ми прийшли не відразу. Пізніше зметикували, що жіночих дуетів у нас на естраді немає. Захотілося створити групу з особистостей, а не з мас. Не кількість тіл, а якість таланту. Я пригадав свою молодість, коли існували знамениті диско-групи, які складалися з двох дівчат: «Баккара», «Мейвуд». Ідею було знайдено! Наші дівчата запам’ятовуються на контрасті: брюнетка і блондинка. Мені подобається з ними займатися. Це абсолютно інше заняття, ніж із Валерою.
— Я вашу пряму мову з приводу занять залишу без змін. І читачі скажуть: «Знаємо, які заняття у Меладзе-старшого з групою «Віа Гра»! Головне, щоб дітей не було!»
— Тоді поясню детальніше, що таке продюсерування, і що я розумію під цим «заняттям». У минулі роки можна було «засвітитися» тільки за допомогою оригінальної музики, незвичайних ідей. За рахунок майстерності й таланту. Якщо це є — далі пробивайся лобом. Що також важко — коли у тебе немає ні коштів, ні зв’язків, ні вміння пробиватися. Але нічого іншого не залишалося. Потрібно було пробиватися на телебачення, до продюсерів, до Пугачової.
Зараз час високих технологій. У грудні виповнився рік, як почала гастролювати «Віа Гра». З’явилася вона 3 вересня 2000 року. Ми створили продукт, який став популярний і в Україні, і в Росії. Щодо стрімкості — це безпрецедентний випадок. Гастролі розпочалися через два місяці, коли вийшов кліп «Попытка №5».
— Як прийшла ідея «Попытки №5»? Пісня не характерна для вас, вона — відверто комедійна.
— У мені живе безліч різних почуттів. У тому числі й почуття гумору. Хоча деякі друзі стверджують, що воно в мене трохи похмуре... А взагалі спочатку я написав не «Попытку №5». Іншу, пробну річ. Вона була повільною. І тільки прослухавши її, стало зрозуміло, що нам потрібне інше. Була весна! Настрій з’явився відповідний! І я написав пісню з короткими нотами, де не потрібно диких вокальних даних. Плюс іронічний сюжет.
— Як же вам вдалося перемогти свою похмурість?
— Не такий вже я і похмурий. Принаймні, стосовно жінок.
— Так ось воно що! І це виправдало себе — гастролі «Віа Гри» були успішними?
— Ми побили всі рекорди на просторах СНД. В Україні — тим більше. Тут змагатися ні з ким. Тому що люди приходять спочатку з карликовими мріями, з малесенькими цілями і тухленькими поглядами на цей бізнес. І на музику взагалі. Відповідно й виходить: кволе, недієздатне і містечкове.
— Винні в цій ситуації особисті якості лідерів українського шоу- бізнесу? Чи відсутність системи як такої?
— Для того, щоб приготувати суп, потрібен рецепт. А потім вже важливі правила подачі його на стіл. У шоу-бізнесі — це мережа поширення. Але найголовніше значення має й особистість. Існують приклади переходу якісного продукту за межі України: «ВВ», «Океан Ельзи», Данилко. Ці артисти стали популярними, тому що створюють конкурентоспроможну продукцію.
— Періодично виникають розмови про патріотизм. Деякі артисти, мовляв, не можуть розлучитися з батьківщиною.
— Все це нісенітниця! Справа тільки в рівні. Артист, який знаходиться в замкненому просторі — будь то в Україні чи в іншій країні — без спроб розширити сферу діяльності просто задихнеться. Україну можна проїхати з гастролями за 7 — 8 місяців. Проїхав два-три рази, а далі? Я думаю, що суто українськими зірками залишаються тільки ті виконавці, які неконкурентоздатні на іншій території. І «Океан Ельзи», і «ВВ», і Вірка Сердючка представляють передусім образ українців. І розмовляють українською мовою. Вони спеціально не їздили в Росію шукати спонсорів, щоб ті, в свою чергу, пустили на їхню розкрутку шалені гроші. Ті гроші, до речі, які ми витратили на розкрутку «Віа Гри» — копійки.
— Не могли б ви уточнити, скільки копійок?
— Не можу, це не моя комерційна таємниця. Але повірте, це не гроші порівняно з сумами, які обертаються в російському шоу-бізнесі. Це в десятки разів менше. Але в цьому й чарівність.
— Російські артисти вже намагаються вийти на західний ринок. Є й одне досягнення в особі Алсу.
— Насправді, це станеться тільки в тому випадку, коли Росія і Україна стануть повноцінними членами європейського співтовариства. І на політичному, і на економічному рівні. Зараз важко цим займатися серйозно. Хоч «Соні Мюзік» підписали контракт на співпрацю з «Віа Грою». Вони наполягають, щоб ми зайнялися виробництвом тестової продукції англійською мовою. Я цим і займуся пізніше. З квітня-травня. Коли закінчу альбом Валери. До того ж у нас 1 — 2 березня відбудуться два сольні концерти в Кремлівському палаці з’їздів. Це грандіозні заходи. Ми їх готуємо зараз, тому я страшно завантажений.
— Розкажіть детальніше, чим все-таки відрізняється робота з молодими дівчатами з «Віа Гри» від роботи з рідним братом?
— Валера — сформована особистість, під яку я пишу. А цих дівчат як артисток ми самі формували з Костюком. Вони не мали ніякого сценічного образу або естрадного досвіду. Ми починали з нуля: з одягу, макіяжу.
— Тобто ви відчували себе з Костюком Пігмаліонами, що створюють Галатей?
— Точно. На спочатку навіть їхні інтерв’ю ми намагалися контролювати.
— Валерій не ревнує вас до створеного колективу?
— Не ревнував, тому що одне іншому абсолютно не заважає. Для «Віа Гри» я працюю іншою півкулею мозку. А якщо взяти, наприклад, «Вечори на хуторі поблизу Діканьки» — то й третьою.
«ІЗ ЗАДОВОЛЕНЬ МЕНІ ЗАЛИШИЛОСЯ ВСЕ, КРІМ ВІДПОЧИНКУ»
— Все про роботу та про роботу говоримо. А у вас наступає коли-небудь момент релаксації? Як ви відпочиваєте? Поїздки за місто? Горілка?
— А я взагалі не відпочиваю. Релаксувати, як це роблять нормальні люди, не можу. Я знаходжу відпочинок у роботі. З Валерою займаюся декілька місяців, потім із «Віа Грою». Замість однієї ділянки мозку у мене включається інша. У зміні й полягає відпочинок.
— Ви майже як дельфін. Наука вважає, що вони не сплять: поки одна півкуля мозку працює, інша відпочиває. І навпаки. Але ви ж все-таки людина. Може так трапитися, що одна півкуля не встигне «вимкнутися» і — наступить коротке замикання.
— У мене таке періодично відбувається. Але тут мене врятувало третє замовлення — «Вечори». Несподівано воно, навпаки, викликало у мене прилив енергії. Дев’ять пісень я написав за шістдесят днів! Обсяг роботи, який я зазвичай роблю за півроку. Для мене це був перший мюзикл. Відмінність цього проекту від звичайних у тому, що новорічні програми переглядаються, звичайно, напідпитку. Їх дивляться в святкову ніч краєм ока. Щоб людина час від часу відволікалася від їжі — не більше.
— Щоб велике мистецтво не заважало травленню?
— Саме так. Відірвався від салату, послухав, і знову закусив.
— Мені, в принципі, сподобався телемюзикл. Але повільний Олег Скрипка до такої міри зображав себе, що від коваля Вакули, якого він повинен був грати, нічого не залишилося.
— Звичайно, нарікання лунають із приводу Скрипки. Але тут же може бути й інший погляд. Мені здається, що він авангардний і «продвинутий». Я це називаю стебом. І запам’ятовується Скрипка вмить. Існують і об’єктивні критерії оцінки успіху. Такі, як, наприклад, рейтинг. І на «Інтері», і на ОРТ «Вечори» мали найвищі рейтинги. І що б не говорили про цей фільм, глядачі додивилися його до кінця.
— З «Вечорами» все більш- менш зрозуміло. Але як же все- таки з відпочинком? Може, подорожуєте?
— Їжджу тільки до Москви і назад. І влітку на кілька днів до Ялти.
— А вада черевоугодництва?
— Поїсти я люблю, але внаслідок рваного режиму роблю це сумбурно.
— І які улюблені страви?
— Я обожнюю всю грузинську кухню. Я виріс на цьому.
— Це ж гостре, отже, шкідливе.
— Але смачне. З різними горіховими соусами та інше. А потім, коли це все в радість — воно не шкідливе. Із задоволень мені залишилося все, крім відпочинку. Жадібний я до роботи. А коли байдикую, різні похмурі думки нагадують про тлінність існування. Я починаю втрачати форму, і мені терміново потрібно чимось зайнятися. Тут, на щастя, дзвонить телефон, і мені надходить нова пропозиція. На щастя, я запитаний як фахівець! Якби я був більш продуктивним, міг би заробляти у багато разів більше. Але я беру роботи рівно стільки, скільки можу зробити її якісно. Якщо я буду видавати продукцію, яка не користується попитом — роботи у мене відразу поменшає. Після невдачі затребуваність помітно падає.
— А у вас вже були такі випадки?
— Слава Богу, ні. Але я бачу це в інших виконавців.
— А конкретніше?
— Я не буду називати імен, навіщо? Ви самі можете пригадати. Це артисти, у яких раптом різко починає знижуватися популярність через якийсь неправильний крок. Вони просто зникають. Правила найжорстокіші — провалюватися не можна.
— А як ви ставитеся до міцних напоїв?
— Я рідко п’ю. Намагаюся тримати мозок у порядку. Для мене це як інструмент, за допомогою якого заробляю на життя. Цей мій засіб виробництва. Але люблю, правда, пиво з таранькою. Збираємося з друзями раз на місяць. До сауни ходжу, пірнаю в сніг.
— Ви морж?
— Ні, але я люблю такі, так би мовити, плотські насолоди. І ще мені подобаються машини.
— Ви їх збираєте?
— Ні, але парочка є. Їзда доставляє мені задоволення. У брата цілий автопарк, який постійно поповнюється. Я приїжджаю до Москви, а у нього вже якісь нові автомобілі. Це чудово, що він може собі це дозволити. Це сьогоднішнє чоловіче захоплення!
— Жінки обходяться, напевно, дешевше, ніж машини?
— Ой, не скажіть! Питаннячко! Але про жінок я нічого говорити не буду, бо я людина одружена.
Додамо від себе, що Костянтин не тільки одружений, а й надзвичайно талановита, приваблива і дуже розумна людина. Що видно з усього вищенаведеного тексту.
