Кров та сльози

Сюжет «Пункту призначення 2» виростає з першого фільму.Так, починається все з репортажних повідомлень про таємничу загибель вцілілих пасажирів рейса №180 — вони зійшли з борту літака, попереджені своїм приятелем-пророком, проте всі, один за одним, загинули у нещасних випадках. Смерть не любить відхилятися від свого графіку, і якщо вже комусь суджено померти — то того не уникнути ніяк.

У другому «Пункті» дія починається з вражаючої, кривавої, дійсно жахливої сцени автокатастрофи. Проте це — тільки візія головної героїні, що теж відкрила в собі пророчий дар. Далі — все за звичною схемою: люди, котрих дівчина врятувала від дорожньої м’ясорубки, гинуть по черзі в моторошних інцидентах. Власне, весь фільм тримається саме на дуже винахідливо відзнятих епізодах тих смертей і тим «тримає» глядача від першого до останнього кадру — з відірваною рукою чергової (чи останньої?) жертви.

Головній героїні вдається уникнути загальної долі тільки єдино можливим шляхом — вмерши, побувавши у стані клінічної смерті. Таке своєрідне очищення рятує її, але загальну картину не змінює. Грізна невидима сила, що мітить своїх обранців, все одно продовжує поповнювати свої списки.

Втім, не все так безнадійно. Адже і для третьої частини тут можливостей вдосталь. Наприклад, можна буде персоніфікувати ту злу бухгалтерську силу в образі якого-небудь зловісного дідка. Чи прекрасної байдужої дівчини. Чи взагалі звернутися до Стівена Кінга, адже такі сюжети — саме його парафія. Головне, щоб постановники трюків не лишалися без роботи.

Та й справа навіть не в трюках, а в маніакальному прагненні Голлівуда втиснути будь-який матеріал в жорсткі, чітко визначені рамки жанру. Навіть якщо це — досить неординарна проза Грема Гріна. Його наново екранізований «Тихий американець» теж нещодавно вийшов на наші екрани.

Втім, американська кіноіндустрія нічого не робить без поважних причин. Таким чином, знаменита повість Гріна втілена теж не просто так. Адже останні роки Америка, з невеличкими перервами, весь час із кимось воює, а фільм — саме про війну і про тероризм, причому про тероризм, підтримуваний американськими таємними службами.

Втім, не варто йти дивитись «Тихого американця» (режисер Філіпп Нойс) саме як політичну драму чи шпигунський бойовик. Пацифістського пафосу там немає, якихось одкровень — теж. Вистачає хіба що кохання. Акцент зроблений на інтимних стосунках в трикутнику між досвідченим британським журналістом (його грає Майкл Кейн), самим «тихим американцем» — шпигуном у виконанні Бреннона Фрезера та в’єтнамською красунею. І тут не стільки зіткнення ідеологій чи таємних ворожих армій, а борня пристрастей. В’єтнамьска дівчина має гордий характер, британець — поступливий, але любить її до нестями, а американець, здається, за великим рахунком, нікого не любить, окрім великої американської вітчизни та її славнозвісної демократії. Кохання суперечить планам професійного провокатора. Воно ж його і губить. Він надто, як для «бійця невидимого фронту», дозволяє собі розслабитися. І, звичайно, гине, затягнений у пастку мстивими й суворими в’єтконгівцями.

Багато про цей фільм не скажеш. Так, середнє кіно, актуальне хіба що у зв’язку з черговим загостренням міжнародної обстановки. І не книга в тому винна. Просто таких, тихих демонів, людей із подвійним дном, на яких завжди є попит у будь-якому суспільстві, треба відображати більш багатими засобами, аніж тими, що є в наявності американського мейнстріму. Тут потрібен інший рівень режисури, і, головне, трохи інша світоглядна позиція, більш загальнолюдська, чи що.

Тобто, можливо, — треба стати трохи в’єтнамцем і комуністом, не забуваючи, звичайно, і про інші сторони конфлікту. Проте автори новітнього «Тихого американця» американцями ж і лишаються. Тому і виходить у них — кривава мелодрама.