Наш Цезар міцніший «від того»...
На старше покоління ліниві розумом нащадки можуть списувати всі нинішні біди і негаразди, шаленою гонкою в часі виправдовувати неспроможність уважно слухати й переймати корисний досвід. Цим, значною мірою, можу пояснити той факт, що чоловік, клуби фанів котрого вже є в Америці та Європі, так мало знаний у нашій країні. А Цезар Васильович Весловуцький уже (у свої 73) чотириразовий чемпіон світу й багаторазовий світовий рекордсмен... із важкої атлетики.
Скажіть, будь ласка: «Ви, можливо, знаєте чоловіка віком нехай не 70, а хоча б 60 років, котрий у змозі підняти 100 кілограмів (я вже не говорю про більшу вагу)? Весловуцький щойно привіз зі США золоті нагороди чемпіонату світу серед ветеранів — уже четвертий свій комплект. Привіз і запросив мене не на урочисту зустріч в офіційній обстановці, а в невеликий спортзал, створений руками його учня, майстра спорту, арбітра й також призера європейської та світової першості ветеранів «майже 50-річного» Вахтанга Убірія.
У Києві й в Україні Вахтанга Шалвовича знають як одного з провідних фахівців-шляховиків. Так от, ці двоє мужиків, котрим укупі за 120 років, спокійно жмуть і сідають з вагою «далеко за 120 кг». Й у вікна залу зазирають 7—10-річні хлопчаки, і в зал до Вахтанга Убірія вже заходять їхні однолітки. Ви скажете: навіщо це респектабельним, солідним людям? А вчитель і учень можуть відповісти лише одне: «Це либонь ми не тільки для свого здоров’я, адже нам від життя вже не вельми багато потрібно. А підтримувати в людях віру в свої власні сили й можливості, дати цю нитку надії зневіреним молодим співгромадянам — інакше як живими прикладами нині неможливо. У слова та обіцянки ніхто вже не вірить.
Цезар Васильович має багато учнів, маса досягнень — виступав на помості і тренував дуже багатьох, але, як показав час, далеко не багато хто здатний «тримати удар такого часу, як наше». Ось і Вахтанг цілком міг стати інвалідом першої групи, працюючи по 18 годин на добу і маючи незагойну виразку шлунка, якби Весловуцький не знайшов й і не повернув на поміст (тоді Убірія було вже 40 років). Сьогодні, майже через десятиліття, ні про які болячки Вахтанг Шалвович і не згадує.
Приклад старшого друга і вчителя спонукав його на будівництво та обладнання залу важкої атлетики (він майстер на всі руки й сам зробив увесь допоміжний інвентар). Тепер у цьому залі «куються» рекорди й перемоги на чемпіонатах світу і Європи серед ветеранів, тут розвиваються ідеї організації ветеранів спорту, яка існуватиме не формально й не про людське око, як існуючі нині, а працюватиме й житиме, не вимагаючи в держави нічого, крім уваги й введення їхніх змагань у календарі, бо за бортом нашого спорту досі залишається чудовий мозковий потенціал, унікальний досвід і знання.
Тому, хто сумнівається, скептикам-прагматикам — раджу поспілкуватися з Цезарем Весловуцьким і з його учнем Вахтангом Убірія. Я називаю їх за іменами, бо їх просто не назвати ветеранами — молоді, сучасні «кльові парубки». І живуть вони не де-небудь у благополучних, ситих державах, а в нашій — яка стоїть на роздоріжжі, у гущавині потрясінь, але має сильний НАРОД. Тож поздоровляючи сьогодні нашого унікального чемпіона світу й рекордсмена книги Гіннеса Цезаря Васильовича Весловуцького зі «свіженькою» перемогою й оригінальними медалями, поздоровимо й себе з тим, що живуть поруч з нами й тішать нас усім своїм життям люди, про котрих справді можна сказати: «Такий народ не перемогти!»
№172 10.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
