Німого в лісі в нас нема нічого...
«Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галявина з плакучою березою і з великим престарим дубом...» Ці поетичні рядки опису волинського лісового пейзажу стали прологом до твору, який і сама Леся Українка назвала «драмою-феєрією». У волинських лісах сьогодні, звісно, не зустрінеш ні Мавки, ні Водяника. Ні Того, що у скалі сидить, та й навіть потерчат. Але магія волинського лісу зачаровує і сьогодні, а Степан Дружинович, котрий викладає україністику у профтехучилищі в невеличкому волинському містечку Луків, зробив понад сотню знімків, до кожного з яких підібрав цитату з «Лісової пісні».
Читачам «Дня» Степан Анатолійович став відомий завдяки своєму неповторному знімку «Нарада», який на фотоконкурс «Дня» торік надіслала дочка Ліда, котра студіює українську філологію у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. Дивовижно, але знімок задерикуватих півників, які всілися на кілочку і вийшли, як жартував Дружинович, наче з-під ксерокса, бо ж інкубаторські, знайшов дуже багатьох прихильників, про що свідчать призи глядацьких симпатій. Півні з Волині стали нині своєрідною візитною карткою Фотоконкурсу «Дня». Приємним відкриттям для автора знімків когутів, які життєствердно запевняють, що завтра знову буде день, став один із нещодавніх матеріалів у газеті. На знімку до тексту про українську громаду в Сербії Дружинович побачив... своїх же півників: на календарі «Дня», що стояв на столі, була відкрита саме ця сторінка. Він уже жартує, що може писати оповідання «Пригоди півників». Адже знімок його життєлюбних когутів уже почали замовляти мешканці Лукова та околиць, а сусід просить скопіювати фото у великому форматі. Можливо, цей знімок замінить картину «Альонушка і братик її Іванко», яка свого часу була дуже популярною у волинських селах.
Зробити фотокоментар до «Лісової пісні» Степана Анатолійовича напоумила саме волинська природа. Адже він мешкає на околиці Лукова, звідки недалеко і до лісу. Не був би то філолог та ще й поет (Дружинович пише і вірші, й пісні, й гумористичні твори), якби при погляді на... кривий корінь йому не згадалися слова «У лісі не тільки дерева, у лісі є багато всякого...» Твір «Лісова пісня» він знає практично напам’ять, тому коли дивиться виставу за твором у театрі, то не може позбутися відчуття, що у думках знає всі наступні репліки героїв. Тому й зауважив торік на фестивалі вистав за творами Лесі Українки в Луцьку, що лучани (!), артисти місцевого театру, у своїй інтерпретації «Лісової пісні» обминули пророчі слова: «Ну, як так, щоб воля — та пропала? Се так колись і вітер пропаде!» А ця фраза, на його думку, передає одну з основних ідей драми.
Кожен із знімків-фотокоментарів до «Лісової пісні» має свою історію. Цю підбірку Степан Анатолійович робив кілька років, попередньо обравши понад півтори сотні фраз із твору, які хотів би проілюструвати знімком. Бо ж є балет за «Лісовою піснею», є вистави й опера, кіноверсія і навіть скульптури, героїв твору відображено й у народному та декоративному мистецтві. А фотознімків досі не було! Якби, вважає, видати «Лісову пісню» з такими фотоілюстраціями, це було би прекрасне сувенірне і презентаційне видання про Волинь.
Звісно, на Волині вже давно немає пущі, старезного предковічного лісу, який сто років тому описувала Леся Українка. Та волинська лісова природа ще дарує чимало неповторних відкриттів. Щоб зробити знімок до фрази «Спить озеро, спить ліс, спить очерет...», Степан Анатолійович вирушав у ліс і взимку. Поетична душа філолога з провінційного волинського містечка вміщує не тільки пошуки фотоілюстрацій до «Лісової пісні», й вони такі, що наче бачиш природу, волинський ліс очима Лесі Українки... Дружинович видав кілька поетичних збірок, має диск із піснями, які співають по всій Волині. З Волинню та її лісовою казкою-піснею він знайомить і пацієнтів відомого санаторію «Лісова пісня», що на Шацьких озерах. А фотовиставку за «Лісовою піснею» Степана Дружиновича має намір придбати Меморіальний музей Лесі Українки у Колодяжному.
