Нотатки на полях

«Камінь, ножиці, папір» — добірка графіки відомих британських скульпторів із колекції Британської Ради від 1950-х років до сьогодні; деякі роботи виставлено вперше.

Експозиція у «Боттезі» цікава в першу чергу тим, що сучасне британське мистецтво у наших галереях з’являється нечасто; виняток складає хіба що центр Пінчука, однак там працюють з окремими іменами. «Камінь, ножиці, папір» — це саме концептуально цілісний проект, сформований у головному офісі Британської Ради в Лондоні та вже показаний у Вірменії, Грузії та в Азербайджані.

Генрі Мур, Ѓілберт і Джордж, Едуардо Паолоцці, Аніш Капур, Деміен Герст, Лаям Ѓіллік, Трейсі Емін, Бернард Мідоуз, Вільям Тернбул, Баррі Фланаѓан, Брюс МакЛін, Біл Вудров, Аня Галаччіо, Девід Шриѓлі, Ричард Дікон, Майк Нелсон, Гейлі Ньюмен — більшість цих імен хоча б один раз мав чути кожний шанувальник сучасної скульптури. Роботи цих митців стоять у музеях, на площах та в парках багатьох світових столиць. Власне, сама виставка — спроба погляду за лаштунки творення крупних форм: що там на дозвіллі у себе в блокнотах малюють оті серйозні пані та панове?

Вони переважно віддані професії. Ефектний, схожий на пластичний ієрогліф — жовтим по чорному — «Півник» Бернарда Мідоуза — то лише начерк до його пізнішої бронзової скульптури «Весняний півник» (1956), яка є одним з анімалістичних образів, якими Мідоуз зажив собі слави.

Знаменитий Мур представлений літографіями похилених фігур (1976—1977 рр.) — умовними зображеннями, віддалено схожими на людські тіла. Зі свого боку, не менш уславлений Аніш Капур — лауреат Тернеровської премії, будівник велетенських металевих і дзеркальних конструкцій — явно дав собі відпочинок у нефігуративних офортах (1995—1998 рр.), котрі більше нагадують експерименти абстракціоністів 1950-х, а інколи — зразкові поп-артові вправи.

Ще один класик ХХ століття — Едуардо Паолоцці — якраз і був поп-артистом і ставив статуї, гранично реалістичні й іронічні водночас. Його малюнки, однак, за манерою герметичні: два людиноподібні силуети заповнені дивними механізмами, а кольорові офорти 1967 року — «Воєнні ігри (змінені)» і «Місто сонця» — схожі на складні плани-схеми небачених антиутопій і дають відчуття зазирання у невідомий світ.

Гілберт і Джордж серед усіх представлених є, мабуть, найрадикальнішими: вони вважають самих себе живими скульптурами, їхні найвідоміші перфоманси побудовані саме на цьому. Якщо виходити з їхньої концепції, то вони так само, як і Мур, прив’язали графіку до основної роботи: адже їхня серія реалістичних автопортретів-поштівок (1971), ще й із доволі літературними назвами («Мужність», «Сором’язливість», «Світськість», «Втрачений день», «Нормальна нудьга», «Досвід», «Ідіотське бажання») — це, по суті, фіксація буття знаменитого дуету в якості живих скульптур у різному вбранні на тлі різних краєвидів.

Самодостатніми є чорно-білі ліногравюри Біла Вудроу, котрий в «основній» професії конструює асамбляжі й інсталяції з побутових предметів. У нього вийшла сюрреалістична періодична таблиця, в якій кожний елемент проілюстровано химерною, наче змальованою зі сну композицією, котра включає в себе предмети, частини людського тіла, тварин чи комах.

Зрештою, помітно, що для всіх представлених авторів графічні роботи (надто ж порівнюючи зі скульптурними здобутками) — все ж таки маргіналії, котрі, втім, у несподіваний спосіб підкреслюють чи відтіняють характер художника. Та ж Трейсі Емін, відома завдяки скандальній відвертості своїх творів, намалювала тушшю пару жіночих ніг у спідниці і з властивим цій мисткині самозамилуванням так і назвала: «Мої прекрасні ноги». Демієн Гьорст вправлявся у малюванні спіралей на аркуші, що обертається, а потім трохи ще набризкав фарби; вийшло однаково, а назви чомусь різні — дуже по-гьорстовськи, насправді. Аня Галаччіо, котра часто центральним елементом своїх інсталяцій робить стовбури та гілля дерев, презентована природознавчою «Кульбабою» — трафаретним друком, де власне кульбабки на зеленому лузі позначені золотавою фарбою. Баррі Фланаган, що робить з металу надпластичних людиноподібних звірят, в офортах обмежився пасторальними краєвидами Лох-Несса — можна лише здогадуватись, яку істоту він відлив би у бронзі, щоб установити на берегах цього озера...

Чи можна зробити з цієї експозиції висновки про те, що ж таки відбувається у сучасному мистецтві Королівства? Мабуть, ні. Натомість маємо гарну виставку актуальної графіки, такі собі нотатки на полях. Зроблені, втім, надзвичайно талановитими руками.