Одесо, тобі не боляче? Ні, тільки коли сміюся...
З вулиці М’ясоїдівської кістки від з’їденого м’яса кидали через огорожу, на сусідню вулицю. Так з’явилася Костецька — «найкраща вулиця світу, де жив дядько Хаєм, який продавав по 100 грамів горілки із закускою, де люди обмінювалися не лише словами, а й помідорами». І на цій вулиці, і на всіх інших з ранку до вечора переливався колоритний «голосовий фон», і на цих вулицях, у цих дворах-колодязях усі знали один одного й знали все одне про одного, і «твою мать!» звучало як привітання. «Тут не було національностей. Тут була Людина З Нашого Будинку, й нікого не хвилювало, що записано у неї в паспорті». А зараз — «голосовий фон» роз’їхався, Одеси вже немає, тієї, бабелівської... Одеса єврейська благополучно вмирає, після 1991-го її рознесло по світу»... Це фільм про те, як життєвий простір перетворився на зникаючу натуру.
Дія картини розгортається на часових і географічних перехрестях. На кожному з них — своя реальність, яку автори з щемлячою ностальгією пропонують глядачеві: подивіться, як усе починалося, посмійтеся й поплачте над тим, що було, замисліться над тим, що залишилося. А залишилися в Одеси лише одиниці її колоритних представників — тих, бабелівських. Автори фільму довірили їм ролі екскурсоводів містом, його долею та історією. «Екскурсоводи» вказували на меморіальні таблички, на місця, де вони колись висіли, на будинки, де вони могли б висіти, на тротуари, якими ходили — поки не пішли назавжди — десятки колоритних представників, перебирали пошарпані фотографії, розповідали, як врятуватися під час погромів і згадували свої «жовті зірки».
...1795-й — рік заснування Одеси, що стала згодом зоною вільної торгівлі. «Одесу, як відомо, будували французи, італійці, греки, щоб у ній жили росіяни, українці, євреї. Так Одеса стала Одесою — багатомовним, багатонаціональним дивом... Свобода торгівлі перетворилася на свободу особистості». Кадри дореволюційної кінохроніки, що відобразили бурхливе життя вільного міста — «єдиного в Російській імперії, де не гнобили євреїв». Кадри іншої хроніки — Другої світової. Ряди «жовтих зірок». Наші дні — старенький одесит розповідає історію російського хлопчика-хулігана, закоханого в гарну єврейську дівчинку з хорошої сім’ї. Хлопчик намагається врятувати її бабусю від гетто. Але коли це не вдалося, він зриває з бабусі «зірку» біля самісіньких воріт людської загорожі, чіпляє собі — й наступного дня російського хлопчика спалюють разом з його єврейською коханою.
1978-й — перша партія одеситів (тисяча людей) прибула на Брайтон-біч. Нині їх тут 80 тисяч — офіційно. А неофіційно — до 200 000. Від одеського маяка камера робить стрімкий «переліт» через океан і вихоплює з натовпу сяючі обличчя нью-йоркських одеситів — вони, звісно, дуже сумують, вони й тут пам’ятають за свою рідну маму-Одесу. Але вони все одно тут. А вона — там, «благополучно вмирає». Чи «не надто часто ми кидали її напризволяще?» Почуття авторів — більше ніж тривога про майбутнє міста, ніж туга за загубленим, яке нині, здається, повернути не можна. Це гострий, майже фізичний біль. Він звучить не лише в розповідях людей, а й у безмовних символах: зали морвокзалу й кораблі з тисячами від’їжджаючих, постійна траєкторія від одеського маяка до нью- йорських хмарочосів, порожні одеські двори. І лише один символ надії — пам’ятник «майбутньому генію»: кам’яний постамент, на якому укріплено... велике яйце. Ну, а головне, звісно, зашифровано в знаменитих одеських байках, анекдотах, у цьому унікальному, неповторному гуморі: «Під час погрому Абрама прибили цвяхами до дверей. «Абраме, вам не боляче? — Ні, тільки коли сміюся». І знову кадри майже порожнього міста, що квітне лише в спогадах. «Одесо, тобі не боляче? — Ні, тільки коли сміюся». І закінчується фільм по- одеському. З гумором, який корчиться від болю: «То вип’ємо за Одесу! — А цокатися будемо?».
