ПАТРIОТИЗМ БЕЗ ФАЛЬШУ

Суворовське училище… Який радянський хлопчак не мріяв у ньому навчатися? Адже професія військового (як, наприклад, і професії космонавта, вченого, що досліджує таємниці морських глибин, або археолога) була межею мрій для багатьох. Настали інші часи, і в покоління «Пепсі», «МакДональдзів» та Інтернету сьогодні інші пріоритети.

Однак, на думку заступника начальника з виховної роботи Київського військового ліцею ім. Івана Богуна (а саме так називається тепер колишнє Київське суворовське військове училище) полковника Дмитра МАТВІЙЧУКА , минуло не так уже й багато часу для того, щоб професія військового перестала бути престижною. Попри все, залишилася романтика, залишилося бачення того, що військові — сильні та мужні люди, і це, безумовно, як і раніше, приваблює молоде покоління, багатьом представникам якого, хоч як дивно, подобається дисципліна, організованість і цілеспрямована робота над собою. За словами ліцеїста 3-го курсу Сергія Хоменка (батько якого, до речі, військовий), різницю між звичайною школою і ліцеєм видно неозброєним оком: тут, передусім, навчаєшся спілкування, навчаєшся жити в колективі. Ну, а щодо дисципліни, то яка ж армія без неї? А його однокурсник Артем Коряк додає, що тут із ліцеїстів роблять справжніх чоловіків, виховують у них дух мужності. І тому ліцей для нього — то не просто один із найкращих в Україні навчальних закладів, але і «святе місце» (!).

Через те і конкурс у Київський військовий ліцей немаленький: 3—4 особи на місце. Хтось прагне потрапити сюди для того, щоб отримати надалі безкоштовну вищу освіту (ліцей стає своєрідною стартовою сходинкою у вуз, і хоч і не гарантує якихось особливих переваг під час вступу туди, однак базу дає солідну). А є й такі, каже полковник Матвійчук, які просто марять військовою службою (особливо ті діти, в кого хтось із батьків, родичів служив або служить у Збройних силах).

Навчаються тут два роки. Або чотири (в цьому випадку ті, що вступили сюди після сьомого класу загальноосвітньої школи, перші два роки навчаються в боярському відділенні ліцею). І майже кожна хвилина цього часу підлягає строгій регламентації. Підйом о сьомій ранку, зарядка, ранковий огляд, основні заняття, додаткові заняття, позакласні заходи, самопідготовка, прогулянка, вечірній огляд, відбій. Один день тижня цілком присвячено військовій підготовці. У вихідні — звільнення (якщо не провинився). На основі такого схематичного опису може скластися враження, що життя в ліцеїста досить безрадісне. Проте це не так, бо, крім вищезазначеного, є ще численні гуртки (хоровий, танцювальний, музичний), спортивні секції (з футболу, волейболу, боксу тощо). Та й узагалі, життя тут, за словами ліцеїстів, просто перенасичене — відвідуванням музеїв, концертів, всілякими акціями. Отож нудьгувати не доводиться. А за такого напруженого графіка, власне, і ніколи нудьгувати. І завдяки цьому майже кожний ліцеїст виходить звідси вже не незрілим молодиком, а цілком сформованою, багатогранною особистістю, яка часто перевершує своїх однолітків і геть руйнує стереотипи про те, що військові, мовляв, інтелектом особливо не вирізняються.

А ще ліцеїстам прищеплюють особливе ставлення до держави, в якій вони виросли. Реально оцінюючи становище за воротами ліцею, викладачі, проте, в основу своєї роботи поклали патріотичне виховання (і в стінах ліцею це поняття не видається «притягнутим за вуха», адже головне гасло його вихованців — «Держава, честь, відвага»). Час мине, каже полковник Матвійчук, і Україна все одно вийде з тяжкого становища, але якими на той момент будуть люди — старше покоління та молодь, що візьме під свій контроль економічну ситуацію і владу у свої руки?