Плахти знову модні

Сьогодні такі назви як «крайка», «корзно», «клярма» чи «ятль» з лексики вчених-етнологів повертаються у повсякденну мову. Інтерес до «архаїки» тому причиною. І нехай він іще не масовий, але вже входить в моду.

У столичній галереї «Родовід» відбулася виставка одного з найстаріших елементів українського жіночого одягу — плахти. Мода на цей вид поясного одягу була найбільше поширена на Середній Наддніпрянщині (Чернігівська, Полтавська та Київська області), а розквіт популярності припав на період козаччини. Займалися плахтовим промислом виключно кваліфіковані ткачі, які використовували для його вироблення дорогу шерстяну, шовкову та льняну сировину. На відміну від запаски, яка є шматком тканини, щільно обгорненим поверх вишитої сорочки навколо талії, плахта з одного боку зшивалася приблизно наполовину, а невеликий розріз спереду прикрашався фартухом чи поясом з орнаментом. Колірна гама залежала від віку господині та побутового призначення: червону і малинову плахти переважно одягала молодь та у свята, для буднів і жінок «бальзаківського віку» призначалися більш стримані кольори. Плахтові малюнки й орнаментація послугували поштовхом для створення інтер’єрних тканин, які використовували для драпіровки стін чи як покривала. З появою «крамних» (тобто «імпортних», а не домашнього виробництва) тканин на зміну плахті прийшла більш зручна у носінні спідниця.

У контексті виставки, що продовжує засновану галереєю акцію «Українська старовина з приватних зібрань», відбулася ще одна подія: презентація першої книги видавництва «Родовід» — «Мистецтво Гуцульщини і Покуття», ілюстративний матеріал для якої надав львівський колекціонер Тарас Лозинський. «Далеко не всі сусіди хочуть, щоб українці жили добре і, думаю, ще довгі роки «підкидатимуть» нам свою ієрархію цінностей. Ми повинні самі розібратися у своїй спадщині. А також визначитися, хто був геніальним, хто посереднім, і хто — просто хорошим українцем: у системі, яку нав’язував нам радянський лад, усе було поставлене з ніг на голову — посередності стали українськими героями, а генії — ворогами», — прокоментував Т. Лозинський акцію, затіяну «Родоводом» і вітчизняними колекціонерами. Він також висловив надію, що, крім серії, присвяченої роботам народних майстрів, з’явиться можливість випускати і книги, що інформують про творчість маловідомих українських художників — тоді як у Росії подібні збірники переживають часом декілька видань, в Україні вони не з’являються взагалі. У сусідній державі, зі слів мистецтвознавця Володимира Рака, вже існує й музей приватних колекцій. Наші «збирачі» дозволити собі подібну розкіш часто не можуть, а невеликі приватні галереї можна перерахувати на пальцях. Існує, щоправда, один обнадійливий нюанс. Про сплеск інтересу до своєї культури, як зазначив В. Рак, свідчить те, що на даний момент уже сформувалася група людей, які мають гроші та збирають у селах народну ікону, предмети побуту для продажу колекціонерам і, так би мовити, «любителям». Більше того, керуючись спочатку тільки комерційним інтересом, нерідко такі «скупники» «доростають» до розуміння їхньої художньої й історичної цінності та починають збирати вже не на продаж — закладають власні колекції.