«Ползучая, крылатая Россия»
Пророчими рядками з вірша Олександра Блока:
«Двадцатый век... еще бездомней,
Еще страшнее жизни мгла,
Еще чернее и огромней
Тень Люциферова крыла»
розпочала вечір «Поети срібного століття» Алла Демидова. Відома московська актриса приїхала до Києва на запрошення дирекції кінофестивалю «Молодість». Протягом півтора тижня Демидова виступала в ролі члена журі головної програми Міжнародного київського кінофестивалю, провела майстер клас і, нарешті, в переддень свого від’їзду додому поділилася з киянами своєю любов’ю до російської поезії кінця XIX — першої чверті XX століття.
Пропрацювавши більшу частину свого життя в найпопулярнішому колись у Радянському Союзі московському Театрі на Таганці, Алла Демидова залишила його бунтівну сцену, оскільки їй стало нецікаво спілкуватися з новою, пострадянською публікою — легковажною та грубою. Захищаючись від неї, вона створила свій, поетичний театр. Скоробагатьки, що сплили на поверхню, і вже встигли увійти до новітньої історії Росії як «нові росіяни», слухати витончену поезію Аненського, Блока, Гумільова, Ахматової, Цветаєвої, Бальмонта, Мандельштама та інших великих поетів не будуть. Як не дивитимуться давньогрецьку трагедію, до сюжетів та героїв якої актриса також відчуває душевну та естетичну пристрасть.
Власне, гидливе, ганебне ставлення до сірої маси, до натовпу і визначає вибір актрисою героїв, тем та поетів, з творами яких вона сьогодні виходить на публіку. Дуже багато хто (якщо не всі) з представників символізму, акмеїзму, футуризму та інших «ізмів», з яких і склалося таке явище як Срібне століття російської поезії, не відчували до «двоногих» нічого, крім презирства, яке Ігор Северянін виразив у прочитаному зі сцени вірші «Чем они живут»:
«Они живут политикой,раздорами и войнами
Нарядами и картами, обжорством и питьем
Интригами и сплетнями заразными и гнойными,
Нахальством, злобой, завистью, развратом и нытьем»...
Більш складним виявилося відношення інтелігенції до Росії:
«Моя ползучая Россия
Крылатая моя страна!»
— яка була для них ніби матір’ю, але з віком ставиться до своїх дітей, як мачуха.
«Россия, куда мне бежать
От голода, мора и пьянства?»
— запитував у одному вірші Андрій Белий, а в іншому доходив у своїй любові-ненависті стосовно народу й батьківщини до заклинання:
«Довольно: не жди, не надейся
Рассейся, мой бедный народ!
....Исчезни в пространстве, исчезни,
Россия, Россия моя».
Ця дореволюційна Росія, яка перебуває в передчутті бурі, з якою у поетів склалися такі складні, можна сказати, садомазохістські стосунки, через 10 років після написання цих рядків дійсно розсіялася. Як розсіялася через 70 років нова, радянська версія колись великої імперії.
Покоління шестидесятників, до яких належить Демидова, багато в чому розділили ці складні почуття російської інтелігенції початку минулого століття по відношенню до свого народу та батьківщини. Переживши приниження та жахи сталінсько-брежнєвської епохи, зневірившись у двох політичних відлигах (хрущовській та горбачовській), багато хто з них сьогодні дистанціювалися від політики та соціуму, знайшовши притулок, передусім, у поезії та музиці.
... Переходячи від одного улюбленого поета до іншого, Алла Демидова протягом півтори години невтомно сипала до ніг київської публіки слова любові, відчаю та надії, роблячи лише невеликі перепочинки, під час яких звучала музика, така ж сумна і млосна, як поезія, що лилася зі сцени. При цьому актриса з притаманною їй владністю відразу ж поклала край першим оплескам: «Ми входимо в поезію, а це лише заважає». Іноді вона коментувала ті чи інші рядки, згадувала якісь деталі біографії поетів, з якими, здається, зріднилася більше, ніж зі своїми сучасниками. Те, що її зв’язок з російською поезією є не абстрактним, а щиросердним, підтверджує навіть такий незначний, на перший погляд, факт: актриса встигла побувати на концерті Олександра Вертинського, який виконував романси на слова поетів Срібного століття. Пластика, інтонація, настрій артиста, який став для багатьох живою, сполучною ниткою між дореволюційною та радянською Росією, можуть дати для розуміння поезії Блока або Хлєбнікова набагато більше, ніж десятки академічних досліджень.
Поетичний вечір, який зібрав — що характерно — в основному жінок, актриса завершила ахматовськими рядками, в яких злилися воєдино відчай, утіха та гордість тих, хто намагається сховатися від нашої варварської епохи у витонченому слові та мистецтві:
«Всего прочнее на земле — печаль,
И долговечней — царственное слово».
