"Серж Лифар де ля данс"

БАЛЕТ

Ще свіжі у вдячній пам'яті хореографічні події "березня великодушного": парад дітей і зірок на сцені Національної опери, янгольська піднесеність танцю Володимира Малахова, сенсаційна звістка про гран-прі на конкурсі імені Рудольфа Нурієва в Будапешті молодого соліста столичного театру Дениса Матвієнка.

А початок квітня за традицією останніх років ознаменовано фестивалем танцю "Серж Лифар де ля данс", гала-концерти якого, за стратегічним задумом організаторів, очевидно, повинні демонструвати "простір", де в майбутньому засяють зірки переможців конкурсу імені Сержа Лифаря. А поки що дарунок "богу танцю" зробили на сцені ті, чиї конкурсні старти далеко позаду.

Хореографічну реліквію Лифаря, мазурку з балету "Сюїта в білому", складену для трупи Гранд-опера в Парижі, виконав в увертюрі концерту Вадим Буртан. Молодому артистові притаманне тонке відчуття стилю - особлива пластика неокласичного танцю, яка розширює уявлення про свободу в канонах академізму. Далі сценою заволоділа хореографія останнього призову. Ілзе Лієпа втілила бунтівний патриціанський дух у мініатюрі "Ворон". Постановка Володимира Васильєва не вирізняється особливою винахідливістю, але це компенсує точний вибір виконавиці з її неповторно драматичною гостротою пози та жесту, трагічним змахом рук-крил, ліричним надломом і хвилюванням, дотичним голосу Марії Каллас, на честь якої поставлено цей виразний номер. Після ефектного "Ворона" в образі мадам Боварі Ілзе Лієпа трішки зменшила емоційність (хореографія Шеннона), чому сприяв дещо аморфний партнер Марк Перетокін: напівпобутова атмосфера їхнього номера мимоволі викликала асоціації із зображенням пристрастей німого кіно.

Утім, тонус концерту тут же підняли жагучі хореографічні монологи двох талановитих майстрів - киянина Сергія Бондура та його тезки з Пітера - Віхарєва. Хореограф Георгій Ковтун склав для Бондура танець, у якому за стрімким зльотом іде фатальне падіння, а герой гине, як альпініст, а не в'яне, мов троянда. Філософський підтекст цієї балетної перлини - вибір між сном розуму й совісті та гордим спартанським протестом. Танцівник передав тілом сумніви, страждання, самотність, прагнення ідеалу... Пластика Сергія Віхарєва невловимо нагадує жрецький ритуал; герой його "Медеї" (хореографія Кареліна) за стриманою холодністю таїть уразливість та іронією захищає душевну тендітність.

Справжнім сюрпризом концерту став виступ москвички Лілії Мусоварової. Її майстерність бездоганна, і зворушує тим глибше, що в манері балерини немає примхливості, нальоту тріумфальної самовпевненості. Дует із Айдаром Ахметовим запам'ятається в мініатюрі Арайса "Море". Мінорна сповідь Гюстава Малера знайшла в ньому досконале пластичне втілення.

Простір фестивалю, звільнившись від обіцяних програмою Юлії Махаліної, Євгена Іванченка, Дениса Матвієнка та інших, із наполеонівським натиском окупували постановки Аніко Рехвіашвілі. Цей "фестиваль у фестивалі" обернувся, втім, художнім непорозумінням. Пластична мова показаних один за одним одноманітних номерів нагадала, перепрошую, хореографічну феню. Так у "Танго" на солоденьку музику Пьяцолли бездоганна пара Олена Філіп'єва та Максим Мотков любовну суть танцю інтерпретували з такою взаємною ненавистю, що просто дивно, як вона не завершилася побутовою драмою з каліцтвами. В іншій мініатюрі Ганна Кушнєрова в фіналі після поцілунку партнера падає, ніби підкошена, мабуть, переможена в поєдинку вампірів... Трішки виразніша тема скорботної байдужості, душевних заморозків прозвучала в мініатюрі А. Рехвіашвілі "Пульс", де властиву всім номерам агресивність майстерно передали Яна Гладких і Євген Кайгородов.

Не менш драматичний світ пристрастей, показаний у фрагменті з балету "Кармен" (хореографія Алонсо) був яскравим контрастом у порівнянні з попередніми школярськими опусами. Уже скільки років цей шедевр не сходить зі сцени, а й далі хвилює нетьмяніючою свіжістю думки, почуття, пластики. Цього разу "любовний трикутник" склали Тетяна Білецька з Віктором Яременком і Сергієм Бондуром. Балетмейстер гала-концерту В. Яременко не просто так прикрасив програму хореографією Алонсо. На тлі досить жалюгідних експериментів саме класичні зразки можуть виховати виконавця та глядача.

А взагалі, спасибі Сержу Лифарю, котрий, за життя випробувавши на своїй палко любимій батьківщині змову мовчання, з того світу благословив проведення конкурсів і фестивалів свого імені. Символічно, мабуть, що в день відкриття фестивалю "Серж Лифар де ля данс" на Байковому кладовищі відкрито пам'ятник на могилі батьків "паризького киянина".