Свято для втіхи та… роздумів

Міністри, депутати, численні українські делегації, гості з Польщі, газетярі — всі злетілися сюди на два вихідні дні, щоб поринути до дивовижної атмосфери відродження архітектурної перлини, єдиного на Україні взірця ренесансного «ідеального» дива, міста-фортеці, яке збереглося й досі. Урочисті сесії, народне віче, концерти, виставки та навіть лицарський турнір… Мабуть, таким розмахом не може пишатися жодне містечко (13 тисяч мешканців). Але найголовніше — нікому не вдавалося домогтися такої уваги держави, яка вилилася в довготермінову Комплексну програму збереження історико-архітектурного середовища м. Жовкви, що насамперед означає грошову допомогу, розраховану на 20 років. І хоча знавці оцінюють проведену роботу в 5 відсотків від необхідних для міста архітектурно-реставраційних робіт, уже сьогодні можна ходити Жовквою з розкритим від здивування ротом, бо щільність пам’яток на один квадратний кілометр тут унікальна — аж 100 пам’яток архітектури світового та національного значення. А ввійдеш до будь-якого храму, то знову ж таки можна стояти годинами, роздивляючись розписи, скульптури та вітражі. Отже, що не кажи, диво яка цікава Жовква — і для поцінувачів мистецтва, і для тих, хто захоплюється історією. Бо тут у стислий термін можна університетський курс блискуче засвоїти, позаяк історичні особи так близько підійдуть до вас і розкриються з такою яскравістю, що можна уявити — ось-ось здибаєш на вулиці засновника міста Станіслава Жолкевського чи його дружину Регіну, яка, власне, й будувала місто, доки її чоловік бився у звитяжних боях. Але саме в Жовкві Жолкевський сформував об’єднану європейську армію, в яку ввійшли поляки, німці, австрійці та українські козаки, повів їх на Відень, а потім півроку святкував у своїй резиденції звитягу. У Жовкву привезли величезне число трофеїв і розбили навколо замку цілий турецький табір, вельми схожий на той, який був поблизу Відня. Ось тоді вже ж побенкетували!

Проте тут не лише бенкетували, але і сумували — епідемії забирали людей, землетруси та пожежі нищили будівлі. А історія з головою Жолкевського досі навіює жах на чутливі серця. Воєначальник загинув у одній із битв із турками 1620-го року. (На той час він уже був канцлером Польщі.) Після битви яничари відшукали серед загиблих Станіслава Жолкевського, відрубали йому голову й повісили на головній брамі Константинополя. Регіна Жолкевська, природно, захотіла викупити голову чоловіка. Але турки зажадали такі шалені гроші, що їй довелося їх збирати близько двох років. На ті часи два мільйони золотих давали можливість побудувати два таких міста, як Жовква. Польський король навіть дозволив відкрити в місті монетний двір, але Регіні Жолкевській все одно доволі складно було зібрати зі своїх володінь потрібну суму золота. Сьогодні в костьолі св. Лаврентія покоїться прах і Жолкевського, і Регіни, і їхніх дітей. А також всіх Даниловичів і родина короля Яна III Собеського зі спадкоємцями. Отже за чисельністю та значущістю поховань видатних державних мужів Речі Посполитої парафіяльний костьол справедливо називають малим Вавелем. До того ж костьол, попри численні втрати, зберіг свою пишність. Три багаті вівтарі (а колись їх було аж сім), різьблені почесні сидіння і лави, мармурова хрестильниця, амвон, гробівці та епітафійні таблиці, мармурові та позолочені скульптури — все це вельми вражає.

Говорять, що саме в Жовкві народився й Богдан Хмельницький. Принаймні, це припускають такі історики як І. Крип’якевич та Н.Полонська-Василенко. А розквіт міста пов’язують з ім’ям одного з найбагатших магнатів Європи, польського короля Яна Собеського, який Жовкву отримав у спадок від матері 1661 року. Саме цього року він став ще й коронним гетьманом, а 1674-го обирається королем. Жовква, як центр величезних землеволодінь Собеських, стає приватною резиденцією короля.

І король не шкодує на неї грошей. Зростає місто, множаться храми. Багато прикрашений, щедро опоряджений і розбудований парафіяльний костьол. При старому костьолі св. Андрія Собеський будує кляштор для черниць-домініканок, які втекли із загарбаного турками Кам’янця-Подільського. Він запрошує до Жовкви ченців Василіан і закладає для них монастир при церкви Різдва Христового, перевозить до нього мощі св. Мученика Івана з Сучави, запрошує до Жовкви Сучавського митрополита Досифея, відомого молдавського та румунського письменника, який і стає першим ігуменом Василіанського монастиря. Чинний досі кляштор і особливо його друкарня наприкінці ХIХ — в першій половині ХХ сторіччя мали величезне просвітницьке значення для всього західного регіону України. Тоді до Жовкви перебралися розбагатілі євреї, купці та майстри. Жовква набувала обрисів справжнього європейського міста. Можна сказати — столиці! Історики жартують, мовляв, тут мешкала половина європейської шляхти, і звідси керували не менше ніж половиною Європи.

Цікаво, що двічі в Жовкві бував цар Петро. Перший раз проїздом, прямуючи до Рави Руської на переговори з польським королем. А вдруге він тут дещо затримався — з осені 1706-го до закінчення весни 1707-го. Тут він власноручно підправляв зображення літер кирилиці. Тут він розробляв план війни зі шведами і до нього приїжджав гетьман Мазепа зі старшинами. Саме в Жовкві Мазепа довідався, що Петро готується до реформації гетьманської України, що й підштовхнуло його, переодягнутого на ченця, бігти до шведського короля.

«Відзначився» в Жовкві й Меньшиков. Говорять, доки Петро працював у поті чола свого, легковажний Алексашка розважався в одному з кляшторів. Його побоювалися, вгамувати його було складно, поскаржилися Петрові і той біг за своїм улюбленцем через майдан, підганяючи його здоровенною патерицею. Чим, природно, потішив мешканців міста.

У Жовкві багато хто блискуче знає історію міста. І як тут не знатимеш, коли живеш, наприклад, в замку — гетьманській та королівській резиденцях. Коли виникла ідея реставрації замку, а значить, і повного відселення мешканців з його приміщення, багато хто не знав як реагувати. Радянська влада виділила тут «помешкання» військовослужбовцям та вільнонайманим працівникам військової частини на початку 60-х. Люди тоді зраділи — кімнати великі й хоча жодних вигод, але ж житло в самому центрі міста! Пристосовувалися, як могли. Хто робив ванну, хто ставив умивальника, але до каналізації справа не дійшла — не було на це можливостей. Тому досі мешканці виносять відра до вигрібної ями і бігають у збудовані за замком убиральні, де, звичайно, відповідні запахи та відповідна санітарія. Отже, шкодувати начебто немає за чим, хіба що домагатися відповідної площі, що люди й роблять. У новому будинкові, який ось-ось стане до ладу і призначений саме для мешканців замку, помешкання не такі великі, проте зі всіма вигодами. Хоча жінки у віці все ж таки сумують: їм шкода хлівчиків, яких вони набудували у дворі замку, і де тримають курочок, гусей і кізоньок, де невеликі городи та звичні призьби, і ясна річ, скоро все це доведеться полишити…

Цього року Жовква для реставраційних робіт освоїла просто силу-силенну грошей. 7 мільйонів гривень з держфонду, 764 тисячі з обласного бюджету, 1,5 млн. з місцевого і ще 15 млн. із різних джерел, у переважній більшості меценатських. Сьогодні телефонують з усієї України й питають — як вам це вдалося, як ви це зробили? Жовквівчани віджартовуватися, розуміючи, що їм треба вдесятеро більше, щоб Жовква засяла у своїй первозданній красі. Добре, що додумалися роздзвонити в усі дзвони та скрізь, де лише можна про 400-річчя Магдебурзького права. Є й така думка — що вдалося до ювілею увірвати, те й матимуть, а всі інші матеріальні претензії знову ж справа майбутнього, наполегливості і… певних хитрощів. До речі, дехто на Львівщині заздрісно бубонить, що, мовляв, нашому Магдебурзькому праву років ще більше буде, а ми такого галасу не здіймали. Ну, по-перше, самі винні. А, по- друге, не дарував Бог такої архітектурної краси, яку має Жовква. Можливо, і таких ентузіастів, як Михайло Кубай, директор Центру міського розвитку «Світло культури», немає. Що стосується «де, що і як було збудоване» — він один із головних фахівців і намагається так міську владу «дотиснути», щоб вона дотримувалася в усьому історичної точності. Проте міського голову Петра Вихопня, якого жовквівчани люблять за відданість містові і душевну доброту, вмовляти не доводиться. Він сам у архівах сидів, докопуючись, що ж давало місту Магдебурзьке право і яке його значення сьогодні?

22 лютого 1603 року в Кракові було даровано «Привілей Зигмунда III м. Жовкві на магдебурзьке право». (Ювілей перенесли на листопад, бо дуже багато чого не встигли підготувати й доробити) — «…встановлюємо міське управління та судочинство, які мають вирішувати всі питання керівництва… вирішувати справи між собою, так і між собою та прибулими в усіх питаннях і суперечках. … Нашою королівською владою цілком даємо й дозволяємо вирішувати це війтам, бургомістрам, райцям і лавникам та іншим урядовцям, яких призначить вельможний Станіслав Жолкевський… Громадянам у цьому новому місті Жовкві за звичаями інших міст, що мають магдебурзьке право, дозволяємо побудувати замок (резиденцію), а також корчми, ризниці, лазні… впровадити та встановити ярмарки й торги чотири рази на рік».

Торговельне мито при цьому зберігалося. Однак було даровано й істотну пільгу, про яку сьогодні можна лише мріяти: «Дозволяємо цим Нашим листом всім громадянам згаданого міста Жовква волю та звільнення на вічні часи від сплати митних податків та іншої сплати до Нашої митниці, як у Короні так і у Великому князівстві Литовському. І щоб усякого гатунку товари могли завозитися й вивозитися без перешкод і труднощів».

І якщо Магдебурзьким правом може похвалитися доволі багато українських міст, то тим, як побудована була Жовква, і що їй вдалося зберегти, вона може пишатися мало не єдина. А саме за урбаністичною концепцією середніх віків Жовква будувалася й жила, як ідеальне місто. І це означає не лише прямокутний центральний майдан і надійний захист від набігів ворогів, але ще й максимальні зручності для життєдіяльності громадян. Одночасно споруджувалися громадські центри для українців, поляків і євреїв. До них входили декілька другорядних і три головні об’єкти: храм, школа і притулок для старих.

Отже, Жовква, з усього перерахованого, своїм ювілеєм дала можливість не лише помилуватися її красою, але ще й про дещо замислитися. І ще дуже цікаво — чи вдасться містові скоротити 20, відведених Кабміном років, для свого відродження? Дуже хочеться, щоб мудрі жовквівчани за 10 років програму здолали!