А таки «Всьо чотко»!

Днів за п’ять до концерту у жодній із театральних кас столиці квитків на «Братів Гадюкіних» уже не було — ані за 20 гривень (найдешевші), ані за 50 (найдорожчі). Касири дивувались: такого на їхньому віку ще не бувало — на концерті у Палаці спорту квитки завжди залишаються, принаймні найдорожчі.

За півгодини до початку концерту (термометри на той момент фіксували мінус 25 градусів) натовпи молодих і не дуже людей чіпляються до кожного, хто виймає квиток, з проханням пошукати зайвий. За п’ятнадцять хвилин до початку шоу натовп молодих людей «атакує» єдину торгівельну «крапку», де продаються щойно завезені до Палацу спорту диски із записом живого концерту «Гадюкіних» у Брюсселі в 1992-му. Цей раритетний запис пролежав у шухляді тринадцять років і зовсім випадково зберігся у приватній колекції. Цей диск — так зване обмежене видання, надруковане у кількості однієї тисячі, «розлітається» за ціною 25 гривень за десять хвилин.

Зал палацу — а це приблизно десять тисяч людей — вирує, гомонить, горлає: «Га-ди, Га-ди, Ку-зя, Ку-зя!!!».

На той час за лаштунками у просторому холі «тусуються» Андрій-Кузьма Кузьменко зі «Скрябіна», Вячеслав Вакарчук, Андрій El-Кравчук, Едуард Клім, Роман Чайка, Віталій Кононов (лідер «зелених») і багато іншого білямузичного й медійного народу. Радісні вигуки, обійми. Не в мене одного виникає відчуття дежа вю. Неначе й не було десяти років. Порожнину між 95-м роком і 2006-м швидко заповнюють емоційні спогади і стихійні «братні» фотосесії.

Свій виступ «Гадюкіни» розпочали із переклички: «Луцьк є?!» «Зал хором вибухнув: «Є!» — «Львів є?!» Зал озвався так само. Далі Кузьмінський перерахував ще кілька міст, не забувши, звісно, про Київ. Зал радо підтримав кумира, який десь блукав дуже довго і, врешті, повернувся додому. Зустріч дійсно була натхненою і щирою. «У нас ще ніколи раніше не було такого щільного, якісного, крутого звучання», — признався пізніше один iз ініціаторів воз’єднання Ігор Мельничук. Дійсно, якщо на сцені працює одна з кращих в Україні духових секцій група «Джанкой бразерс», розкішний вокальний тандем Олени Романовської та Лілії Павлик та увесь класичний склад «Братів…», які перед тим мали десяткiв зо два повноцінних репетиційних сесій — саунд мав бути «екстра-класу». Щоправда, інколи не вистачало соло-гітари Андрія Партики, який не прийняв пропозицію приєднатися, бо колись поміж ним й іншими «братами» пробігла «чорна кішка».

Ще одна обставина здивувала Сергія Кузьмінського й усіх давнішніх прихильників «Гадів», що слідкують за творчістю групи від початку. Дві третини публіки в залі — то була молодь віком до двадцяти і трохи більше. Тобто прийшли ті, хто наживо «Гадюкіних» ніколи не чули, а лише з касет і дисків… Ось і відповідь на питання щодо стабільного попиту на музику групи, якої давно не існує. Просто спочатку диски купували ті, хто пам’ятав «Гадюкіних», а потім — ті, кому у спадок дісталася легенда про супергрупу з міста Лева. Естафета поколінь.

Готуючи концертну програму, Кузьмінський і друзі особливо не мудрували, а узяли найбільш хітові треки послідовно з кожного із чотирьох альбомів. Коли на початку шоу прозвучали «Аріведерче, Рома», «Приїдь до мене у Мостиськ», «Звьоздочка моя», «Місько, важай», ейфорія залу сягнула апогею. Практично усі пісні зал співав разом із «Гадами». Напевно тому, що на концерті не прозвучало жодної пісні, яка б свого часу не стала справжнім хітом. «Ми ходили, дили, дили», «Лібідо», «Америка», «Роксолана», «Наркомани на городі», «Дівчина з Коломиї», «Ой, лихо» виявилися не менш актуальними, ніж десять років тому. Остаточну порожнечу цієї десятилітньої відсутності заповнила найзнаменитіша пісня-візитка «Чуваки — всьо чотко!». Цілком зрозуміло — вона прозвучала останньою. За дві із хвостиком години неймовірного шалу й енергетичного драйву публіка була вже просто знесилена. Здавалися виснаженими й самі музиканти. Але їхні обличчя світилися щасливими посмішками: усе, про що мріялося, нарешті вдалося. Цей концерт анонсувався як ексклюзивний, єдиний і неповторний. Однак із контексту, надзвичайно захоплюючого контексту події, стало зрозуміло, що продовження буде. Неодмінно.