Театр часів Рєзниковича

— Ну що, знову підемо у «Каммершпіле» на похмурого «Короля Ліра»?

— Ні, — відповів я, — сьогодні вирушимо на світлу, веселу виставу Київського театру імені Лесі Українки «Школа скандалу» Р. Шерідана.

— Але ми з тобою не у Києві, а в Мюнхені, — усміхнувся Петер.

— А кияни зараз тут, на гастролях у «Кувілльє-театрі», і Шерідан у них дуже цікавий.

І ми пішли на «Школу скандалу», поставлену головним режисером Михайлом Рєзниковичем з чудовою Тетяною Назаровою у головній ролі леді Тізл.

Прекрасна, сповнена душевної теплоти, витончена вистава пролетіла, немов незабутня мить. І гаряче поаплодувавши акторам, ми вийшли на яскраво освітлений Марієнплац. Мовчазний і завжди задумливий П. Штайн, який прославився у світі першокласними постановками п’єс А. Чехова і розуміє російську мову, несподівано сказав:

— Як точно, легко і розумно вони зіграли Шерідана. У Європі ключ до нього давно загублено. А яка чудова актриса, який темперамент, яка правда емоцій і віртуозна сценічна техніка. Режисер же не тільки чітко і вельми цікаво побудував спектакль, але й допоміг артистам розкрити всі свої можливості. Він — справжній професіонал, романтик і філософ.

Це висловлювання, що прозвучало понад три роки тому, я багато разів згадував зовсім недавно, з великою цікавістю читаючи три книги цього талановитого режисера «Театр часів», що вийшли у видавництві «Альтерпресс» до 75-річчя Київського національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки.

Кому ж адресовано ці твори? Автор відповідає на це запитання вже на першій сторінці — найдорожчим для нього людям: тим, хто любить театр. Тому що театр — весь сенс його життя. Режисер непоспішаючи розповідає про напружене внутрішнє життя театрального колективу, яке завжди драматичне, конфліктне, хоч з боку здається легким і безхмарним; про самовіддану працю артиста в колі його колег, про вічні істини, часом забуті акторами і режисерами у повсякденному гармидері театральних буднів.

З гострим болем він пише про байдужість, яка розтліває душу, обертається гірким розчаруванням, особливо для молодих, які приходять у театр, як у Храм, з надією на те, що у святих театральних стінах живуть тільки високі думки і чисті, щирі почуття. Автор відверто і з довірою говорить про наболіле, розмірковує про те, що необхідно для того, щоб атмосфера внутрішньотеатрального життя була позбавлена цинізму і дихала свіжим повітрям справжньої творчості, яка об’єднує артистів різних поколінь і характерів і веде всіх до єдиної мети — створення художньо досконалої вистави.

І любителям театру, і професіоналам буде вельми цікаво прочитати безліч несподіваного про «дійових осіб» першої книги: артиста — «душу театру, його Бога, його кумира, його творця», про режисера — «фігуру і трагічну, і смішну», а також про критиків, «про їх поверховість, некомпетентність, суб’єктивізм, про те, яку шкоду завдає театру поділ на фаворитів і знехтуваних, про свідоме цькування на замовлення (таке теж бувало), коли рецензія на виставу перетворювалася на ідеологічний донос».

Читаєш книги, і з їхніх сторінок ніби постає образ автора — високого професіонала і тонкого аналітика, людини вельми неприємної, яка не схиляла голови перед авторитетами і начальством, про що красномовно свідчать його роздуми у розділі «Театр і влада» у другій книзі «Театр часів. Життя театру»; людини закритої, але не замкненої, надійно захищеної рідкісною витримкою, непорушними етичними принципами, світлим гумором і справжньою мужністю, бо улюблена справа і дорогий серцю театральний колектив, за долю якого він відповідає, постійно вимагає мужності, внутрішньої зібраності і безстрашності. Саме ці риси є складовими не тільки характеру, але й режисерського таланту М. Рєзниковича.