Театральний материк

«Детектор брехні» Василя Сигарєва — хіт російських театрів уже кілька сезонів. Уперше в Україні цю п’єсу поставила керівник театру Людмила Лимар, у виставі грають Тамара Антропова, Дмитро Ніжельський, Михайло Герасимчук.

Відшукати на театральній мапі, в газетних або будь-яких інших медіа інформацію про театр із такою романтичною дзвінкою назвою досить складно. Живе ним не Робінзон Крузо, хоча вірний п’ятниця в Людмили Лимар є. Разом із своїм чоловіком — Юрієм Коротовим — вони забезпечують життєздатність справи свого життя, а долучені до радості співпраці митці подають сигнали живої творчості та справжнього натхнення. От і знаходять у театральній залі готелю «Турист», що біля метро «Лівобережна», чи то галявину для відпочинку, чи то вогонь думок і полум’я ідей, чи то струмок полохливих почуттів саме ті, хто відкриті до театру і хто ключем театру готові відкрити скарбницю життя.

Звичайно сьогодні, а точніше особливо сьогодні, як і 11 років тому, є загроза виживанню театру. Але Людмилі Дмитрівні якимось фантастичним засобом вдається залишатися вище за всі загрози. Інколи мені здається, що з нею в сьогодення повернулися далекі часи, коли театри були осяяні особистістю і талантом примадонни, яку глядачі обожнювали, а меценати наввипередки засипали дарунками.

Зосередженість на мистецтві в актриси Лимар така природньо висока, що існування побутове та сценічне відрізняються лише витратністю почуттів і відкритістю темпераменту. Вона дуже молода і поставою, й обличчям, і реактивністю, і захопленістю. Навіть десятиліття нашого знайомства не наводять на думку про вік. У таких жінок закохуються молоді хлопці. Таких жінок обожнюють глядачі.

У Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» в Л. Лимар було чотири вистави. «Людський голос» Жана Кокто йшов у приміщені, що погано опалювалося. Сценічним костюмом був пеньюар. Дуже скромний реквізит, майже без меблів. Ми розуміли, що необхідно кілька дорогих деталей, які відрекомендували б матеріальне середовище. Я приносив палантин із світлої норки, котрий був недбало кинутий на крісло, а Люда приносила шикарні шкіряні яскраво жовті чоловічі рукавички. Одного разу під час вистави вона чомусь довго м’яла їх у руках, а потім залишила поряд із дзеркалом на каміні. Зім’яті рукавички повільно розвернулися і ніби заспокоєні долоні мовчки проголосили відповідь на головне запитання в любовному діалозі. Потім я помітив, що Лимар добровільно відкриваються магічні зерна дієвої основи ролі.

У шевченківській «Відьмі» емоційні оцінки то випереджали, то не встигали за осмисленням подій як таких.

У виставі за піснями О. Вертинського «Мені так хочеться щастя і ласки» такий банальний для концертних епізодів прийом, як апарт, ставав гачком, блєщнею і навіть сіткою для втягування глядача у власну манеру співу, в балаганність страждань і піднесену глибину світлого смутку.

У нашій спільній роботі над п’єсою К. Демчук за творами Лесі Українки «Зачароване коло» останньою фразою Лесі-Людмили була «Це він — камінний!». Актор Володимир Кокотунов грав Постать — роль, яка вбирала в себе і долі конкретних чоловіків і чоловічого; мистецького й містичного начал особистості поетеси. У фіналі він зривав останню завісу — білу тканину, яка в різні моменти вистави набувала значення й ряднини на хрестинах, й простирадла на ліжку хворого, і скатертини на столі під труною. На ній були закріплені пожмакані аркуші паперу, які читалися білими квітами, що світилися в неоновому світлі, а криваво-червоні, які додавалися протягом вистави, у цьому ж світлі — чорніли. Фінальний образ вистави: за завісою, що падає, виникає з темряви копія пам’ятника Лесі Українці роботи Галини Кальченко. Та раптом живе обличчя Людмили Лимар ніби переймало риси, а очі відтворювали погляд «кам’яної постаті». Цей магічний момент робив присутність поетеси в залі майже реальною.

На 120-й день народження О. Вертинського після своїх вистав до «Сузір’я» прийшли ті, кому не байдужа творчість великого киянина. Ніякого офіціозу, жодної підтримки, чи навіть зацікавленості від... Власне, це не важливо. Прийшли втаємничені. Навмання ввімкнули пісню — залунало: «Я не знаю, зачем и кому это надо...» Виявляється — треба... Треба — якщо мистецьке життя в нашому місті явище не острівне, а материкове; якщо інтелігентність — норма існування, а не поза політична чи економічна. Треба — якщо ми гідні самоповаги, хоч як жорстоко це не звучить.

Заслужена артистка України, лауреат Міжнародної премії ім. К. Станіславського того вечора читала вірш «О моей собаке» Олександра Миколайовича:
«Это неважно, что Вы —собака.
Важно то, что Вы человек.
Вы не любите сцены, не носите фрака,
Мы как будто различны,
а друзья навек.
Вы женщин не любите — а я обожаю.
Вы любите запахи — а я нет.
Я ненужные песни упрямо слагаю,
А Вы уверены, что я настоящий поэт.
И когда мы устанем бежать за веком
И уйдем от жизни в другие края,
Все поймут: это ты была человеком,
А собакой был я».

P.S. Не гайте часу на пошуки «Срібного острова» — вул. Раїси Окіпної, 2, готельний комплекс «Турист» . Поспішайте! Ми з вами з одного материка. Із прем’єрою нас!