У пошуках стилю

Проте так вже повелося, що деякі театральні колективи є їхнiми учасниками, а деякі — незмінними творцями. Так, театр «Колесо» вже протягом багатьох років (до речі, нещодавно колектив відзначив свій 20-річний ювілей) є ініціатором різноманітних мистецьких акцій, які відрізняються і за масштабністю, і за художнім рівнем і, врешті, концептуально. Та головне — усі вони мають на меті залучити театральну громаду не тільки Києва, але й інших міст і навіть країн до спільного дійства.

Черговий творчий винахід театру, міжнародний фестиваль, ідейним натхненником якого є художній керівник «Колеса» Ірина Кліщевська, було так і названо — «Подія».

У фестивалі, окрім столичних українських театрів (Київський театр «Колесо», вистава «Жінки Моцарта», Київський академічний драматичний театр на Подолі, «Майстер-клас Марії Каллас», Київський академічний театр юного глядача на Липках, «Мій бідний Марат», Київський академічний молодий театр, «Звичайна історія», Творча майстерня Театр маріонеток, вистава «Макбет», Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва, опера-балет «Дитя та чари»), взяли учать Вінницький академічний музично-драматичний театр імені М. Садовського з виставою у постановці Таїсії Славінської «Дім Бернарди Альби», Республіканський театр юного глядача з Білорусі з виставою «Синій автомобіль», Драматичний театр імені Рачо Стоянова з Болгарії у співпраці з театром «Колесо» (вистава «Золоте руно»), а також Театр біля Никитських воріт під керівництвом Марка Розовського з виставою «Все минає. Життя і доля» за Василем Гроссманом.

І, окрім формальної «роздачі» нагород (молоде, або, як його назвали, «зелене» журі відмітило білоруський «Синій автомобіль», а доросле віддало перевагу виставі Марка Розовського), усі учасники стали лауреатами фестивалю і були відзначені в окремих номінаціях. Та головне — «Подія» стала приводом для того, аби побачити й відчути, чим живуть театри за межами Києва.

Не так вже часто на українській сцені побачиш постановку за драматургією Гарсіа Лорки. А у вінницькому театрі наважилися запропонувати свою сценічну інтерпретацію його п’єси, віддавши данину музичності текстів видатного іспанського драматурга, акцентуючи на його філософській глибині та тяжінні до знаковості. Не даремно «доросле журі» відзначило режисера вистави «Дім Бернарди Альби» Таїсію Славінську у номінації «за пошук стилю», адже у виставі — і театр тіней, і глибокий символізм, і несподівані сценічні трюки, і (хоча й часом не досить обережні) міксування різножанрових елементів.

У виставі «Синій автомобіль» у постановці Республіканського театру юного глядача з Білорусі «перемогла» сценографія. Художньо-просторові знахідки й зовнішні прийоми допомогли акторові не випустити досить якісний і, потрібно відзначити, шанований київським глядачем матеріал з під контролю. Відомо, щовистава з Олексієм Вертинським у Молодому театрі досі не втратила своєї актуальності («День» у №89 писав про 10 річний ювілей цієї постановки). І ті проблеми, які у свій час спробував вирішити автор тексту Ярослав Стельмах, незважаючи на певну інтимність монологу, для багатьох є досить близькими. Хоча, що у цьому тексті бачить сучасний глядач: муки творчості чи єдність між поколіннями, які й допомагають творити?..

Звісно, особливою подією, безвідносно до концепції фестивалю і нагород, стала вистава у постановці Марка Розовського «Все минає. Життя і доля» за Василем Гроссманом. До речі, у цьому році відзначили 100-річний ювілей Гроссмана, який вперше заговорив про Голодомор в Україні й який досi зовсім не був представлений на українській сцені.

«Усе минає. Життя і доля» — це не просто вистава, це монологи-сповіді, котрі змушують зупинитися час і затамувати подих. Адже за одну годину, без специфічних режисерських винаходів, сценографічних або музичних засобів, перед глядачем розгортаються дві найстрашніші трагедії — Голодомор і Холокост.

Композиційно вистава — це дві жіночі історії, нестерпно страшні та зворушливі. З вуст актриси Маргарити Рассказової звучить монолог радянської активістки, яка брала безпосередню участь у «творенні» Голодомору; Райна Праудіна допомагає не просто зрозуміти, а майже фізично відчути страх і гіркоту матері, котра пише синові останнього листа, чекаючи на страту в єврейському гетто.

Глядачеві на якийсь час могло здатися, що перед ним — не актриси театру, а реальні свідки страшних сторінок історії.

Й наостанок: якщо глядач отримуватиме можливість бачити подібні вистави, можна справедливо зазначити, що фестиваль відбувся. Чи стане він подією у мистецькому житті, покаже час. Проте усі гості й учасники «Події», без сумніву, бажають цього його творцям...