У пошуках втраченого часу…
Саме так називається трилогія драматичних спектаклів за сценарієм та в режисурі Владислава Троїцького за участю фольклорної групи «Божичі». Прем’єра першої частини — «Життя» — відбулася в Центрі сучасного мистецтва «Дах». Наступними, у тих самих стінах, мають бути «Віра» та «Земля».
Уся трилогія задумана як нагадування глядачеві про його джерела. Якщо на вас діє магнетична сила українського села, якщо ви любите простонародний український говір, що рясніє соковитими фразеологізмами, якщо ви шануєте українські пісні, то ця вистава для вас. Вона одразу залучає до своєї аури. Учасники — Жених, Наречена, Гармоніст, Вдова, — зі співом зустрічають вас прямо у фойє, проводжають до зали та усаджують за столи, заставлені тарілками з картоплею, хлібом, салом, огірочками, квашеною капустою, наливають горілку та квас, розмовляють та випивають iз вами, — коротше кажучи, ви не глядач, а гість у сільській хатині. Перед вами проходять сцени із життя українських селян — весілля, проводи чоловіка в армію, оплакування загиблого. Самі виконавці здійснили дуже серйозну роботу. Їхня мета — цілком благородна, адже «Божичі» намагаються зберегти народну автентику, із майже науковою точністю відтворюючи її на підмостках. Звідси імпровізаційна свобода, незвична щирість та природність акторської інтонації, цілковита відсутність театральної афектації. Сільський говір у всій його неправильності та шорсткості переданий дбайливо та з любов’ю.
Взагалі, спектакль не стільки треба дивитися, скільки слухати. У ньому практично відсутня дія: на фоні звичайної домашньої праці, гуляння, весільного ритуалу розгортаються побутові за змістом розмови і монологи учасників. Проте «Життя» буквально пронизане піснями (записаними від народних співаків самими акторами — студентами та аспірантами кафедри фольклору Національної музичної академії України ім. Чайковського). Це — найбільш приваблива риса постановочного експерименту, здійсненого Владиславом Троїцьким, — передача атмосфери культури, що зникає, занурення в неї глядача. Не випадково багато із присутніх на виставі мимоволі підспівували черговій народній пісні, немов підкорившись волі режисера — не бути тільки глядачем, а стати учасником містерії.
