Втрата ілюзій

Таємницю своїх робіт Оксана Спiндовська-Паламар не просто не приховує — вона акцентує на ній увагу, більше того — робить її найважливішим засобом виразності — і, треба визнати, засіб цей виявляється з найсильніших. Малюнок гуашшю, лаконічний і розмашистий, і друкарський текст одночасно співіснують і заперечують один одного. Зображення виявляється то чимось цілком реальним (наскільки це взагалі можливо в графіці), то мало чи не фікцією. Роботи одеської художниці навіть не двохшарові. Вони швидше нагадують загальновідомий малюнок для демонстрації оптичних ілюзій — два чорних профілі, а між ними — біла ваза. Отак і тут — дівчина в чорному, що сидить на біло-синій драпіровці, обертається раптом на газетний аркуш, покритий гуашшю, а газетний аркуш — знов на дівчину. І так до нескінченності, до запаморочення. Моторошно, але зачаровує надзвичайно.

Оксана Спiндовська-Паламар справляє враження людини відлюдної і навіть дещо потайливої. Судячи по роботах, вона відважна до цілковитої безжальності щодо себе і своєї творчості; і ще — вона сумна. Схоже, як художник вона абсолютно відмовилася від всіх пафосно-романтичних гасел на зразок «магії творчості» або «високого призначення». До чого стрясати повітря? Ось він — газетний аркуш, покритий з різною щільністю гуашевими фарбами. І те, і інше до болю банальне — і при цьому відповідає всім вимогам: графіка як графіка, мистецтво як мистецтво. Проте, чесно і тверезо, мало не цинічно у всьому зізнавшись, одеська художниця стала раптом схожа на дитину, що розламала заводну іграшку, щоб подивитися, що у неї всередині. Ось вона, іграшка — вона нікуди не поділася, вона просто розібрана на коліщатка і пружинки. Можливо, так навіть цікавіше. Напевно — зрозуміліше. Тільки ось музика невідомо чому більше не грає. Шкідливість ілюзій безперечна. Але тим, хто втратив ілюзії, залишається тільки сумувати — услід своїм чорнявим натурницям і спорожнілим пляжам.