З андеѓраунду

Андеґраунд — одна з найяскравіших сторінок у мистецтві ХХ століття. Цю течію ще називають альтернативним, дисидентським мистецтвом, або мистецтвом опору тоталітаризму. Західних і навіть російських представників альтернативного мистецтва давно визнав арт-ринок, а їхні роботи високо цінуються. Натомість український андеґраунд, який істотно відрізняється від інших подібних течій, але не менш талановитий і яскравий, ще досі залишається в підпіллі, не будучи досить відомим ні в експертному, ні в ринковому середовищі.

Чому так сталося, пояснити складно. Можливо, українське суспільство ще не відійшло від усталених поглядів на інакодумство, яке в Україні переслідувалося особливо жорстоко. Спроба звернути увагу суспільства та ЗМІ на український андеґраунд сьогодні реалізовується відразу у двох напрямках. Ідея представити роботи українських художників-дисидентів на спеціалізованих аукціонах належить засновнику галереї «Дукат» Леоніду Комському, а задум присвятити цій тематиці просвітницькі заходи озвучив журнал «Антиквар».

Днями відбулася прес-конференція за участю авторів словника «Термінологія сучасного мистецтва» Гліба Вишеславського та Олега Сидора-Гібелинди, засновника галереї «Дукат» Леоніда Комського та головного редактора журналу «Антиквар» Анни Шерман, з якої розпочався цикл заходів, присвячених 50-річчю українського андеґраунду. Водночас виповнюється 50 років київському «Клубові творчої молоді», заснованому Лесем Танюком, який започаткував нонконформістський рух в Україні — підпільний демарш незгодних митців, театральних діячів, мистецтвознавців, літераторів, а серед них і художників, які протиставили тоталітаризму свою альтернативну культуру. Показово, що саме в Україні це була не просто інша культура, а культура національна. Український андеґраунд, заборонений на офіційному рівні, заявляв про себе під час перших квартирних виставок у помешканнях одеського художника і мистецтвознавця Олега Соколова, виставок у редакції газети «Комсомольська іскра», влаштованих Євгеном Голубовським, зібрань у помешканні львівських митців Романа та Марґіт Сельських. Саме в Одесі 1967 року, на десять років раніше, ніж у радянській Росії, відбулася вулична виставка-акція «Сичик + Хрущик» — двоє митців, Валентин Хрущ та В’ячеслав Сичов, чиї роботи не дозволили експонувати на офіційній виставці, вивісили свої полотна на задвірках оперного театру.

Про драматичну долю українського андеґраунду, історії творчого виживання художників у мистецтві та соціумі, просякнуті романтикою нонконформізму та дисидентства, про спадщину та повернення українського альтернативного мистецтва розповіли експерти-учасники прес-конференції.

Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА, мистецтвознавець:

— До 60-х років ХХ століття європейське суспільство розвивалося у традиційних ритмах, і лише в 60-ті з’являється маса арт-жестів, які демонструють розрив із попередньою традицією. На відміну від демократичного Заходу, в СРСР крихти свободи доводилося виборювати, а український академічний живопис був особливо жорстким до інакодумців. Хоч в Україні абстрактне мистецтво бере початок ще з 1950-х років, але не має змоги потрапити на виставки і тому залишається нікому невідомим. Українські художники, не маючи можливості виставляти свої полотна, йдуть у підпілля, дехто реалізовує себе в ілюстрації — там більш широкий асоціативний ряд. В ілюстрацію переніс свої абстрактні експерименти Григорій Гавриленко. Саме він створив ілюстрації до творів Данте та Миколи Бажана. Водночас український андеґраунд відрізнявся від російського. Роботам українських представників альтернативного мистецтва були властиві неймовірна концентрація смислів та чітке небажання розривати спадковість традицій. Художники-шістдесятники не відходили від минулого, а навпаки — прагнули відродити традиції 1920-х років. У наш час говорити про спадковість традицій стає дедалі важче — ситуація матеріальної спокуси сильніше й деструктивніше впливає на індивідуальний творчий розвиток митця, його внутрішній світ, аніж ідеологічний тиск. Сьогодні постає проблема продажних художників, тоді як у шістдесяті й навіть вісімдесяті роки суспільство ставилося до продажних художників з презирством.

Гліб ВИШЕСЛАВСЬКИЙ, мистецтвознавець:

— Досвід митців-шістдесятників цінний тим, що вони вже в той час співвідносили себе зі світовою спільнотою. Втім, український андеґраунд не був абсолютно однорідним. У період 1960-х мистецтво нонконформізму було розбите на особистісні гуртки. Наприклад, у Львові художники пам’ятали про існування довоєнної художньої групи «Артес». Цю групу заснував Роман Сельський. Після входу до Львова радянських військ він залишився в місті та продовжував навчати студентів у своїй майстерні. Його підпільну школу також називали «Артес». Багато львівських художників, які залишилися після введення радянських військ, навчалися у Відні, Кракові та продовжували традиції європейської школи живопису. У Києві після сталінських репресій традиції живопису були забуті або опинилися в глибокому підпіллі. «Клуб творчої молоді» став новим відродженням вільнодумства. Наприклад, Михайло Горинь вважає, що це перший дисидентський клуб в Україні.

В Одесі, яка традиційно була портовим містом, ситуація складалася по-іншому завдяки більшій інформаційні відкритості (мистецькі журнали моряки привозили з заходу). Але інша важлива особливість одеського мистецького середовища — в єдності діячів культури, тому нонконформізм тут вирізнявся надзвичайною цілісністю і самодостатністю.

Щодо Харкова, то місто було особливо інтелектуально виснаженим у 1930-ті роки. Фактично з культурних діячів у Харкові залишилися тільки Ераст Громілов і Борис Косарєв. Вони пішли в підпілля, займалися театром, ілюстрацією, поступово навколо них збиралися люди. І 1964 році в Харкові, на задвірках вулиці Сумської, відбулася виставка «Під аркою». Та все ж у Харкові підпільне мистецтво не набуло розвитку, багато художників залишили місто. Починаючи з сімдесятих років, нонконформістське мистецтво поділяють на безкомпромісний андеґраунд, який не допускався на виставки, та неофіційне мистецтво, коли роботи художників відрізнялися від офіційного стилю, але допускалися на виставки у певних залах.

Леонід КОМСЬКИЙ, засновник галереї «Дукат» та аукціону «Українська альтернатива. ХХ»:

— Роботи деяких художників українського андеґраунду — Валентина Хруща, Юрія Єгорова, Вудона Баклицького, Ольги Отрощенко і раніше з’являлися на окремих аукціонах. Але сьогодні ми доросли до того, щоб говорити про український андеґраунд як про єдине цілісне явище, яке відрізняється від російського андеґраунду. Навіть українські експерти нещодавно відкрили для себе цілу плеяду художників, без яких сьогодні не можна уявити українське мистецьке середовище. На нашому квітневому аукціоні «Українська альтернатива. ХХ» були представлені роботи художників-дисидентів. Ми не думали, що виникне така зацікавленість до цих робіт. Тому сьогодні переломний момент для того, щоб відкрити світові український андеґраунд. Адже саме зараз ми починаємо цінувати знакових особистостей того періоду, які так чи інакше вплинули на хід подій. На мою думку, декотрі представники українського андеґраунду, імена яких ми вже називали, стануть частиною світового культурного контексту.

Ініціатори прес-конференції продовжують відкривати українцям і світові надбання альтернативного мистецтва в Україні та планують у вересні провести презентацію словника «Термінологія сучасного мистецтва» Гліба Вишеславського та Олега Сидора-Гібелинди, відкрити тематичну безаукціонну виставку в галереї «Дукат» і видати випуск журналу «Антиквар», присвячений українському андеґраунду.