Загартована сталлю Леся Самаєва
Київські театрали знають цю молоду актрису за низкою цікавих, яскравих робіт у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Телеглядачі України — за роллю дівчини Олесі в телеказці «Сьома каблучка чаклунки», за участю в гумористичному серіалі на каналі «1+1» «Музичний квартет» і за численними рекламними роликами (найзнаменитіший з яких рекламує кубики «Маггі»). А ось у багатомільйонному Китаї Лесю Самаєву знає в обличчя кожний другий китаєць. Саме така рекордна кількість глядачів подивилася там телесеріал «Як гартувалася сталь», який китайські кінематографісти знімали два роки тому в Києві на кіностудії імені Довженка. Леся Самаєва грала роль Тоні Туманової, чий образ було виведено, за новим сценарієм, на перший план. Для китайців важливо було показати, що ніякі класові відмінності не повинні бути бар’єром у коханні двох людей. У переддень загальнонаціонального кінопоказу актори, що зіграли в серіалі головні ролі, побували в Китаї і на власному досвіді випробували, що таке всенародна слава.
— На вулиці ми з’являлися тільки в супроводі поліції, інакше були б просто розтоптані натовпом бажаючих узяти автографи, — згадує Леся Самаєва. — Коли ми прилетіли в Пекін, іще не почався показ, але нас уже всі знали в обличчя завдяки могутній рекламній кампанії. У всіх книгарнях нарозхват ішов роман Миколи Островського, який випустили мільйонними тиражами. У Шеньжені, в найбільшій книгарні, ми давали автографи читачам. За протоколом, процедура тривала з 11-ї ранку і до 2- ї години дня, але якби ми навіть залишилися там на ніч, то не змогли б задовольнити всіх бажаючих. У вечірніх новинах один немолодий чоловік поскаржився, що зайняв чергу із 5-ї ранку і все одно не встиг до 2-ї години просунутися до крамниці.
— Так, мабуть, це більше, як популярність «Сімнадцяти миттєвостей весни»...
— Річ у тому, що в Китаї роман Миколи Островського — найпопулярніша книжка, а Павка Корчагін — найулюбленіший герой. Там добре знають попередні екранізації роману Олександра Алова — Володимира Наумова і Миколи Мащенка, пам’ятають і люблять акторів, які знялися в цих фільмах. Отож ми збирали плоди популярності попередніх героїв. Тоню Туманову там особливо люблять. Для людей, старших за сорок років, це символ чистоти, молодості, першого кохання. Тому в китайській екранізації її зробили головним персонажем. Образ Тоні проходить через увесь фільм.
Китайці зробили не ідеологічну агітку і не мильну оперу, а психологічну драму. Вони показали історію двох людей, які кохали і втратили одне одного. Їх розлучили обставини — війни, революції, власні помилки... Усе, як у житті. У фінальній сцені вони знову зустрічаються, щоб уже не розлучатися.
— Життя режисирувало і ваші акторські взаємини. Цікаво, китайці задоволені, що ви з актором Андрієм Самініним, який зіграв роль Павки Корчагіна, одружилися?
— Вони взагалі вважають себе винуватцями цієї події. І, звичайно ж, дуже раді, що роман Павки і Тоні знайшов своє продовження в особистому житті акторів.
— Наскільки мені відомо, ви з Андрієм училися разом?
— На різних курсах, але тоді наші взаємини зводилися до «привіт-привіт». Опісля ми кілька років не бачилися. Андрій одразу після закінчення акторського факультету пішов учитися на режисерський. А закінчивши режисуру, зрозумів, що здивувати як режисер він сьогодні нікого не може і не хоче, і повернувся до акторської професії. Зустрілися ми в театрі.
— І ось тоді і роздивилися одне одного?
— Роман почався на зйомках. Але ми дуже цього соромилися. Ми навіть не могли поцілуватися перед камерою, хоча, за сценарієм, це треба було робити неодноразово. Набагато пізніше ми зрозуміли, що ми не можемо жити одне без одного. Ми не поспішали, адже в кожного до цього було за плечами якесь життя, свій досвід, побудований і на помилках, і на якомусь розчаруванні.
— А чи не вийшло так, що сам фільм неначе запрограмував ваші взаємини?
— Ні в якому разі. Це не перша роль, яку я граю в кіно і в театрі. Закохатися можна завжди, якщо в душі є якась ненаповненість. А акторові взагалі дуже легко закохатися. Можна в романах провести все життя. Тому в мене дуже чітка межа між роботою й особистим життям. І я точно знаю, що наші стосунки не продовження кіносценарію. Просто в роботі людина відкривається, як ніде, її легше зрозуміти і легше дізнатися, яка вона. Зйомки в одній картині допомогли нам побачити одне одного в різних ситуаціях і більше дізнатися про одне одного. Ми не обтяжуємо одне одного побутом. Оскільки Андрій сам актор, він розуміє, що це таке наша професія. Коли завантажена я, він бере на себе побутові проблеми. А якщо цейтнот у нього, то перу і прибираю я.
— Зараз до роботи в театрі в тебе додалися зйомки в телесеріалі «Музичний квартет». Ти ставишся до них як до підробітку чи...
— Чесно вам скажу: я до цього жанру ставилася стримано. Але те море задоволення, яке я отримую від роботи з колегами на зйомці, примусило мене змінити свою думку про жанр. Не так смішно дивитися, як смішно брати участь.
До речі, мій педагог Олійник, тепер, на жаль, покійний, як ніхто інший, бачив мене в комедійних ролях. Випускаючись на четвертому курсі, я грала сімдесятирічну бабу-п’яницю, страшенну скандалістку. У Театрі драми і комедії мене більше використовують як героїню. Але мені більше подобається грати характерні та комедійні ролі.
— А робота в кліпі відомих молодіжних груп «Океан Ельзи» і «Скрябін» — це також для душі?
— Мені, на жаль, не пощастило познайомитися з кумиром молоді Славою Вакарчуком. Вони знялись окремо. Зате я познайомилася зі справжніми байкерами. Коли мотоцикл зірвався з місця, в мене перехопило подих і від божевільної швидкості сльози котилися з очей. Але вони оцінили мою мужність і на знак цілковитого довір’я до мене дали адреси кількох точок, де вони зустрічаються. Адже, як відомо, байкери у свою компанію жінок і дівчат не пускають.
А в проекті до 8 Березня в кліпі «Скрябіна», який також знімав Семен Горов, я грала механізатора. Хлопці співали пісню «Косив Ясь конюшину» з репертуару «Піснярів». Причому, як розповідав мені один із музикантів, його мама дивилася по телевізору концерт від початку і до кінця, але так і не впізнала сина. Напевно, вирізали, подумала вона. Настільки вони були загримовані під «Піснярів». Таке спілкування дає нові враження, нових друзів.
— Через свій вибір професії, як я бачу, ти не шкодуєш. Як ти, дівчинка не з театральної, а із журналістської сім’ї, зважилася стати актрисою?
— Це старший брат допоміг мені віднайти впевненість у собі. Адже я готувалася вступати на філософський факультет університету. Театр і кіно любила завжди. Але вважала, що актори — неземні люди, вибрані Богом. А брат Женя іще в школі навчався в театральній студії, вступив на режисерський факультет театрального університету. Його одержимістю заразилася і я. До того ж він товаришував із багатьма хлопцями з акторського, і я побачила, що вони такі, як і я, як мої друзі, і вирішила випробувати щастя. Вступила з першого разу.
— Тепер Євген Курман — молодий, але вже досить відомий в Україні режисер. Тобі не випадало працювати в його спектаклях?
— Якщо чесно, то ми про спільну роботу якось не думали. Я дуже люблю брата. Ми з ним справжні друзі, хоч він і старший за мене на вісім років. З відгуків колег знаю, що його дуже люблять актори, тому що він не тисне на них, а допомагає розкритися. Якщо випаде зустрітися в репетиційному залі, думаю, я його не підведу.
