Життя та його імітація
Початок в «Дні» № 6
Подією цього ТБ-тижня, на мою думку, стали фільм Романа Балаяна «Ніч у музеї Параджанова», епіграфом до якого послужила розмова з Романом Гургеновичем у «Телеманії» («1+1»), і останнє у своєму житті телевізійне інтерв’ю Ролана Бикова, дане творцям проекту «Родом з України» (ЮТАР). Обидва проекти, різні за жанром і засобами виконання, об’єднувала одна істотна деталь: адекватність подій у кадрі рівню особистостей, про котрих розповідали автори цих передач. У «Родом з України» по волі чи мимоволі, але тележурналісти весь простір програми і кермо влади фактично віддали Ролану Бикову. Саме він режисирував хід, настрій, емоційну ноту розмови, і навіть чисто візуально Ролан Антонович був присутній у кадрі як господар, за своїм великим письмовим столом у своєму робочому кабінеті, мимохідь відповідаючи на телефонні дзвінки, не погоджуючись і сперечаючись з ведучою Оленою Лазуткіною... І така атмосфера інтерв’ю дозволила Бикову бути неймовірно сповідальним. Коли відкриті, здається, всі душевні й серцеві шлюзи, і людина не грає себе, не вигадує себе (як це часто трапляється перед камерою), а просто залишається ненапруженою, розчуленою і розслабленою — а відтак, найбільшою мірою самою собою. Мені здається, такого Ролана Бикова чимало телеглядачів відкрили для себе вперше — в останньому його інтерв’ю...
А Сергій Параджанов у версії Романа Балаяна був неймовірно реальним, неначе присутнім у студії й у просторі фільму — як людина, котра передусім геніально жила, творила не тільки, скажімо, фільми, колажі чи тексти, а кожну мить свого буття, однаково самоцінну за будь-яких обставин і однаково багатомірну, неоднозначну, яка переливається з однієї крайності в іншу, з одного замежного стану в інший — через короткі миті буденної та загальнозрозумілої нормальності... Чудова камера оператора Миколи Мандрича і вражаючий монтаж перетворили безмовну кіноподорож музеєм Параджанова на емоційно насичену й надзвичайно захоплюючу рефлексію над образами душі Майстра. Коли до великої спадщини торкається інший великий художник, яким по праву ми вважаємо Романа Балаяна — іскра справжнього, нефальшивого вогню викрешується завжди.
І як соромно, боляче було спостерігати розмову на Новому каналі ведучої Лідії Таран із Наталією Дуровою. Напроти знаменитої дресирувальниці, котра сиділа витягнувшись у струночку, з абсолютно рівною спиною, і котра явно прийшла в студію для серйозної, важливої для неї духовної розмови, розвалилася на дивані молода невихована істота, безперервно перебиваючи немолоду пані, усім своїм виглядом демонструючи, що, мовляв, звісно, ця «бабка-кульбабка» несе нікому непотрібну нісенітницю, та що вдієш... У такому дусі проходила вся розмова, результатом якої стала обірвана на півслові історія Наталії Юріївни, незважаючи на її м’який протест. І як було сумно, що вельми досвідчений Андрій Куликов, до якого слідом за цим перейшла естафета прямого ефіру, молоду свою колегу не осмикнув, не поправив. І не лише не дав Наталії Дуровій закінчити розповідь, що цілком можна було зробити замість запланованої звичайнісінької новоканальної репризи, яку забуваєш рівно через дві хвилини, а навіть не вибачився. Немарно, ясна річ, телевізійний прямий ефір нерідко порівнюють із рентгеном. Коли для людини в кадрі люди, з котрими його зводить фах — лише персонажі його журналістських екзерсисів чи епізоди його особистої кар’єри, це прямий ефір висвітлює відразу. І довіру глядачів не обдурить постійно й навіть дещо маніакально присутній у кадрі пейджер, покликаний нібито підкреслити особливо інтимний і душевний зв’язок з аудиторією. Потрібно, аби на цей особливий зв’язок працювало ще й власне серце.
