Живий музей
Стабільна і щедра державна дотація музеїв у СРСР, ясна річ, не була безкорисливою. Совєти розуміли, що музеї — важлива ланка в ідеологічному і культурному вихованні суспільства. Схоже, цим не дуже переймаються сучасні українські чиновники, а покоління меценатів у дусі Ротшильдів або місцевих Ханенків усе ще не виросли. В 90-х роках авторитетний український мистецтвознавець, що нині мешкає в Лос-Анджелесі — Роман Звіняцковський із сумною іронією констатував, що більшість київських музеїв можна об’єднати в один «Музей музею». Здавалося б, що будь-яка виставкова і дослідницька діяльність заморожена настiльки, що тільки й лишається водити екскурсії кабінетами і показувати, як експонати, співробітників: «Ось, погляньте, будь ласка — це кабінет директора, а це — фонди».
Та все ж від самих людей залежить, чи згодні вони бездіяльно виживати або хочуть жити активно і творчо. Музей історії міста Києва демонструє рідкісний приклад іншого, живого підходу і, всупереч обивательському цинізму, повертає благородне початкове значення слову «ентузіазм». Його наукові співробітники сьогодні — бажані експерти «Телеманії» та інші захоплюючі культурно-просвітницькі телепроекти. Постійна експозиція закладу, розташованого в Кловському палаці, регулярно оновлюється, збагачуючись не тільки новими експонатами, але й свіжими естетично-ідеологічними підходами. Саме в Музеї історії міста Києва зберігається унікальна колекція творів новаторського мистецтва ХХ століття Ігоря Диченка. Філії музею стали невід’ємною частиною всіх київських туристичних маршрутів (Музей Михайла Булгакова, наприклад), а знаменитий з 80-х років Виставковий зал на Андріївському узвозі — піонером і законодавцем вітчизняного ринку антикварного живопису.
Не дивно, що саме з Музеєм історії міста Києва хочуть працювати престижні зарубіжні інституції. У щойно згаданому Виставковому залі Україна свого часу вперше побачила творчість англійського класика скульптури ХХ століття Генрі Мура, частий гість Кловського палацу — мистецтво Японії, саме там організувала масштабну виставку на честь відкриття своєї української служби британська радіокомпанія Бі-Бі-Сі. Російське посольство дарує інше дітище Музею історії міста Києва — Музей Олександра Пушкіна, а ще в одній філії — Музеї культурної спадщини — під кінець жовтня відкриється грандіозна виставка класика українського концептуального мистецтва Олександра Ройтбурда під патронатом посольства США в Україні.
Та вже сьогодні Музей культурної спадщини опинився в епіцентрі художнього життя столиці. Виставка «Жіноча справа», що проходить у ньому, демонструє безпрецедентні для нашої культурної ситуації підходи. Вперше у столиці України музей ініціював виставку не тільки експериментального, але й постмодерністського мистецтва. Учасниці «Жіночої справи» — чотири художниці української еміграції, чия творчість є і дуже індивідуальною, і дуже сміливою для свого часу.
Найстарша — Людмила Морозова, яка померла 1997 року в США, — визнана класиком мистецтва ХХ століття. Її ім’я вже знайшло своє місце в енциклопедичних словниках про українську культуру, але творчість лише чекає на свого дослідника. Це — непросте завдання саме для сучасного мистецтвознавства, бо в художньому контексті першої половини ХХ століття, коли Морозова заявила про себе як про вже сформованого художника, — ця творчість не те що революційна, але буквально неймовірна. Представлені на виставці «Автопортрет» і «Голгофа», написані Морозовою в 40-х роках, настільки сучасні, що їх можна було б віднести до contemporary art, якби це не було історичним абсурдом. Так звані «Южно-русская школа живописи» або «українська хвиля постмодернізму», що артикулювалися радянською критикою наприкінці 80-х років після гучного успіху в Манежі українських концептуалістів, могли б сміливо назвати Морозову своїм передвісником, хоча це також є майже немислимим: їх розділяють десятиріччя, океан і абсолютна замкненість особистості художниці. Але твори однієї з останніх представниць «української хвилі постмодернізму», що експонуються в одному залі з Морозовою, — картини Еви Гершуні, яка живе в Канаді, вражаюче співзвучні творам Людмили. Хоч вони дещо іронічнішi і не такі величні.
Окремий світ — модерністський живопис художниці, поетеси і громадської діячки Емми Андієвської, що мешкає в Німеччині. Її роботи дуже декоративні, екстравагантні і навіть гумористичні.
Творчий пошук наймолодшої учасниці «Жіночої справи» Ірини Деменчук із Канади також явище унікальне. Її роботи цікаві відображенням м’якого українського менталітету, що поетизує реальність у манері абсолютно чужої нам художньої школи. Лінія та колір у них майже прагматичні, а образ, створюваний ними, сповнений дитячої наївності. У цьому вони наближаються до творчості греко-католицького генія Енді Ворхола. Звичайно, роботи Деменчук не такі сильні й досконалі, та вони й не претендують на це. Але з шедеврами суперзірки поп-арту їх ріднять не властиві для північноамериканського мистецтва теплота і шарм.
Виставка залишає яскраве і глибоке враження, відкриваючи все розмаїття і стверджуючи адекватність українського мистецтва світовим тенденціям, нагадує про те, що талант — явище більш потужне, аніж соціальний катаклізм або статева приналежність. Честі музею додає також і копітка виконана робота: твори реставрувалися, збиралися у приватних колекціях, декілька робіт з’явилися на виставці завдяки плідній співпраці з київською галереєю «Тадзіо». Її власниця, мистецтвознавець Олена Ягодовська на відкритті порівняла виставку з віртуозною джазовою імпровізацією. А куратор сучасного мистецтва Наталя Філоненко радісно констатувала: «Вперше в Україні не сучасне мистецтво йде в музей, випрошуючи гроші за оренду, а музей ініціює звернення до сучасного мистецтва. Нехай це стане початком нової, цивілізованої традиції».
