З’їзд — як політ супутника в космос

Ну й дивні ми люди — пам’ятаємо значимі події багатолітньої давнини, а те, що в нас під носом відбувалося, — забуваємо. Ніхто не згадав, що у ці дні виповнилося двадцять років початку роботи З’їзду народних депутатів СРСР, який відкрився 25 травня 1989 року. Тоді вперше за багато десятиліть радянські громадяни отримали змогу вільно вибрати своїх представників у органи влади.

Для тодішньої політичної системи це був справжній прорив, який можна порівняти з польотом у космос супутника. Чому не ракети з Юрієм Гагаріним на борту? Бо все ж таки цілковито демократичними ті вибори назвати складно. Поряд із рівноправною політичною боротьбою в округах в законі про вибори містилися рудименти минулого, а саме — було гарантовано значну кількість місць від Комуністичної партії, від контрольованих урядом профспілок, від комсомолу.

Це сьогодні ми так перенасичені інформативними можливостями, що споглядаємо дебати у прямому ефірі як театральну виставу або мильну оперу, котрі не дуже впливають на наше реальне життя. А тоді, здавалося, вся країна не могла відірватися від телевізора і стежила за дискусіями політиків про долю цієї самої країни. Ми вірили, що саме там, у московському Палаці з’їздів, вирішується наша доля. Там намічалися шляхи нашого подальшого руху.

Подумати тільки: критикували самого генерального секретаря ЦК КПРС! І при цьому не боялися потрапити за грати. Ми чули виступи донедавна гнаного академіка Андрія Сахарова і все більше переконувалися, що повороту до минулого бути вже не може. У нашій свідомості відбувся злам. Ми почали ставати іншими.

Можливість зібрати з’їзд стала наслідком спроб лідера КПРС Михайла Горбачова реформувати тоталітарну систему. Він був противником розвалу радянської імперії, інакше для чого б ставав її президентом? Але він розумів, що без політичних і економічних реформ система продовжуватиме загнивати і рано чи пізно розвалиться. Втім, майбутнє показало, що автор реформ опинився у замкненому колі. Якщо не реформувати, то система мала прийти до занепаду і розпаду. Але і спроби реформування призвели до розвалу Союзу. Певно, саме державне утворення, яке кулаками загнало до своєї стайні різні народи, було приречене на розвал — і врешті-решт розвалилося, а на уламках постав ряд нових незалежних держав.

Сьогодні на тлі дикого пролетарського олігархізму, коли комуністи злилися в братніх інтересах із олігархами, багато хто мучиться запитанням: чи можна було все зробити інакше? Цивілізованіше. Культурніше. Хоч би які були припущення щодо відповіді на це запитання, але все одно без лібералізації режиму обійтися було неможливо. І саме з’їзд народних депутатів став одним із кроків такої лібералізації. Він у кінцевому підсумку дозволив розпустити СРСР порівняно безкровно. Кров, звісно, була. Але без гуманізації режиму її пролилося б набагато більше.