Батальйони просять карт-бланш

Щодня наші військові на сході виявляють героїзм. У різних ситуаціях. Більшість із цих випадків лишаються невідомими широкому загалу, людям, які нині працюють у тилу. Найчастіше ми дізнаємося про героїчні вчинки тих, хто загинув у боротьбі проти терористів. Про щоденні сміливі дії, безстрашність, відвагу та героїчні вчинки наших військових ми знаємо мало. А дарма. Такі історії можна почути на передовій з уст бійців, медиків та  волонтерів. Наприклад, історія 20-річного десантника Юрія Весельського з Житомира, який служив у 95-й окремій аеромобільній бригаді, а нині перебуває у  столичному військовому госпіталі з ампутованою ногою. 22 червня він разом з бійцями четвертої роти 95-ї аеромобільної бригади колоною супроводжував бойову техніку, коли на них було здійснено напад. БТР, яким керував Юрій, першим прийняв удар із РПГ, який пробив машину наскрізь і пошкодив Юрію ноги. Хлопець зміг вивести БТР із зони обстрілу, чим врятував своє життя і життя бойових товаришів, а також зміг надати першу допомогу командиру. Або історії, оприлюднені прес-центром АТО про капітана Івана  Войтенка, який здійснив уміле управління підрозділами в бою при взаємодії з іншими частинами та підрозділами АТО; лейтенанта Олександра  Штоюнда, який проявив мужність і героїзм під час ведення колони з боєприпасами, а саме під час підриву колони на фугасі не припинив рух, без втрат вивів колону в безпечне місце та своєчасно доставив боєприпаси на вогневі позиції; старшого лейтенанта Миколу Рожкова, який  вміло проводив розвідку боєм, виявив групу сепаратистів, дав бій та вивів свою розвідувальну групу без втрат у безпечне місце; старшого лейтенанта Миколу Рузевича, який здійснював вміле управління взводом у ході бою, прийняв бій з великою кількістю сепаратистів не втратив жодного військовослужбовця та відбив напад...

«Наш героїзм, по суті, є продуктом такої надзвичайно складної історично-політичної ситуації, яка спонукала суспільство до того, щоб мобілізувати волю і згуртуватися. А з іншого боку, сам цей героїзм є й продуктом такої поведінки. Тобто люди мимоволі починають поводитися інакше: під впливом масового ентузіазму, піднесення, окрема людина зважується на щось більше, ніж вона могла собі дозволити у спокійних обставинах. Тут відбувається загальне збудження, коли люди заряджають один одного ентузіазмом, і серед цього є місце героїзму як готовності робити відважні, ризиковані, глобальні вчинки, на які у звичайних обставинах люди і не здатні і не бачать в цьому потреби, — пояснює соціальний психолог, політолог Вадим Васютинський. — Ми справді можемо говорити про якийсь масовий героїзм. Готовність бути рішучим, діяти активно, сміливо, відважно  зросла в більшості членів суспільства. Такі героїчні вчинки роблять як люди, які і до того були сміливим, так і люди непримітні, скромні, які раптом теж стають героями. Ситуація спонукає одним бути собою і просто більш відверто проявляти свою мужність і витримку, а деяких спонукає стати несподівано інакшими, коли люди, які в собі не відчувають цього героїчного потенціалу, раптом стають героями. До речі, люди, які здійснюють героїчні вчинки, як правило, не почуваються героями. Людина в цей момент відчуває почуття обов’язку, вона долає в собі страх, вагається, сумнівається, чи правильно робить...». За словами експерта, про героїзм треба говорити. «Якщо ми визнаємо потребу воєнних дій на сході, боротьбу з тероризмом, а суспільство визнає, то не може бути воєнних дій без прояву достатнього рівня сміливості і відваги, без героїзму. Якщо він є — його треба описувати, говорити про нього  і наводити як приклад. Тільки без фальші і патетики», — підсумовує Васютинський.

«День» вирішив розповісти про деякі з таких  вчинків та наших героїв. Це — лише окремі прояви  героїзму, насправді їх значно більше, і ми повинні знати про них і ніколи не забувати.

ПРЯМА МОВА

«ВЧИНКИ УКРАЇНСЬКИХ СОЛДАТІВ ОБОВ’ЯЗКОВО УВІЙДУТЬ ДО ХРЕСТОМАТІЙ ТА ПІДРУЧНИКІВ ІЗ ВІЙСЬКОВОЇ СПРАВИ»

Дмитро ТИМЧУК, військовий експерт, координатор групи «Інформаційний спротив»:

— Загалом військові експерти уникають цієї теми. Неодноразово обговорювали її зі спецслужбами, з керівництвом Міноборони, й дійшли висновку, що сьогодні треба героїзувати військових, але прізвища героїв не оприлюднювати, бо це пов’язано з безпекою їхніх рідних. Якщо ж говорити загалом, то ця війна дала Україні чимало героїв. Є вчинки українських військових, які обов’язково увійдуть у хрестоматії та підручники з військової справи. На таких подвигах варто вчитися. Героїв багато і серед прикордонників, і серед десантників. Наприклад, наш офіцер виривав кільце з гранати і утримував у такий спосіб одного з лідерів ЛНР. Коли його оточили, щоб визволити лідера, він з гранатою в руці кілька годин чекав допомоги. Побідні ситуації були і в наших десантників, які психологічно тиснули на терористів. Наша армія знає десятки прикладів, коли військові закривали собою товаришів, жертвували своїм життям, щоб врятувалися інші.

Сьогодні потрібно героїзувати українських військових, адже випадків відваги та патріотизму серед військових багато, але переважна більшість українців знає про них дуже мало. Такі вчинки підвищують і без того високий морально-психологічний дух, є взірцем патріотизму для молоді, й дуже добре, що «День» вкотре піднімає тему масового героїзму наших військових.

«ГЕРОЇ ПОКИ ЩО ВОЛІЮТЬ ЗАЛИШАТИСЯ У ТІНІ»

Артем ШЕВЧЕНКО, військовий журналіст «Еспресо-ТБ»:

— Ця війна дає державі та її народу багатьох героїв. Як відомих, так і безіменних. Серед відомих можу відзначити генерал-майора Кульчицького з Нацгвардії, який сам особисто у бойових порядках проводив операції у Слов’янську, був справжнім батьком гвардійцям і загинув у вертольоті, збитому бойовиками на Карачуні наприкінці травня. Кульчицькому присвоєно звання Героя України. Серед поки що мало відомих героїв — чотири майори-десантники, зокрема з 95-ї житомирської та 79-ї миколаївської бригад, які самі спланували і провели блискучу наступальну операцію, після якої банди Гіркіна-Стрєлкова змушені були поспіхом залишати Слов’янськ. Майори-десантники, які поки що воліють залишатися у тіні, стали кавалерами Ордена Богдана Хмельницького. Є чимало справді героїчних вчинків на полі бою з боку рядового складу сил АТО. І про це обов’язково треба розповідати якомога більше і докладніше у ЗМІ. Герої заслуговують на це. Морально-психологічний дух дуже високий, навіть незважаючи на великі втрати у секторі «Д» на кордоні після підступних обстрілів російської артилерії з-за кордону.

Підготував Вадим ЛУБЧАК, «День»

«Викликав вогонь артилерії та авіації на себе»

Офіцер із Рівного нещодавно повернувся із зони АТО, але вже хоче вирушити назад, до бойових побратимів

Йому ще нема 30. Він — офіцер, який зовсім нещодавно повернувся із зони АТО. Про себе навіть друзям і рідним розповідав мало. Казав лишень, що там, де був, — горе, кров, смерть. Тим часом його дружина навряд чи знає, що її чоловіка вважають героєм і відчайдухом. Що про нього поміж військовими починають ходити легенди. Що бойові товариші переповідають історії, як він у боях на сепаратистському сході при обстрілі блокпостів не раз викликав вогонь на себе. Так рятував інших.

«Він ризикував своїм життям. Але якби не такі вчинки, на блокпостах було б дуже скрутно, — переконує прес-офіцер Міністерства оборони України в Рівненській області майор Олександр Гайн із Регіонального медіа-центру МО України. — Це — мій друг, чиє ім’я зараз назвати не можу. Взагалі військові з Рівного виконують завдання в багатьох військових частинах. Тож повертаються у різний час. Коли друг приїхав із зони АТО, то був небагатослівним. А ось коли вже прибули інші військовики, то почали розказувати замість нього і про нього. Про випадки, коли він викликав вогонь артилерії та авіації на себе. Виконуючи відповідне завдання, мій друг був майже на ворожих позиціях, знімав координати. Виступав у ролі навідника. А це перша мішень для ворога».

Одного разу, коли він навів артилерію на ціль, противник його побачив. Він почав бігти. За мить була кулеметна черга, та моєму другу пощастило: він лишився неушкодженим. Мабуть, у сорочці народився. Бо кулі свистіли зовсім поряд, а його не зачепило. А коли ворог атакував, і він брав удар на себе, то чинив не просто як сміливець, а як професіонал, який ішов на такий крок свідомо, пояснює Олександр Гайн.

«На щастя, друг повернувся додому без серйозних поранень. І героєм себе навряд чи вважає. А тепер хоче, щоб його відправили назад, у зону АТО. Бо там лишилися ті, з котрими воював пліч-о-пліч. Це вже бойове братство. Це — друга сім’я. Коли я запитував, чи не страшно, він відповів, що дуже страшно. Бо вся небезпека ситуації  усвідомлюється тільки  тепер, вдома, — переповідає Олександр Гайн. —  Але він хоче до хлопців. Хоче, щоб вони вижили».

Тетяна ІЛЬНИЦЬКА, Рівне

Сам постраждав, але товаришів врятував

21-річний Владислав Кузнецов втратив кисть руки, викидаючи гранату з БТРа

Владиславу тільки 21, і в нього така добра усмішка... Він не ховає своєї правої руки, бо розуміє: з тим, що з ним сталося у бою під Лисичанськом, йому треба жити далі. «Друзі, 19 липня під час АТО під Лисичанськом був важко поранений  мій товариш і земляк Владислав Кузнецов (1993 року народження). Викидаючи гранату з БТРа, рятуючи цим своїх товаришів, він втратив кисть правої руки та отримав численні рани по всьому тілу. На даний момент Владислав перебуває у Вінницькому військовому госпіталі. Для лікування та протезування необхідна колосальна сума грошей. Всіх небайдужих прошу відгукнутися.  Номер картки у ПРИВАТБАНКУ, на яку можна перерахувати кошти для лікування бійця  5 168 7553 8463 7696 (Гница Галина Василівна —  мати)» — ось таке повідомлення просив перепостити у  Фейсбуці громадський активіст із Луцька Михайло Бабенчук.

Так виходить, що про подвиг Владислава треба починати розказувати із його тепер особистої біди. Граната впала йому просто на коліна. І він мав тільки секунду, аби прийняти рішення. Цю гранату солдат почав викидати з БТР, інакше б загинув не тільки він. Машина б стала братською могилою для всіх, хто у ній тоді був. Проте граната вибухнула раніше... Його бойові побратими пригадують, що навіть з таким пораненням хлопець не падав духом. Він вже знав, що у тому бою загинули його командир та ще двоє бійців, але заспокоював побратимів, що все буде добре і вони вийдуть із бою з честю.

Михайло, старший від Влада майже на десять років, каже, що майбутній солдат виростав на його очах. Є на Вінничині у Жмеринському районі село Носківці, де і досі живуть батьки Михайла. Дідусь і бабуся Владислава були їхніми сусідами по вулиці. Тож на всі канікули онук приїжджав до них із Жмеринки... 12  вересня 2013 року Владислава призвали в армію, 20 лютого 2014 року у складі аеромобільної бригади він вибув із місця дислокації, Житомира. Частину покидали на бетеерах, а куди їхали, Владислав рідним так і не сказав... З квітня 2014 року у складі 95-ї бригади Кузнецов брав участь в антитерористичній операції у Слов’янську. Під час бойових дій 19 липня біля Лисичанська після вибуху гранати йому понівечило кисть правої руки... Лікування, реабілітація та якісне протезування, яке хочуть зробити у Німеччині, коштує 900 тисяч гривень.

Двоюрідна сестра Владислава Аліна, котра провідує його у госпіталі щодня, розказує Михайлові, що брат не занепадає духом. Душею він рветься на Схід, у рідну аеромобільну бригаду. Переживає, що не може бути з бойовими побратимами, і всім серцем бажає їм перемоги у протистоянні за державність та територіальну цілісність України. Віддавши своє здоров’я державі, врятувавши такою великою ціною життя побратимів, Владислав не дуже сподівається на допомогу держави, а швидше на чуйність добрих людей.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк