Останній медичний форпост

У двір влітає реанімобіль. Медики з носилками швидко вибігають із лікарні. Із задніх дверей машини витягують важкопораненого. Обидва коліна перев’язані скривавленим бинтом. Одяг розірваний, з носилок звисають обрізки тканини. Очі заплющені. Українського бійця доставили в Артемівську центральну районну лікарню, яка працює в посиленому режимі.

Тепер сюди звозять усіх поранених із Дебальцевого, Світлодарська, Вуглегірська, Попасної. Лікарні цих міст нещодавно були обстріляні або зруйновані проросійськими бойовиками. Тому лікарня в Артемівську — останній медичний форпост цього району.

«У НАШИХ РУКАХ ЖИТТЯ ФРОНТУ»

Нещодавно в лікарському «арсеналі» опинилась сусідня будівля. Скоро її облаштують для поранених бійців та цивільних. Там відбувається ранкова нарада медиків.

— Ви маєте велику відповідальність, і роботи дуже багато. Хто не встигає, не може чи ще щось — їдьте додому. У наших руках життя фронту, — чітко звертається за столом до медиків чоловік кремезної статури. Це — Ігор Ільків, або, як дружньо його називають, Петрович. Він начальник медроти Національної гвардії.

У Петровича задзвенів телефон:

— Так. Поранених багато? Ясно. Плюс. Героям Слава! — суворо відповідає він і наказово продовжує: — Дві групи, виїзд за десять хвилин. Перша група — Змій, Одеса, Алік. Друга — ...

Медперсонал лікарні, особовий склад медичної роти Національної гвардії України та волонтери працюють 24 години на добу. Саме вони ризикують своїм життям, щоб забрати поранених із передової.

Юрій — анестезіолог, щодня з групою виїжджає на передову. Завдання — надати невідкладну меддопомогу в умовах поля, евакуація з передової, доправлення до лікарні. Його зустрічаю при виході з будівлі, в якій Петрович давав настанови.

— Як на передовій — не страшно? — починаю розмову.

— Та ні, чого б я сюди приїхав? — усміхається «Шаляпін» (позивний). Він у доброму гуморі, інакше не можна. Робота на фронті стала невід’ємною частиною його життя.

— Бувало, що потрапляли під кулі?

— Прицільний вогонь, Бог милував, не вівся. Але є інформація від розвідників, що тут розташовані заслані групи, мета яких — знищення медпрацівників різних рангів і категорій, — каже він. — Людське їм не притаманне.

— Що найважче у вашій роботі?   — цікавлюся.

— Не надати вчасно допомоги. Для снайпера найстрашніше — коли він не влучає, а для нас, медиків, коли не можемо зробити те, заради чого приїхали... — «Шаляпін» робить паузу і наче щось пригадує: — А ще, розумієте, хоч я маю великий досвід, все ж психологічно важко, коли гинуть діти — хлопці 1989-го, 1990-го року народження — без рук, без ніг... Це страшно.

Юрій у медицині з 1988-го року. Каже, що проблем із забезпеченням медикаментами немає завдяки волонтерам. «Закидають навіть тим, чим не треба», — говорить він.

У бійців найчастіші поранення від осколків. Адже прямих дій як таких немає, «хіба що дурна снайперська куля». Юрій зараз їде під Дебальцеве.

— Як це — забирати з передової?

— Хо-хо, — майже сміється із запитання Юрій. — Погано. Буває, що витягуємо наших із болота. Робимо все швидко, щоб пораненого дістати й покласти в машину. Всіх не можемо забрати. Надаємо допомогу тим, хто негайно її потребує. Це закони польової хірургії. Хто кричить, рухається — живий, а той, хто вже мовчить — до нього в першу чергу. Це або 200-й, або скоро ним буде...

Медики рухаються до блокпоста, який обстрілюють. Далі — лінія фронту. Якщо з солдатами стається якась біда, то санінструктор зі службовцями витягують пораненого з-під обстрілу. І доправляють до мобільної групи. Якщо такої можливості немає, то «Шаляпіну» доведеться під’їжджати і забирати самому...

Звідси поранених доправляють далі — до Харкова, Дніпропетровська, Києва. На передову забирати поранених медики їздять чим доведеться — все, що привезуть волонтери. Укомплектованих реанімобілів небагато, тому за потреби доводиться з простих машин знімати задні сидіння, щоб було куди покласти солдата. Серед медиків та водіїв дуже багато колишніх волонтерів. Завдяки поїздкам на схід їм стало очевидно: вони тут необхідні повсякчас. Тому багато з них пішли в добровольці.

«ДИРИГЕНТ АРТЕМІВСЬКОГО ОРКЕСТРУ»

За цей час Петрович уже біля лікарні. У червоно-синій медичній куртці, солдатському кашкеті й камуфляжних штанах. В руках міліцейський жезл. З ним він схожий на диригента, який керує цим артемівським медичним оркестром. Коли приїжджає машина, пан Ігор одразу керує своїм жезлом «як», «що» і «куди». Телефон його не замовкає.

— Добре, плюс, — говорить він, тримаючи в одній руці жезл, а в іншій телефон. Повертається до медиків, які стоять біля входу: «Поїхали, хлопці!».

Ігор Ільків — людина бойова, що видно при першій зустрічі. Він — військовий лікар-пенсіонер Міністерства оборони України. Працював у Лівії, Югославії, Іраку, Сирії, Кувейті, Лівані. Був учасником миротворчих місій ООН. Має дві спеціалізації: організація медичної служби, а це клінічно-терапевтична робота інтенсивної терапії та внутрішні хвороби, а також криміналістика, тобто судово-медична експертиза. Він весь час перебував у русі, тому я спостерігав за ним, щоб десь не загубити. Коли пан Ільків стояв один і не розмовляв по телефону, підхожу:

— Гарний у вас міліцейський жезл...

— Подарували. Дуже допомагає. Деколи нас тут машини нагло підрізають — ні маячка, ні сигнала. А тепер цей кийок, і все працює як треба,  — каже Петрович. Він завжди сконцентрований. Якщо рахувати Майдан, пан Ігор був учасником шести бойових дій. Під час Майдану обіймав посаду начмеда Жовтневого палацу. Перші жертви — Нігоян та Жизнєвський — померли на його руках. Він має трохи часу, і ми заходимо до одного з кабінетів лікарні.

— Дебальцеве, Попасна, Світлодарськ, Вуглегірськ — Артемівська лікарня єдина, що досі діє в цьому секторі. Не боїтеся, що вона може стати наступною?

— Ми це дуже підозрюємо, — важко видихаючи повітря, відповідає Петрович трохи захриплим голосом. — Хоча вони сюди нічим не дістануть. Але можуть підіслати своїх і запросто вчинити теракт, тихенько, організовано. Ми в курсі й пильнуємо.

— Як лікарня? — запитую.

— У нас працюють дуже хороші місцеві лікарі, порядні. Плюс підкріплення нашими лікарями, і ще приїжджають лікарі-професори, які надають спеціалізовану та якісну допомогу. Тут хороший мер — порядна людина.

— Напевно, графік у вас шалений...

— Так, важко, — каже Ігор Ільків та закурює цигарку. — Щодня привозять багато поранених, деякі просто не транспортабельні. Але мої дівчата — молодці. Хоч із ніг збиваються, але роблять все, як треба.

— А як місцеві?

— Хто як, але теж допомагають. Приносять їжу, одяг, переодягають бійців, миють.

— Знаю, що до вас колись поранені сепаратисти потрапили.

— Було діло. Вони були полоненими наших солдатів. Ми надали їм якнайкращу допомогу. Я спілкувався з ними. То був один кадировець, двоє росіян та двоє наших запроданців. Лікували, як своїх.

— І що вони казали опісля?

— По-різному. Вони вже не вірили нічому. Кадировець чогось боявся. Взагалі чеченці, коли одні, бояться, стають м’якшими. Але видно, що це звір замаскований. Відвернешся — загризе. Росіяни — хитрі були. Під кінець деякі дякували...

Петровичу знов телефонують:

— Де? Біля Вуглегірська? Там будинки «злітають» — дивіться обережно. Постарайтесь витягнути хоч кого-небудь. Все, плюс.

Цікавлюся, чого не вистачає лікарні:

— Вкрай потрібні два реанімобілі. Потрібні як повітря. Нам все обіцяють та обіцяють. Я знаю конкретну людину, яка все це блокує і не хоче нічого давати. Він точно має дві машини, — вдивляється в одну точку начальник медроти, ніби уявляє цю людину. — А так, наші лікарі й водії — молодці, всі лізуть у пекло.

 НАШІ ЧЕКАЮТЬ

Лікарня має чотири поверхи. Поранені бійці перебувають на двох останніх. У коридорі стоять солдати з різних батальйонів. У кожного свої травми. На лавці сидить чоловік у формі з повністю перев’язаною головою. Видно лише одне око. Інший у медвізку з перебинтованою ногою. Біля нього на столі корчиться і стогне молодий хлопець із болями в голові та пораненою ногою. Поряд стоїть бабця на одній нозі. Їй щось влучило в ногу, коли розбомбило будинок снарядом за кілька метрів від неї. «Чотирьох людей, які були біля мене, зразу вбило, мені пощастило», — говорить російською пенсіонерка. Неможливо уявити, що пережили ці люди якихось декілька годин тому.

Навпроти бабці стоїть 20-річний боєць Віталик із 30-ї окремої механізованої бригади. Знайомимось.

— Потрапили в пастку. Снайпер працював як заведений, били з РПГ. Ми їхали на БМП й підірвалися. Мого друга десь викинуло, чи він виліз, не знаю.

— Багато ваших поранено?

— Багато двохсотих. Я вистрибнув із машини. Біля мене розірвалася міна, кілька осколків влучило в ногу і кілька зайшло в бронежилет.

Віталик родом із Чернігівщини, коли пішов на фронт, мав 19 років. Свій день народження відсвяткував під Луганськом.

Біля виходу з лікарні вже стоїть машина. Знову привезли пораненого. Як розповідають лікарі, щодня прибуває 50—60 поранених, 10—15 із них — цивільні. Закривавленого чоловіка середніх літ на носилках швидко намагаються донести в медпункт. Петрович керує персоналом.

— Що з ним? — запитую медика, який стояв біля виходу. Його звати Юрій.

— Коли ми його перекладали і зачепили ноги, він почав корчитись. Я його не оглядав, але, можливо, в нього щось із тазом чи ногами. Тут з травмами буває все що завгодно: від голови до п’ят. Вчора привезли двох хлопців із контузією. Вони в БТРі підірвалися на міні. І в обох були пошкоджені п’яти. Позавчора був хлопець із проникаючим пораненням черепа.

Чоловіка занесли. Медики метушаться. Петрович запитує:

— Ви сьогодні хоч їли, дівчатка?

— Ні, ні, Петрович, не можемо, там наші чекають.