Три сценарії розвитку вищої освіти в Україні

Із Лілією Михайлівною «День» зустрівся напередодні комітетських слухань, які відбудуться завтра, 27 лютого, щодо трьох законопроектів «Про вищу освіту». Від того, який саме законопроект зрештою буде ухвалено, залежить подальший вектор розвитку вищої освіти в Україні. А це, наголошує голова комітету, абсолютно різні сценарії. Саме тому до обговорення запрошено не лише фахівців освітньої сфері, а й представників ЗМІ, громадського сектору, студентських організацій та інших. «Освіта — в колі інтересів усього суспільства, а не лише фахівців, — наголошує Лілія Михайлівна. — Освіта є справою держави, її обов’язковою функцією, але суспільство не може себе відокремити й полишити цю функцію тільки на державу». За словами голови комітету, альтернативні законопроекти мають шанс тільки після введення системи особистого голосування.

У розмові з «Днем» Лілія Гриневич розповіла про «курс на прозорість», законодавчі пріоритети комітету та про сформований суспільний запит на якісну освіту. А також окреслила три можливі сценарії розвитку вищої освіти в Україні.

«ТРИ ЗАКОНОПРОЕКТИ ПРО ВИЩУ ОСВІТУ — ДВА ШЛЯХИ ЇЇ РОЗВИТКУ»

— Комітет говорить про свої численні плани, зокрема — зробити свою діяльність більш прозорою. Які в комітету «програма мінімум» і «програма максимум» на найближчий час?

— Сьогодні освіта і наука розглядаються владою як джерело зисків, а не інструмент розвитку країни. Звідси — постійні оптимізації, ручне керування бюджетом, зловживання під час фінансування, низький соціальний стан працівників освітньої сфери.

Комітет здійснює контролюючі функції щодо органів виконавчої влади. Для мене як для голови комітету дуже важливо, щоб усе, що відбувається в освіті, відбувалося прозоро. Тож програма-мінімум — це поточний контроль і локальні зміни в чинному законодавстві, спрямовані на вирішення актуальних проблем. Програма-максимум — це великі базові закони, які необхідно ухвалити для розвитку освіти й науки в Україні.

— Які напрями законотворчої роботи сьогодні є пріоритетними для комітету?

— На порядку денному кілька великих галузевих законів. Перший із них — Закон «Про вищу освіту». Зараз у Верховній Раді внесено три проекти, й у середу — 27 лютого — відбудуться щодо них комітетські слухання.

По суті, йдеться про дві різні моделі розвитку системи освіти. Ухвалення провладного проекту №1187 (автори — Г.Калетнік, С.Ківалов, М.Сорока. — Ред.) призведе до збереження нинішнього курсу на деградацію вищої освіти. Натомість два інші законопроекти (№1187-1, поданий від трьох опозиційних фракцій, та №1187-2, розроблений групою під керівництвом М. Згуровського) дають підстави сподіватися на якісні зміни у вищій освіті.

Основна відмінність — влада хоче закріпити залежність вишів, ректорів, викладацького складу від чиновників Міносвіти. У результаті ще більше процвітатиме торгівля посадами, зловживання в сфері ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів, хабарництво — під час вступу, навчання та випуску студентів. Ми ж хочемо побудувати сучасну динамічну систему вищої освіти, яка даватиме кожному шанс на успіх у сучасному світі.

Інші важливі закони, які має ухвалити Верховна Рада цієї каденції, — «Про основи законодавства у сфері освіти», «Про професійну освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність». Це великі галузеві закони, які потребують широкого обговорення з професійними спільнотами і суспільством в цілому.

«ОСВІТА — ПРЕДМЕТ ІНТЕРЕСУ ВСЬОГО СУСПІЛЬСТВА»

— У нас, в Україні, досі не сформовано культуру справді дієвого діалогу між громадськістю і владою, зокрема й щодо освіти. Як такий діалог варто вибудовувати сьогодні?

— Освіта — це предмет інтересу всього суспільства. Тому важливо, щоб такі закони узгоджувалися всіма зацікавленими групами. Це не може бути лобіювання інтересів певних груп, наприклад, тільки ректорів. А повинно поєднувати інтереси всіх: інституційні інтереси закладів освіти, викладачів, студентів, роботодавців. Мені здається, нам це вдалося, коли ми починали розробляти свій законопроект про вищу освіту спочатку у «Фронті Змін», потім — у «Батьківщині». Спочатку організували широкий суспільний діалог навколо законопроекту. Згодом до дискусії приєдналися наші партнери по опозиції.

Тільки особисто я провела понад два десятки зустрічей із освітянами, студентами, українськими та міжнародними експертами. Громадські обговорення відбулися в 15 містах України. У результаті правильно організованого діалогу маємо узгоджену позицію різних професійних, суспільних груп і партій.

Також у налагодженні діалогу велику роль відіграють медіа. Нові соціальні медіа мають все-таки обмежене коло споживачів, а традиційні, на жаль, мало приділяють уваги питанням розвитку освіти й науки. Звісно, є спеціалізовані видання, але, знову ж таки, це для фахових кіл. А суспільні видання, що цікавляться темою, можна перерахувати на пальцях. А дискусія можлива лише тоді, коли люди отримуватимуть повну інформацію. До честі «Дня» — це видання, яке майже в кожному номері торкається питання освіти.

Ще одна проблема. Сьогодні наші заклади освіти часто є територією несвободи. Несвободи щодо можливості висловити вільно свою думку. І це особливо прикро, тому що в усьому світі університети є місцем творення нових ідей та альтернатив, нових шляхів розвитку. А наші університети сьогодні настільки зарегульовані й узалежнені від органів влади, зокрема від Міносвіти, що будь-яка альтернативна думка на їхній території може мати як наслідок скорочене фінансування чи то кількості місць державного замовлення, чи то проблеми з продовженням контракту для ректора... Саме тому на територіях навчальних закладів дуже мало простору для вільної дискусії. Це також треба враховувати, розробляючи нові сценарії розвитку вищої освіти в Україні.

«МАЄМО ВИЙТИ З СИТУАЦІЇ, КОЛИ СИСТЕМА ОСВІТИ ЖИВЕ СВОЇМ ЖИТТЯМ, А РИНОК ПРАЦІ — СВОЇМ»

— За вашими словами, якість освіти — це поняття, яке включає в себе відповіді на три запити: суспільний, державний і особистісний. Цікаво, наскільки сьогодні в українському освітньому просторі сформовані ці запити і наскільки вони є взаємопов’язаними?

— Місія освіти — розширювати можливості особистості. Освіта повинна гарантувати кожному шанс на успіх. Забезпечити кожному три основні можливості: бути успішним в житті, бути конкурентоздатним на ринку праці і бути здатним до свідомого громадянського вибору. Якщо людині буде забезпечено ці три можливості, то таку освіту можна назвати якісною.

— Як таку якісну освіту забезпечити в країні, де ще не сформовано суспільного запиту до системи освіти?

— Такий суспільний запит сформовано. Люди хочуть, щоб освіта була більш практичною. Щоб освіта давала такі знання і навички, які допомагають людині отримати робоче місце — без потреби переучуватися наново після випуску. Іншими словами, маємо вийти з ситуації, коли система освіти живе своїм життям, а ринок праці — своїм. По-перше, потрібно вимоги змісту освіти прив’язати до кваліфікаційних вимог, які формулює сучасний ринок праці. Тобто роботодавці спільно з Кабінетом Міністрів формулюють кваліфікаційні вимоги до кожної професії, а вищі навчальні заклади змушені врахувати ці вимоги при розробці навчальних планів і програм.

Також роботодавців потрібно залучити до оцінювання результатів навчання. У багатьох країнах світу працює так звана система зовнішніх кваліфікаційних екзаменів. Коли в різних галузях економіки створюють кваліфікаційні центри, які проводять екзамени і визначають кваліфікаційний рівень людини за певною професією. Особливо це важливо для суспільно значущих професій. Це абсолютно незалежна від університетів оцінка. Так ми отримуємо зв’язок із ринком праці і стимулюємо вищі навчальні заклади скеровувати свою роботу, щоб забезпечити можливості випускникам бути конкурентоздатними на ринку праці. А сьогодні роботодавці постійно говорять, що змушені доучувати випускників. І з цим також пов’язана проблема першого робочого місця.

Тому сьогодні надзвичайно малий внесок роботодавців в оплату навчання в мережі ВНЗ — через тотальну недовіру і розчарування у державній системі освіти. Вони розуміють, що їм треба створювати свої освітні інституції, які доучують тих, що вже отримали дипломи. Тільки якщо ми повернемо довіру роботодавців до системи освіти, вони будуть у неї вкладати гроші. Окрім того, є мотиваційні механізми, які до цього часу не задіяно у нашому податковому законодавстві, які сприяли б інвестиціям бізнесу в освітню сферу. А ці механізми добре працюють у провідних країнах. Нам ще треба розробити такі зміни до податкового законодавства, які б стимулювали бізнес вкладати кошти в систему освіти.

«ОСВІТА Є СУСПІЛЬНОЮ ЦІННІСТЮ І МІСТИТЬ НАЦІОТВОРЧІ ЧИННИКИ»

— Це щодо практичного виміру вищої освіти, який потребує кардинального реформування. А якщо розглядати освіту як суспільнотворчий чинник — що необхідно в ній змінити на цьому рівні?

— Ми повинні розуміти: вища освіта не спрямована лише на задоволення потреб ринку праці. Вона є суспільною цінністю — підвищує культурний рівень людини, яка, відповідно, по-іншому оцінює якість свого життя. Освіта сприяє тому, що людина може бути націленою на певні цінності і здоровий спосіб життя, стає громадянином, який може критично мислити і відстоювати свої позиції. Освіта несе в собі націєутворюючі чинники. У цьому сенсі вища освіта працює не тільки на ринок праці, а на самоусвідомлення народу в цілому, на якість життя в країні. Це повинно бути відображено в сучасному змісті вищої освіти та утвердженні справжніх цінностей в університетському житті.

— Як суспільство має сформувати та сформулювати ці запити? На що варто спиратися в цьому процесі?

— Як відомо, неможливо змінити систему тільки зсередини. Ми повинні вийти з неї, подивитися на неї зі сторони, якщо хочемо зробити справжні реформи.

В такий кардинальний момент, коли на обговоренні — законопроект «Про вищу освіту», активно включатися в цю дискусію повинні різні суспільні інститути. Від них також мусить іти ініціатива. Важливо почути позицію, думку представників різних суспільних груп, які можуть продемонструвати інтерес роботодавців, студентів, академічних спільнот і інтерес тої авторитетної частини суспільства, яку ми називаємо моральними авторитетами, наприклад, Ініціативної групи «Першого грудня». Мені важливо почути їхню думку щодо шляхів розвитку вищої освіти в України.

«ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ — СУСПІЛЬНІ ЦЕНТРИ»

— Якою, на вашу думку, є ідеальна система освіти для України? І чи реально її витворити сьогодні?

— Освіта — це фундамент майбутнього. Система освіти має проектуватися, виходячи зі стратегії розвитку країни. Якщо ми будуємо країну рівних можливостей і соціальної справедливості — система освіти повинна забезпечувати реалізацію цих цінностей.

На жаль, сьогодні при владі є сили, які хотіли поставити доступ до освіти в залежність від гаманця. І сьогодні перед нами стоять завдання зберегти ЗНО як основу справедливого доступу до вищої освіти та розширити територію вищої освіти, вільну від корупції. Система ЗНО, створенням якої свого часу я займалась, довела свою ефективність, знищивши тіньовий ринок «вступних» хабарів. Але головне те, що ми дали можливість вступити тисячам дітей з незабезпечених сімей із малих містечок та сіл.

Безкоштовна середня освіта — вже величезна рідкість. А там, де вона цілком безкоштовна, як правило, не надто якісна. За останні три роки, доки врядувала ця влада, закрито до тисячі навчальних закладів. Між тим, якщо, скажімо, у сільській школі присутні новітні інформаційні технології, відповідні бібліотечні ресурси тощо, то вона може слугувати суспільним центром для сільської громади. Якщо так підходити до цього питання, то в нас має бути абсолютно інший план щодо мережі навчальних закладів.

Ще є питання змісту освіти, який має бути сучасним. Він повинен давати людині ті компетентності, які їй допоможуть у житті, а не просто суму знань. І, без сумніву, в цій моделі суспільство повинно зрозуміти, що освіта є справою держави, її обов’язковою функцією, але суспільство не може себе відокремити і полишити цю функцію тільки на державу. Потрібна активна позиція батьків, консолідація громади навколо навчального закладу, можливості для бізнесу інвестувати в систему освіти. Це може зрушити ситуацію. До речі, такий соціально відповідальний бізнес і наявні з боку держави стимули для інвестування в систему освіти породжують відповідальність і з боку освіти. І цей взаємозв’язок нам також ще потрібно налагодити.

Також, окрім гарантованого державного сектору освіти, має бути простір для розвитку приватної освіти. Вона повинна запропонувати щось нове, щось додаткове у порівнянні з державним сегментом. Дуже часто ця освіта є джерелом багатьох новацій і альтернативою для тих родин, батьків і дітей, які не можуть знайти для себе місце у державній системі освіти.

«ЧЕРЕЗ МАНІПУЛЯЦІЇ ВИКЛАДАЦЬКИЙ СКЛАД ВИШУ ВТРАЧАЄ ПРИБЛИЗНО ВІД 600 ДО 2000 ГРИВЕНЬ ЩОМІСЯЦЯ»

— Сьогодні в Україні професія викладача та вчителя не є престижною, привабливою для молоді, система не оновлюється, замикається на собі та займає консервативну позицію. Але ж якість освіти безпосередньо пов’язана саме з викладачем...

— Саме так. Учитель і викладач — це стрижнева складова успішної освітньої моделі. Завдання — забезпечити відповідний рівень кваліфікації вчителя, зробити так, щоб у цю професію йшли найкращі. Провідні системи освіти демонструють, що їм вдалося добитися реальних зрушень тільки після того, коли в них почалися найбільші конкурси на здобуття професії вчителя. Якщо ми кардинально не змінимо підходів щодо соціального статусу і професійної кваліфікації вчителя, то про дієву державну модель освіти годі й говорити. Для початку нам треба виконувати те законодавство, яке сьогодні є. Закон про освіту містить статтю 57, яка не виконується. Сьогодні відбуваються величезні маніпуляції з тарифною сіткою, за якою розраховується зарплата викладачів. Її розрахунок має базуватися на мінімальній заробітній платі, а за фактом розраховується із суми на 300 гривень меншої. Як наслідок, залежно від кваліфікаційного рівня викладацький склад вишу втрачає приблизно від 600 до 2000 гривень щомісяця через ці маніпуляції.

Сьогодні наш викладач має найбільше навантаження в Європі та найнижчу зарплату. Тому в законопроекті № 1187-1 ми передбачили вивільнення часу на наукову діяльність, зменшення навчального навантаження на викладачів, закріпили можливості стажування викладачів зі збереженням заробітної плати протягом п’яти місяців тощо.

Три сценарії розвитку вищої освіти в Україні

СЦЕНАРІЙ № 1.

БЕЗ ЗМІН. ОСВІТА ЗАРАДИ ОСВІТИ

— Якщо ми зараз взагалі не будемо нічого міняти, відкладемо реформу і все залишимо, як є, то продовжимо хаотично борсатися без визначеної стратегії розвитку вищої освіти. Знову ж таки, хтось буде вручну регулювати університети в лише йому відомий спосіб. Роботодавці знову створюватимуть паралельні системи для навчання випускників вишів. Люди здобуватимуть вищу освіту заради вищої освіти, а не тому і для того, що вона насправді розширює їхні життєві горизонти.

Без змін ми не зможемо зробити Україну конкурентоспроможною в європейському освітньому просторі, у нас не буде перспектив. Найкращі абітурієнти і бакалаври їхатимуть одержувати освіту за кордон — і не завжди матимуть бажання повернутися, бо для визнання зарубіжних дипломів держава поставила складні бюрократичні бар’єри. Уже сьогодні, на жаль, величезна кількість наших абітурієнтів, особливо тих, хто хоче здобувати ступінь магістра, їдуть до інших країн, у тому числі в Польщу чи Росію. І цей відплив молоді свідчить: ми неконкурентоспроможні в освітньому просторі.

СЦЕНАРІЙ № 2.

КОНТРОЛЬОВАНА ДЕГРАДАЦІЯ

Законопроект № 1187, внесений народними депутатами від Партії регіонів, пропонує законсервувати наявну систему управління вищою освітою. Її основною рисою є централізація управління та величезна кількість повноважень Міносвіти щодо університетів. Це абсолютно ручне управління, починаючи від фінансування вишів і завершуючи регламентацією нормативних документів. Сьогодні акредитація та ліцензування цілковито віддані на відкуп Міносвіти, яке також повністю забрало повноваження щодо присвоєння наукових ступенів і вчених звань. Це ж міністерство вручну виділяє та розподіляє місця державного замовлення залежно від лояльності вищого навчального закладу до міністерства. Ясно, що таке ручне керування сприятиме зростанню рівня корупції.

Якщо буде ухвалено провладний сценарій, ми лише поглибимо зарегульованість керування вишами з боку Міністерства освіти. Буде втрачено прозору конкуренцію між вишами. А відсутність конкуренції не спонукає до підвищення якості освіти. У нас залишиться перевантажений викладач — із надмірними лекційно-семінарськими навантаженнями і невисокою зарплатою.

Також не варто очікувати, що виші матимуть належну мотивацію давати студентам ті знання й кваліфікації, які потрібні сучасному ринку праці, оскільки законопроект не пропонує по-справжньому незалежної зовнішньої оцінки якості освіти і зовнішньої оцінки навчальних результатів. Ми будемо мати величезне зростання обсягу навчання за приватні кошти, адже законопроект пропонує вступати на контрактну форму навчання без ЗНО. А завдяки впровадженню додаткових вступних іспитів хабарництво при вступі до вишу, очевидно, посилиться.

СЦЕНАРІЙ № 3.

СВОБОДА ЗАРАДИ РОЗВИТКУ

Два альтернативних законопроекти — № 1187-1 від трьох опозиційних фракцій та № 1187-2, розроблений групою Михайла Згуровського і внесений Віктором Балогою, — відрізняються один від одного несуттєво. Обидва проекти передбачають утвердження академічної свободи й автономії вишів та передачу незалежним органам основних регуляторних функцій.

Основні принципи:

1. Вступ до вишів на конкурсній основі, за результатами зовнішнього незалежного оцінювання.

2. Прозорий та ефективний розподіл державних коштів на навчання.

3. Створення належних умов для роботи викладача — гідна оплата праці та більше часу для занять наукою.

4. Поліпшення умов навчання для студентів. Це підвищення стипендій, можливість вибирати частину предметів, гарантована можливість вчитися за обміном в інших вишах країни та за кордоном.

5. Фінансова, кадрова, академічна автономія навчальних закладів та жодного ручного управління з боку міністерства.

6. Об’єктивна оцінка якості вищої освіти незалежними агенціями.

7. Зв’язок освіти з сучасним ринком праці. Молода людина сьогодні повинна продовжувати своє навчання, щоб відповідати вимогам роботодавців. Усі необхідні знання і кваліфікації для першого робочого місця студент має отримувати у вищому навчальному закладі.