«Розблокувати» Генiя!

...У цей весняний день хочеться читати проникливі, сповнені надії і спокою ліричні вірші письменниці. «Про дві мене, прозорі від безсонь», про «музику беріз» і про «любов і літо без тривог»... Багато хто сьогодні так і зробить — відзначить день народження улюбленого Поета читанням віршів. Поезія звучатиме у різних містах різними голосами — читатимуть школярі, студенти, письменники, журналісти, всі прихильники творчості письменниці... Але, крім прекрасних і дуже влучних віршів — як ліричних, так і глибоко громадянських, соціальних, гострих, Ліна Василівна ще й блискучий публіцист, чиї тексти лишаються актуальними крізь десятиліття.

І сьогодні, коли письменниця мовчить, відповіді на чимало питань і викликів, що постали перед Україною, варто шукати у її публіцистиці, її лекціях і статтях.

Українці ж як нація опинились в історичній безвиході. Вони давно вже випали з європейського контексту. «З XIV віку починається самостійний культурний шлях України, відірваний від загальноєвропейського» — пише Чижевський. Історична доля фатально відбилася  на культурі великого народу, обвела навкруг нього замкнуте коло. Держава, що мала широкі контакти зі світом, що давала освічених князівен королівським домам Європи, що приймала і посилала послів, народ, який мав свою Академію, своє військо, свій могутній духовний і громадянський потенціал, — потрапив у тяжку багатостолітню залежність, і культура його зробилася замкнутою в самій собі.

І це ж навіть не замкнутість. Це заблокованість. (...) Заблокованість була потрійна.  Перше — це приналежність до держави, яка — мов той міфічний Кронос — поїдає своїх же дітей. Росія, як ніяка інша держава, переслідувала своїх власних геніїв, то що вже казати про колонію, якою була Україна? Це було друге коло заблокованості. І третє витворилося само собою як результат цієї подвійної біди. Занепадав сам характер нації, вічно переслідуваної, вічно приниженої, — це виробило не кращі риси в її характері. (...)

Три зашморги, що душили українську культуру, — великодержавний, що душив усі підкорені й прилеглі народи, колоніальний, що душив власне колонію, і самі українці, які вже й самі багато чого блокували хронічною нерозв’язаністю своїх проблем.

І це чудо, що нація в такому становищі все-таки вижила, все-таки пручалася і нарешті-таки прориває всі три кільця своєї трагічної заблокованості...

Це уривок з доповіді Ліни Василівни «Геній в умовах заблокованої культури» на Міжнародному симпозіумі «Леся Українка і світова культура». Здогадаєтесь, в якому році були написані ці слова? Цього року? Минулого? Ні. Ще далекого 1991-го року...

Сьогодні редакція «Дня» влаштовує своєрідний марафон читань, але не віршів, а публіцистики Ліни Василівни. А якщо бути вже зовсім точними, то у  цей день ми підготували для  Поета «перехресне вітання», — на шпальтах «Дня» письменницю вітають і ті, хто особисто її знає вже багато років, і ті, хто знає її лише через твори. А на нашому сайті в рамках весняного книжкового флешмобу ми підготували дев’ять відеосюжетів, у яких абсолютно різні люди — студенти, науковці, журналісти, викладачі, — читають улюблені уривки з публіцистики письменниці. Як бонус — серед учасників читань —  головний редактор «Дня» Лариса Івшина, а редактор відділу політики Іван Капсамун розповідає свою історію про Ліну Василівну і білу троянду.

«Ліна Костенко у кожного своя. І часто до її дня народження ми запитуємо багатьох людей, що для них поезія і що для них думка Ліни Василівни? Мені видається дуже важливим, що в нашій «Бібліотеці газети «День», в серії «Підривна література» вийшла книжка «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала».  Тут кожне слово — афоризм. Тут кожна думка дає мені дуже багато для внутрішньої роботи. І тут багато речей, в яких я відчуваю підтримку Ліни Василівни як видатного союзника, — розповідає Лариса Івшина. — Зараз у нас страшний виклик — війна, але і великий шанс. І Ліна Василівна часто заперечує якісь постулати і стереотипи, каже про те, що ми не маємо те, що маємо,  — ми маємо те, що дозволили... Вона — не просто Поет. Вона ще й великий практикуючий Філософ».

ІЛЮСТРАЦІЯ СЕРГІЯ ЯКУТОВИЧА ДО ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ «БЕРЕСТЕЧКО», КИЇВ, ВИДАВНИЦТВО «ЛИБІДЬ», 2010

У час війни, коли українцям доводиться переосмислювати чимало  важливих, світоглядних речей, дуже хочеться чути голос Поета. І ми його чуємо. Вчора, напередодні свого дня народження, донька Ліни Костенко — письменниця і культуролог Оксана Пахльовська — у рамках акції  «Другий фронт АТО» передала на схід кілька збірок поезій Ліни Василівни, які письменниця власноруч підписала. Зокрема, на титулі однієї з книжок Ліна Василівна написала строфи з ще не опублікованої поезії.

«І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми,а завтра — ви.»

Із днем народження, Ліно Василівно!

«ДЛЯ МЕНЕ ЛІНА КОСТЕНКО — СИМВОЛ УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ»

Сергій ЙОСИПЕНКО, доктор філософських наук, завідувач відділу історії філософії України Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України:

— Для мене, як і для багатьох, хто жив у радянський період, Ліна Костенко залишається незаплямованою совістю нації. Мабуть, дуже складно бути поетесою та водночас громадянином, не піддаватися спокусам ангажування в різні політичні рухи, в сьогоденні процеси, зберігати певну дистанцію та водночас підтримувати зв’язок з Україною в цілому, з певним уявленням про країну, якою вона була вчора, є сьогодні і буде завтра. Існує давня дискусія про різні типи інтелектуалів, ангажованих у життя своєї країни. Ліна Костенко — абсолютно особливий тип. Це — поетеса, ангажуванню якої не властива скороминуща сьогоденність, — вона підтримує зв’язок ніби з самою ідеєю України, яка — понад усе. Ліна Василівна проходить через різні випробування, завжди залишаючись собою. Це — справжня мисткиня, котра зберігає цілісне уявлення про поезію, не розмінюючи її на сьогоденний успіх. Такі постаті, з одного боку, викликають у публіки шалений ентузіазм, а з другого — сприймаються з певними складнощами. Адже суспільству завжди властива різна температура, воно змінює свій настрій. Люди ж, на зразок Ліни Костенко, завжди залишаються ідентичними собі й своїм ідеям. Як і в багатьох ровесників, мій перший свідомий контакт із поезією Ліни Костенко припав на другу половину 1980-х, на добу несміливого українського відродження. Тоді ще не можна було ходити з українською символікою, хоча ми, студенти, — пробували. Можливо, цей контакт був дещо романтичним, але, втім, надзвичайно важливим для людей мого покоління, адже в кожного покоління — своя історія знайомства з Ліною Костенко. Одним із символів тодішнього українського відродження була поезія — Ліна Костенко, Василь Стус та інші. Поезія ще з часів Котляревського та Шевченка завжди була першим «проліском» українського відродження. Ліна Костенко не мала політичної програми, не виголошувала гасел, але вона втілювала ідею України — живої, духовно здорової та цілісної.

«ЦЕ, МОЖЕ, НАВІТЬ І НЕ ВІРШІ...»

Сергій ТРИМБАЧ, голова Національної спілки кінематографістів України:

— Час від часу хтось та й запитає про Ліну Костенко: «Чого ж вона мовчить? Такий поет... Одне її слово може змінити Україну!»

Можна, звісно, одповісти її ж словами: «І знов сидять при владі одесную. Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую». Ви хочете, щоб вона вийшла назустріч тим самим неоцинікам, таким «проукраїнським», до синьо-жовтого німба над стриженими голівками? Та ж ні, таке не трапиться, не може трапитись. Сказала як одрізала: «Мій обрій там, де вас немає». Немає вас там, і говорити ні про що...

В одному із давніх уже віршів Ліна Костенко дякує вечірньому сонцю, дякує за день, «за цю потребу слова, як молитви». «Я тільки у слові жила» — ну як, як це пояснити людям, що звикли сприймати світ, читати світ за картинками?

Та й кількість пустопорожніх слів (фільмів, картин, звуків...) зростає із моторошною швидкістю. А слово Поета має зовсім іншу щільність — входячи в побутові стратосфери, воно миттю розігрівається й світиться, навсібіч, на все Небо і всю Землю. «Це, може, навіть і не вірші, А квіти, кинуті тобі», а власне, кожному, хто чує, хто бачить...

Було нам важко і було нам зле.

І західно, і східно.

Було безвихідно. Але

нам не було негідно.

І це, напевно, головне.

Якої ще фортуни?

Не відступитися. І не

покласти лжу на струни.

Це — справді головне. Вся ота тріскотня стихає і відступає, коли починає світитися слово Ліни Костенко. До речі, не випадково ж вона народилася напередодні того дня, коли день наздогнав ніч.

«МИ, КРИМСЬКІ УКРАЇНЦІ, ЧЕКАЛИ Й ЧЕКАЄМО ЇЇ ТВОРІВ ЯК КОВТОК СВІЖОГО ПОВІТРЯ»

Олександр ПОЛЬЧЕНКО, актор і журналіст, м. Сімферополь:

— Що для мене творчість Ліни Василівни?

Скажу її ж словами:

Козацька жінка з гордими очима —

вона мов крила в мене за плечима!

Вона для мене у ці дні —

як моє серце у мені! 

 («Берестечко»)

Для мене її творчість була тим «духовним дефіцитом», якого завжди не вистачало, а дістати було важко навіть через знайомих. Якщо «Кобзар» Т. Шевченка у всі часи, після Біблії, був настільною книгою для українців, і саме там ми шукали «чиїх батьків ми діти», то збірки поезій Ліни Костенко в Криму дістати було складно як в радянську добу, так і в часи Незалежної України. І яке щастя було 2008 року, перебуваючи у Львові, придбати її «Берестечко».

Якби ж «правителі» читали своїх поетів!

У своєму історичному романі Ліна Костенко ніби описувала сьогоднішню Україну:

Гармат нема. Пропали корогви.

Дев’ятосил, знемігся я потрошку.

Ірже мій кінь у дикій лободі.

Немає війська. Всі — у розпорошку...

Ліна Костенко пише серцем, яке в неї сміється, плаче й болить. І біль поетеси знаходиш у своєму серці. Ідеш за нею і шукаєш в її поезії, як «лікувати біль»:

І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна.

Коли ти все життя живеш в оточенні брехливого інформаційного простору, який применшує твій народ і тебе — як його маленьку частинку, просто бери і читай Л. Костенко. І хоча вона завжди була поза «екраном», людиною не публічною, її твори чекали з нетерпінням, знаючи, що там можна знайти правдиве й високе слово. Ми, кримські українці, чекали її творів і чекаємо як ковток свіжого повітря, як подорож у романтичне минуле нашого славетного краю.

Хоча як інші книги погортай,

то перший цар був скіфський

 Таргітай.

І, як легенда каже прастара, —

він син Дажбога і дочки Дніпра...

Її слово настільки переконливе, що здається — воно твоє, а поетеса підслухала й просто виклала на папері. А «підслуховувала» слова у всього українського народу.

«Записки українського самашедшого» — у Ліни Костенко там все так просто і легко, адже більшість так говорить і відчуває, особливо коли їх зрадили. «Сьогодні на Майдан прийшли наші лідери. Привітали всіх з перемогою. І навіть видали посвідчення учасників помаранчевої революції. Я не пішов. Мені не треба доказів моєї причетності. Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили Майдан».

І хоча твір закінчено 2010 року, останні слова звучать, як після Революції Гідності: «От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі!»

У кожного свій Т. Шевченко, Л. Українка, І. Франко. Так само в кожного і своя Ліна Костенко. Літературознавці вже давно її охрестили живим класиком. А найголовніше, що Ліна Костенко та її поезія для нас, народу, стала моральним авторитетом, тому що геніями не призначають, ними стають.

«УКРАЇНЦЯМ, НА ЩАСТЯ, Є З КОГО БРАТИ ПРИКЛАД»

Наталія ЛЕВЧЕНКО, філолог, журналіст, м. Нова Каховка, Херсонська область:

— Говорячи про творчість Ліни Костенко, особливо — її неперевершені поетичні здобутки — варто, напевно, розпочати словами самої поетеси: «Поезія — це свято, як любов. О, то не є розмовка побутова!» Чи можна сказати влучніше? Найглибинніше, найсокровенніше, найболючіше — у найзрозумілішій і найвитонченішій формі.

У контексті сучасної української культури, та й взагалі — нинішньої суспільно-політичної ситуації, рядки поезій та прозових творів митця — ніби замальовки днів сьогоднішніх. У кожному слові — символ, знак, підказка або ж гірка істина, яку ми наче й знаємо, та доволі часто боїмося промовити вголос. Щось на кшталт: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», «...не живемо, а вибачаємось», «...народу світ уже не милий від зайшлих вбивць і від своїх нікчем...», «У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало». Настав час, врешті-решт, замислитися над цим. Чи не таку картину ми спостерігаємо сьогодні? І як виходити з кризи? Передусім — ментальної, освітньої, культурної.

Творчість Ліни Костенко виходить далеко за межі суто естетичної категорії як такої. І нею необхідно не лише захоплюватися, а й наслідувати ключові принципи світоглядної позиції митця, вираженої в площині художнього слова. В умовах сучасної інформаційної війни саме слово є інструментом неабиякої ваги. Вміле володіння ним — запорука успіху. І нам, українцям, на щастя, є з кого брати приклад. Дуже важливо, що газета «День» приділяє значну увагу творчості Ліни Костенко. Ви є високою трибуною, з якої Ліна Василівна реагує на події в країні сильною публіцистикою, а також сповідуєте такі ж духовні цінності, державницьку позицію, чесність, як і поетеса.

ЦЕЙ ЗНІМОК — ВЖЕ ІСТОРИЧНИЙ. ВІН, ЯК І ПРИМІРНИК ГАЗЕТИ З АВТОГРАФОМ ПОЕТЕСИ, ПОСЯДЕ ПОЧЕСНЕ МІСЦЕ В МАЙБУТНЬОМУ МУЗЕЇ «Дня». СПЕЦВИПУСК НАШОЇ ГАЗЕТИ БУВ ПРИСВЯЧЕНИЙ ЮВІЛЕЮ ВИДАТНОЇ ПИСЬМЕННИЦІ ТА ПЕРЕВИДАННЮ ЇЇ «БЕРЕСТЕЧКА» (УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ, 22 БЕРЕЗНЯ 2010 РОКУ) / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Творчість Ліни Костенко громадянського спрямування, як на мене, — особливе й точне віддзеркалення важливих суспільних процесів і проблем через призму власного світобачення та світосприйняття автора. «Я — лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу», — в цьому вся Ліна Василівна. Її планета — то самобутня планета, наповнена ідеєю патріотизму, єднання й життєствердної енергії. Планета найтонших душевних переживань й водночас безмежної сили та волі.

Підростає майбутнє покоління українців, народжених вже у незалежній державі, яка нині стверджує своє право на свободу та власне майбутнє. А яким воно буде — залежить певною мірою й від того, наскільки ми сьогодні усвідомлюємо та реалізовуємо ті істини, якими «промовляють» до нас справжні патріоти України, духовні наставники цілих поколінь. Такі — як Ліна Костенко. Тож шануймо, пишаймося, вивчаймо, наслідуймо!

«ЇЇ ПИСЬМО КЛАСИЧНЕ — ЗА СВОЄЮ ЯСНІСТЮ ТА ЧІТКІСТЮ, А МИСЛЕННЯ МОДЕРНЕ — У СВОЇЙ СКЛАДНОСТІ ТА ГЛИБИНІ»

Іван ДЗЮБА, літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент, Герой України, академік НАНУ:

— Про Ліну Костенко говорити складно, бо наді мною тяжіє те, що вже було сказано-написано раніше, адже я багато про неї писав. Ліну Василівну я знаю особисто. Наше знайомство триває вже близько шістдесяти років й почалося в 50-х роках минулого століття. Все моє літературне і суспільне життя пов’язане з активною присутністю Ліни Костенко навіть тоді, коли вона змушена була мовчати, коли її твори не друкували. Але все одно її духовна присутність, її громадянські й етичні орієнтири відчувалися всіма нами, хто був причетний до української літератури. Чим мені ще дорога ця поезія, крім громадянської чесності, твердості позиції, так це своїм естетичним рівнем. Це, я сказав би, така прозора глибина — коли поєднані класичне письмо і модерне мислення. Письмо класичне — за своєю ясністю та чіткістю, а мислення модерне — у своїй складності та глибині. Вони утворюють справжню гармонію. «Гармонія крізь тугу дисонансів», — є у Ліни десь такі слова. У цій поезії живе весь драматизм нашого сучасного життя і нашої історії. Разом з тим, ідеться про гармонію особистості, яка опановує цей дар, вона не пригнічена реальністю, вона надає їй цілісне осмислення. Все, що зараз відбувається, переживається кожним дуже тяжко, очевидно, Ліною Василівною так само. Думаю, виходячи з усієї її творчості, погляд Ліни Костенко на все це буде гіркий, сумний, у чомусь трагічний, але не розпачливий у своїй силі та силі нашого народу. Так мені здається, але — побачимо, послухаємо її саму.

«ВЕЛИКА ЧЕСТЬ ЖИТИ В ОДИН ЧАС, НА ОДНІЙ ЗЕМЛІ З ЛІНОЮ ВАСИЛІВНОЮ»

Павло ТЮТЮННИК, керівник «Школи чарівного співу», що раніше був Центром постановки голосу «Українське бельканто» у м. Макіївка. Нині, у зв’язку з подіями на Донбасі, мешкає в селі під Києвом:

(Під час своїх рідкісних публічних виступів Ліна Костенко кілька разів згадувала про своїх знайомих із Макіївки. Так, у березні 2010 року на зустрічі з нагоди перевидання «Берестечка» Ліна Василівна, яка тоді теж відзначила круглу дату, сказала: «Знаєте, хто мене першими привітав? У мене сидять гості, аж тут телефонний дзвінок. Телефонують із Макіївки. Там хор такий хороший є. Кажуть: Ліно Василівно, а що у вас там, гості? То передайте їм вітання «от данецкіх бандітов!» А я кажу: гості, вам «прівєт от данєцкіх бандітов». У мене якась моя Україна, яку я впізнаю і люблю. В інтерпретації наших політиків я не знаю такої України. Я знаю ту Україну, для якої варто жити і працювати» (див. «День» №53 від 26 березня 2010 року).

— Дуже невпевнено зараз себе почуваю, бо у Макіївці мій дім, моя батьківщина. Те, що там відбувається, моє серце ніяк не може прийняти. Я ще не оговтався і не знаю, що робити. Важко і туди пробратися, і ще важче буде вибратися звідти. Там чекають обставини, які роблять тебе рабом. Там Україна, безперечно, але її намагаються перетворити незрозуміло на що. Це смішно, і дико, і противно. Гадаю, так було для відсотків 70-ти моїх земляків.

Моє знайомство з Ліною Василівною почалося з того, що її поезія викликала в мене великі почуття і зацікавлення. Я сам композитор, музика приходить до мене. Почав писати романси на вірші Ліни Василівни. Коли було понад 10 цих творів, ми переслали їх їй. Так почалося наше спілкування. Це було десь у 2004—2005 роках. Тоді наш Центр постановки голосу «Українське бельканто» був на Донбасі — у Макіївці. Вже 10 років триває наше знайомство, і завжди ми спілкувалися тільки телефоном.

Ми надіслали Ліні Василівні записи перших наших творів на її вірші. Як вона сказала, їй дуже сподобалося. Потім ще був диск «Нові пісні нової України», де 10 пісень — на її вірші. Ліна Василівна була учасницею передачі Галини Бабій, присвяченої цьому диску, і дуже схвально про нього відгукнулася. Потім я зателефонував їй, і ми десь годину розмовляли — про все життя-буття українців, про поезію і цю музику. Ми надіслали їй диск, і Ліна Василівна назвала його «цілою оперою». Відтоді я почав їй час від часу телефонувати. Коли народжувалися нові пісні, я їй по телефону їх наспівував, граючи на гітарі. А вона слухала. І так по цей день. Але ми ще ніколи не зустрічались. Я сподіваюся, що ця зустріч відбудеться. Тоді я заспіваю їй нові романси, які вона не чула.

Ліна Костенко — це людина, якій живе слово йде в руки. Такого масштабу творча постать у нашій історії, яку можна порівняти тільки з Тарасом Григоровичем Шевченком і Лесею Українкою. Це наші янголи-охоронці, наші генії. Ліна Василівна — це безмірна глибина. Навіть не муза вона, вона — сама Поезія. Знаю, що в Україні є численні й завзяті симпатики, які її обожнюють. Велика честь жити в один час, на одній землі з Ліною Василівною. У її творчості — дух і колорит нашої землі. Це — талант, таке високе стояння душі, якого в нас ще не було. Вона ніколи не поступилася правдою і своєю совістю.

«НАПИСАНІ НЕЮ КНИЖКИ ВОЛАЮТЬ ПРО СВОБОДУ»

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік, директор Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України:

— Українська нація має свого Поета і Мислителя, національного речника Духу — Ліну Костенко. Відомого у своєму народі письменника, до голосу якого не може цей народ дослухатися... Хоча дослухається. Бо її голос чути. Навіть тоді, коли поетеса мовчить. Але це мовчання промовисте, воно звучить. І голос мовчання Ліни Костенко чути. Він звучить у вічному конфлікті геній — юрба («Маруся Чурай»), у полярному зіткненні людської душі та грішного світу, в протистоянні гармонійного і дисгармонійного («Сніг у Флоренції»), у спогадах, снах і мареннях Богдана Хмельницького («Берестечко»).

Поет у повсякчасному внутрішньому діалозі з історією, сьогоднішнім днем і днем майбутнім. Ліна Костенко нагадує нею ж витворений образ «пілігрима віків», який подорожує дорогами історії, прямуючи до Слова. А це чи не єдиний спосіб переживання свободи. І її набуття. Не випадково Ліна Костенко сказала про себе: «Часом я — це мовчання задушеної вільної людини». Та не мовчать її слова — ці срібні птиці, які оживлюють духовний Всесвіт поетеси від Бога.

Написані нею книжки волають про свободу — вони просяться до читача. Терпеливо і наполегливо переконує нас Ліна Костенко в тому, що «дорога правди довга», вона вимагає переоцінки минулого, пережитого, великої роботи душі («Відбілює душа свою велику правду...») задля самооновлення і досягнення гармонії. Її творча звитяга спрямована на здійснення національної мобілізації через (і завдяки) відродження в суспільній свідомості історичної правди, осягнення духовних праоснов і морально-етичних заповітів нації. «Моє завдання — дати імпульс до думання. Чітко сформулювати проблему», — наголошувала Ліна Костенко в одній із лекцій в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Однією із найскладніших для розв’язання проблем є, на її думку, звільнення української людини від постколоніального синдрому, виведення української душі, яка опинилася «на бездоріжжі», із «липкої атмосфери звироднілого суспільства» на магістральний шлях духовного самозвершення. Над цією проблемою, в основному, рефлексує-роздумує національно свідомий інтелектуал-герой роману «Записки українського самашедшого», який належить до покоління зі «світу самовідчуженого духу» (Гегель). Ліна Костенко гостро, засобами іронії, гротеску, сатири, тривожно, з особливим емоційним співпереживанням висловила свій біль і тривоги з приводу загрозливої для майбутнього України кризи національної ідентичності, посилення процесів знеособлення, денаціоналізації української людини, яка під впливом російсько-імперських комунікативно-інформаційних «протягів» «випадає» з системи національних ідейно-смислових координат. Тому поетеса й «відправляє» далеко не «українського «самашедшого» на Майдан Свободи, бо яким може бути його життя, врешті-решт, чи буде він взагалі жити, якщо не буде його мови, культури, історії, його народу, його України...

Многая літа вам, Поете!

«ГОЛОВНИЙ «НЕРВ» ТВОРЧОСТІ ЛІНИ КОСТЕНКО — ЦЕ ОБСТОЮВАННЯ ПРАВА НА НЕПОВТОРНІСТЬ ЛЮДИНИ, ХОЧ ЯКИМИ Б ЖОРСТОКИМИ БУЛИ ОБСТАВИНИ ДОВКОЛА НЕЇ»

Володимир ПАНЧЕНКО, письменник, літературознавець, доктор філологічних наук:

— Поезія Ліни Костенко зі мною уже років із 45, починаючи з того часу, коли я став студентом Одеського університету. Довкола її імені й творчості панувала якась таємниця: Ліна Костенко була напівзабороненою поетесою. У книгарнях її збірок не було, тож нам, тодішнім студентам, перепадало хіба щось «із рук» знайомих або з поодиноких публікацій у пресі, які були великою рідкістю. Збірка «Над берегами вічної ріки» з’явилася аж 1977-го. Ну а «бомбою» став вихід у світ історичного роману у віршах «Маруся Чурай» (1979), у якому є трансформована авторкою напівлегендарна love story (Маруся і Гриць), показана на драматичному історичному тлі ХVІІ століття: Україна воює за свою свободу. Від розділу шостого («Проща») любовна історія відходить на другий план, бо на перший виступає тепер інший мотив: доля України, яку може поглинути війна, і доля поетки-піснетворки, мовби «загубленої» серед полтавського життєвого виру, призабутої усіма. Призабутої усіма... Звісно, це нагадує становище самої поетеси в репресивні 1970-ті. Пишучи про Марусю Чурай, і сама «сповідалася» вустами своєї героїні. Так буває: несприятливі обставини великий талант може обернути собі на користь. Бо, зрештою, його драма стає літературою, сублімується у слові... «Маруся Чурай», можливо, найбільш знаковий твір Ліни Костенко. Інші її твори великого формату (поеми «Сніг у Флоренції», «Скіфська одіссея», роман у віршах «Берестечко») також мали неабиякий резонанс, проте все ж «явлення» «Марусі Чурай» у 1979—1980 роках було особливим. У фіналі цього твору Маруся чує, як Полтавський полк, вирушаючи в похід, співає її «Засвіт встали козаченьки...», а в реальному житті щось подібне було і з її віршованим романом. На слово Ліни Костенко чекали. І коли воно прозвучало, його почули тисячі, якщо не сотні тисяч, українців. Почувши ж — підхопили, як ті полтавські козаки пісню. «Маруся Чурай» укріплювала дух у тяжкі часи, пробуджувала національну гордість. Це явище, отже, не тільки суто естетичне; його варто вивчати і як соціопсихологічний, як феномен українського національного Я.

Але я дуже люблю й неповторну лірику Ліни Костенко. В одному з листів 1951 року до Максима Рильського (з яким вона народилася одного й того ж дня — 19 березня!) тоді 21-річна Ліна освідчилася поетові в любові до його октав. І ця любов справді відчувається, коли читаєш Ліну Костенко, надто ж у її «діалогах» з природою, що оживає в її словах зі своїм просто-таки язичницьким духом. А ще поетеса часто веде внутрішні — поетичні — «діалоги» з великими людьми: верхів’я людського духу її ніколи не залишали байдужою. Надзвичайно яскрава, чиста і ніжна її любовна лірика... Головний же «нерв» творчості Ліни Костенко — це обстоювання права на неповторність людини, хоч якими б жорстокими були обставини довкола неї. Вона належить до тих мужніх митців, які володіють талантом зберегти свою внутрішню свободу всупереч тотальній несвободі, з якою багато хто ладен змиритися. Їх, таких митців, не може бути багато.

«КОЛИ ВАЖКО НА ДУШІ, ЗВЕРТАЮСЯ ДО НЕВМИРУЩОЇ «МАРУСІ ЧУРАЙ»

Світлана ТИХАН, бібліотекарка, Одеса:

— Планета Ліни Костенко для мене — це планета правди і любові. Усі її слова пронизані сильними почуттями до Батьківщини та народу, а більшої сили за любов немає. Творчість Ліни Костенко — це надзвичайна відкритість, відвертість. Це — історія, це — саме життя. Вона виховує молоде покоління справжніми патріотами, а не людьми, які ладні забути те, що є їхньою суттю та національною святинею. Своєю творчістю Ліна Костенко відроджує національну духовність, бореться за права людини. Вона — неповторна.

Кожна збірка — це справжнє явище в літературі. Уся поезія та романи читаються на одному подиху. Моєю мрією залишається прочитати «Записки українського самашедшого», що досі не вдавалося зробити. Коли мені важко на душі, коли в особистому житті трапляються якісь негаразди, я звертаюся до невмирущої «Марусі Чурай», бо в цьому романі Ліна Костенко розкриває душу та важку долю жінки. На одній із останніх прес-конференцій поетеса сказала, що мріє писати вірші без політичного забарвлення. Хоч вона і каже, що не хоче бути заполітизованою, я вважаю, що вона не може стояти осторонь від того, що зараз відбувається в нашій країні.

«ДЯКУЄМО ЗА ЩАСТЯ ЗУСТРІЧІ, СУГОЛОСНІСТЬ, ОКРИЛЕНІСТЬ...»

«Либідчани» (колектив видавництва «Либідь»):

— Уже п’ять років сплило відтоді, як Ліна Василівна Костенко благословила видавництво «Либідь» на книжкове відродження її історичного роману у віршах «Берестечко». Це був ювілейний для письменниці рік, а вона — тоді, здавалося, така недосяжна для нас — от узяла й погодилася: сталося! Подарувала видавцям найвищу емоцію причетності до долі свого поетичного слова, його змістів і смислів. Градус радості був невимірний: разом із Ліною Костенко в історію й біографію видавництва увійшли грандіозні художники — Сергій Якутович та Іван Марчук, потужні інтелектуали — Іван Дзюба, Оксана Пахльовська, Володимир Панченко, витончено творчі Ольга Богомолець і Ярослава Которович, одухотворений Петро Бойко. Налаштовані на естетичний камертон Ліни Костенко, на неповторний тембр її голосу, через синтетичні книжкові проекти «Річка Геракліта», «Гіацинтове Сонце», «Мадонна Перехресть» ми прагнули, щоб магічне Слово поета знайшло притулок і відгомін у кожній людській душі.

Занурювалися в плинне й вічне, психологічні та етичні глибини, німіли від явленого дару — безжального дару провісництва. Кожна зустріч або розмова були діалогом — з акцентованою повагою до редактора, дизайнера, усіх нас. Ми вчилися солідарності, справедливості, сильній силі доброзичливості, доброти. «Ще порухаємо» або ж «давайте порадимося» — це найтвердіші, толерантно вишукані заперечення від нашого Автора.

Ми ж, грішні, мовчки споглядали, як Ліна Василівна, майже втративши голос від застуди, записувала у спартанських умовах студії авторський диск із поезіями «Річки Геракліта». За вікном — меланхолійна хурделиця. Чайок у термосі (хто б ще й підсолодив — але ми не дихали від хвилювання і докорів совісті) — і мікрофон. Квола, бліда, але без зупинок, із вибаченнями за розривний кашель (а тим часом, ковтаючи пігулки, з якими відрядила нас на «подвиг» Оксана), Ліна Василівна півтори години читає поезію. Простіть милосердно! А тоді — не ми одні не стримували сліз, як слухали цей запис вперше.

А хіба ж то не відчайдухи: ми з Вами створили були малий «партизанський загін» і втаємничено від Оксани, щоразу нариваючись на небезпеку бути викритими, натхненно створювали подарунок до її ювілею — «Мадонну Перехресть». І таки вразили нашу чарівну Оксанку! Виснажили Вас, але самі ледь не літали, бо... «крила мали». В такі моменти видавець щасливий, він гордий, бо гідний свого призначення.

Тож дякуємо Вам за це щастя зустрічі, суголосність, окриленість. Вродлива й витончена, дозвольте нам такі означення, для нас Ви стали рідною людиною. Наші серця і душі горнуться до Вашого мудрого серця. Молимося за Божу ласку, сили і здоров’я для Вас. Запевняємо Вас у своїй відданості, бажанні знову і знову поруч із Вами відчути безмір часу любові, шукати скарбів — людських й історичних. І щиро дякуємо за довіру. З ювілеєм, наша Ліно Василівно. З безмежною повагою.

«ЛІНА ВАСИЛІВНА МОГЛА Б БУТИ НОБЕЛІВСЬКИМ ЛАУРЕАТОМ...»

Петро КРАЛЮК, перший проректор Національного університету «Острозька академія»:

— Ліна Василівна стала однією зі знакових постатей нашої культури. Стала всупереч тій культурній політиці, яка проводилася й проводиться в Україні. Можливо, якби ми мали нормальну культурну політику, ім’я поетеси Костенко було б добре знане за межами нашої держави. А можливо, Ліна Василівна була б і нобелівським лауреатом. Чому б і ні? А так маємо те, що маємо. Маємо талант, який сам собі пробиває дорогу без сприяння наших державних очільників.

«ЦЕ ГОЛОС НАЦІОНАЛЬНОГО ОПОРУ»

Дар'я Дяденко, представник культурного центру «Новий Акрополь», Одеса: 

Думаю, що її планету можна назвати модулем виживання універсальних цінностей. Своєю творчістю вона ніби задає рівень якості і смислів українській культурі. Те, до чого треба ще дотягнутися. Ліна Костенко це, звичайно, голос національного опору. Для мене це приклад гідного життя, життя як служіння. Людина великої сили духу. Нам пощастило, що живемо в один час з Ліною Костенко.

Дозвольте через «День» привітати Ліну Василівну Костенко

Доброго дня, дорогі друзі, колеги і однодумці - колектив редакції улюбленої газети "День".  Дозвольте через Вашу газету передати щирі вітання та найкращі побажання здоровя, добра, любові та довголіття  глибокошановній Ліні Василівні Костенко з нагоди її уродин.

Ліна Василівна належить до тих поетів, яким в силу своєї підвищеної емпатії властиво відчувати та відтворити в Слові розмаїття образів і сенсів, які живляться не тільки минулим та сьогоденням, але й прийдешнім.

Варто сказати, що разом з багатьма шанувальниками таланту Ліни Василівни саме "Дню", завдяки його анонсам, завдячую за можливість живої зустрічі з Поезією і Поетом  у грудні 2009 року в Українському домі, яка була присвячена перевиданню "Берестечка".

Пам’ятаю, як тоді рефреном цього свята української культури в Україні, яке проходило на фоні її цілковитої загнаності в інформаційне "гетто" стараннями "дядьків отєчества чужого", стали рядки, яким закінчується роман "Берестечко" - "Немає часу на поразку".

Вхопилася за ці рядки, як за своєрідне рятівне коло, яке не дозволило мені скотитися  в морок апатії і зневіри в часи правління "золотого батона" та його "свити".

Потім був 2011 рік, який особисто для мене пройшов під знаком роману Ліни Костенко "Записки українського самашедшого" поряд з "Абеткою" нобелівського лауреата Чеслава Мілоша (1911-2004).

Справа в тому, що роман, написаний на початку ХХІ століття, який закінчується словами "Лінію оборони тримають живі!" постав маніфестом звільненої людини, яка не визнає свавілля, корені якого тягнуться з століття ХХ,  зокрема, брутальної совєтизації, з протестом проти якої - есе "Поневолений розум" виступив Чеслав Мілош ще у 1953 році. 

Трохи пізніше, знову ж таки, дякуючи просвітницьким проектам "Дня" мені до рук потрапила блискуча публіцистика Ліни Костенко. Особливе враження на мене справила  Лекція "Гуманітарна аура нації або Дефект головного дзеркала", прочитана Ліною Василівною в Києво-Могилянській академії 1 вересня 1999 р., зокрема, її визначення демократії.

Дозволю собі процитувати: "Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя і гуманітарна ауру нації."

Як важливо всім нам зараз почути, усвідомити та втілювати в життя ці мудрі  слова Поета і Громадянина  - Ліни Василівни Костенко.

 Насамкінець, поздоровляю Ліну Василівну, її родину і всю Україну з тим, що  Вона в нас є.

З повагою та любов`ю,

Світлана Михалюк

Команда молодих репортерів миколаївського телеканалу ТАК TV долучилася до флешмобу газети «День» з нагоди ювілею відомої поетеси Ліни Костенко та зробила опитування миколаївців щодо знання творчості Ліни Василівни. Миколаївці щиро вітали поетесу з Днем народження та бажали нових творчих досягнень і миру. 

Юрій Коваленко, корпункт «Дня» в Миколаєві