Майдан був. Чи була революція?

Два роки минуло з початку подій, які назвали Євромайданом, а ще через деякий час цей термін поступово перетвориться на визначення «Революція Гідності». Чому так сталося, що країна, яка здобула незалежність внаслідок закономірного «розкладання» СРСР, протягом чверті століття зіштовхнулася не лише з очікуваними випробуваннями державотворення, а й з тупиками, в які її заводили конкретні люди, клани, угруповання? І чому лише виплески громадянського обурення стали  фрагментарними (не системними) спробами зрушити з місця каменюку історії?

Справді, Україна не змогла уникнути втручання революційних процесів у процеси еволюції. По-перше, тому що еволюція була зцементована кланово-олігархічною структурою, яка вкорінилася ще за часів Леоніда Кучми. По-друге, те явище, яке називають «революцією», по суті своїй революцією не стало,адже не змінились базові стосунки. Не стало тому, що досі ми бачимо, як в парламент та взагалі у владу проходять ті, що зробили все для того, щоб не просто укорінилися, а й буйно квітнули пороки «системи Кучми—Януковича». Більш того, ніхто (наголосимо — ніхто!) не був покараний за злочини проти українського народу, коли сотні людей вбивали в центрі столиці на початку 2014 року. Навіть представники від міжнародних юридичних структур не визнали цього ганебного і трагічного факту злочином проти людства, адже наша сторона, що представляє правоохоронні структури, так і не надала відповідних доказів. Доказів, які були очевидні і які чомусь не потрапили до звітів Генпрокуратури в міжнародних організаціях. Фактично все обвинувачення за ці злочини звелося до переведення стрілок на виконавців (зокрема «беркутів»), організаторами названо тих, що своєчасно полишили Україну і перебувають поза зоною контролю українських правоохоронних органів, а «російського сліду» вже новий прокурор Віктор Шокін так і не помітив. Натомість Генпрокуратура викликає на допити тих, хто ці докази надає, а тих, хто фігурує в свідченнях як підозрювані, дивним чином ігнорує. Тут показовою стала історія з обвинуваченням Сергія Клюєва, який полишив Україну акурат перед оголошенням його в розшук. Водночас загал спостерігає, наприклад, за процесом Олександра Єфремова, який вже рік «відпочиває» в столиці та з якого 4 листопада було навіть знято браслет, адже прокуратура так і не змогла сформувати повноцінне звинувачення проти нього. І не могла цього зробити, адже з самого початку поставила акцент на звинуваченнях, які важко довести.

Зараз Україна має, окрім непокараних злочинців, парламент, який не лише забрав із собою вади попередніх скликань, а й остаточно перетворився в місто торгів; Україна має не лише знесилену економіку, а й, наприклад, ганебні прецеденти спекуляцій валютою на вищому рівні під час розпалу війни; Україна має реінкарнацію «регіональних» злочинців, які апелюють до «частини населення», а на перемовинах у Мінську нашу країну представляє той, хто фактично став у джерел згаданої кланово-олігархічної системи. Але Україна має свідчення безпрецедентної жертовності громадян — від добровольців до волонтерів. При цьому багато хто з тих саме добровольців зараз перебуває за ґратами, а тих, хто зробив усе, щоб забезпечити батальйони для захисту країни, — переслідуються. Зрештою, навіть Міхеїл Саакашвілі, який був покликаний стати обличчям начебто реформ, нещодавно сказав, що «революція відбулась», але «не відбулися зміни». Однак для того, щоб  «відбулася революція, не потрібно обніматися з контрреволюцією», символом і змістом якої є екс-президент Кучма. Це й є підсумковою картиною сьогоднішніх реалій, які підкреслюють той факт, що й досі не зроблено ні докорінних висновків, ні належних кроків, щоб позбутися корупційного кланово-олігархічного сепсису, який отруює нашу країну вже двадцять років і який призвів до ослаблення нашого імунітету як перед внутрішніми проблемами, так і перед зовнішніми загрозами.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Народ також має зробити свої висновки, тому що дивувати й ставити на вуха весь світ раз на десять років — мало, потрібно робити це еволюційно. А якщо вже й вишли на Майдан, то необхідно подбати про альтернативу.

КОМЕНТАРІ

«СТРАТЕГІЧНА ПОМИЛКА ПОРОШЕНКА — ВІН НЕ ДОВІРЯЄ ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВУ»

Вадим ТРЮХАН, заступник голови політради ПП «Сила Людей»:

— За 25 років в Україні відбулося три революції: «Революція на граніті», помаранчева революція та Революція Гідності. Жодна з них своїх кінцевих цілей не досягала. Незалежно від того, хто ініціював революції, важливо — хто прийшов до влади в результаті та які зміни відбулись у державному устрої чи системі управління. Революція Гідності мала на меті зміну режиму, проведення системних реформ у державі, запровадження дієвих інструментів боротьби з корупцією та укладення нового суспільного договору. Держава досі залишається пострадянсько-олігархічною, в якій декілька кланів мають доступ до 90% всіх ресурсів.

Після втечі Януковича Україна, ослаблена його режимом, була втягнена у війну за незалежність. Найкращі та найактивніші представники громадянського суспільства спрямували діяльність саме на це — волонтерство і добровольчий рух. Але активісти, які були драйвовою силою під час Революції Гідності, обрали найпростіший шлях. Вони розійшлися по існуючих політичних проектах, які брали участь у виборах 2014 року, наївно сподіваючись, що потім об’єднаються в парламенті в якусь платформу і зможуть грати першу скрипку в законотворчості. По факту, хоч якими б вони були талановитими та порядними, їх з’їла система, яка роками складалася в парламенті. Під час Майдану лідери громадянського суспільства не зрозуміли, що питання не в зміні чинної політичної системи зсередини, а в народженні нової. Протягом останніх двох років громадянське суспільство засвоїло урок об’єднання навколо одної або декількох ідей. Це засвідчують місцеві вибори, адже до наших політичних команд прийшли представники громадянського суспільства. Воно не зупинилося, а почало самоорганізовуватися, зокрема в «Реанімаційний пакет реформ», «Силу Людей» та інші громадсько-політичні об’єднання чи рухи, щоб змусити державу погодитися з необхідністю перезавантаження України.

Стратегічною помилкою Петра Порошенка було не довіритися громадянському суспільству і новим лідерам, які пройшли становлення під час Революції Гідності по всій країні. Люди, які пройшли Майдани, фронт та волонтерство, мають нульовий рівень терпимості до свавілля політиків, злочинів можновладців, корупції та інших болячок нашого суспільства. Якби Порошенко відкрив вікно можливостей і допустив нових людей не точково, а масово, то не мав би можливості вибудовувати ієрархічну модель абсолютної влади.

Натомість він зробив ставку на старі кадри, з якими звик працювати протягом своєї кар’єри, бо завжди був присутній у владних колах за Кучми, Ющенка та Януковича. З ними він уміє домовлятися, до того ж, має важелі впливу через ГПУ. Ця стратегічна помилка призвела до того, що Україна втратила динаміку у здійсненні реформ і пішла хибним шляхом у питанні відновлення свого суверенітету й територіальної цілісності. Ставка на старі кадри типу Кучми — завідомо програшна. І як ми побачили, Мінські домовленості, підписані ним, виявилися недієздатними — жодного пункту з комплексу заходів від 12 лютого 2015 року не виконано.

Окреме питання — євроінтеграція, яке стало приводом для початку Євромайдану. Але держава нічого не робить для того, щоб підготувати український бізнес та громадянське суспільство до можливостей, які можуть відкритися завдяки запровадженню ЗВТ з ЄС. Упродовж останнього року ми бачили падіння експорту товарів до Євросоюзу. Угода про Асоціацію є ключовим документом у євроінтеграції, але у нас досі не призначено особу, яка б на політичному рівні — у Кабміні — відповідала за це питання. До того ж, потрібна відповідна структура, як в інших країнах, які готувалися до вступу в ЄС і досягли цього — скажімо, Румунія, Польща та ін. А в нас, прикриваючись хибними тезами про «зайві фінансові витрати», цього уникають. Утім, справжня причина така: якщо на посаді віце-прем’єра з євроінтеграції опиниться фахова людина, яка очолить міністерство, — вона не терпітиме ухвалення лобістських законів та постанов, які суперечать Угоді. Така особа зможе привернути увагу суспільства до проблеми й вимагатиме від міністрів працювати для підготовки України до вступу в ЄС. І це може стати подразником, який порушив би «болотний баланс» у нашій владі.

«ТРЕТІЙ РІК БУДЕ ДЛЯ ВЛАДИ ДУЖЕ СЕРЙОЗНИМ — ВОНА НЕСТИМЕ ПОВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СВОЇ ДІЇ»

Євген ГОЛОВАХА, заступник голови Iнституту соціології НАН України:

— Колись Генрі Кіссінджер проводив консультації з Ден Сяопіном, і його запитали: «Як ви ставитесь до Великої французької революції?» Він відповів, що минуло ще замало часу, щоб робити якісь висновки. Гадаю, зараз теж складно робити якісь ґрунтовні та об’єктивні висновки про Євромайдан і Революцію Гідності, бо це — ціла епоха в країні, певний історичний відрізок, а історію оцінювати дуже складно. Напевно, ці події мають глибокі корені, які треба вивчати й аналізувати, чи не зумовлять вони заворушень в Україні в майбутньому.

Як соціологи, ми зробили висновок, що головною причиною Євромайдану виявилось побиття студентів. Це природна реакція, яка гідно характеризує українців: протест проти знущання зі слабших. Вторинними мотивами були євроінтеграція, зміна державної системи країни та усунення Януковича від влади. Як наслідок, Євромайдану вдалося лише усунути екс-президента. А от щодо інших — відповідь дати дуже складно, насамперед щодо головного болючого питання — українців хоч масово і не б’ють під час акцій протесту, проте вони продовжують гинути. По-друге, вони самі поводяться досить брутально — взяти хоча б Верховну Раду, яку обрали демократично.

Коли 2014 року після Майдану ми проводили дослідження, показники, які характеризували негативну атмосферу в попередні роки, покращилися: не такий відчутний соціальний цинізм, деморалізованість у настроях, ізоляціонізм. Але зараз деякі показники погіршилися. Насамперед, мене бентежить низька явка громадян на останніх виборах і загальна аполітичність населення. Це свідчить радше про розчарування в політиці.

20 ЛЮТОГО 2015 р. МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТІ. РІВНО РІК ПІСЛЯ МАСОВОГО РОЗСТРІЛУ УЧАСНИКІВ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Зрозуміло, альтернативою революціям є шлях поступового реформування держави. Українські громадяни доходили до таких крайнощів через те, що спроби щось реформувати були невдалими. Навіть Янукович обіцяв реформи, але деякі соціологи його попереджали, що він їх не здійснить, бо це суперечить його сутності, тому він закінчить трагічно... На жаль, до нас не прислухалися.

Зараз ще зберігається надія, що певні реформи будуть здійснені. Одразу після Майдану я говорив, що влада матиме для цього два роки авансу з боку суспільства. А третій рік буде для неї дуже серйозним — вона нестиме повну відповідальність за свої дії. Тому влада має бути особливо обережною — потрібно принципово змінювати ситуацію в державі, щоб люди упевнилися в реальних позитивних змінах. Звичайно, зараз є окремі зрушення, але потрібно створити для суспільства системне бачення перспективи. Для цього їм доцільно спиратися на активну і найбільш професійну частину громадян. Бо розчарування більшості — це шанс для радикалів, які не бажають демократичних змін у суспільстві.

«НА МАЙДАНІ МИ ГРАЛИ ЧОРНИМИ ФІГУРАМИ, ТОБТО ІНІЦІАТИВА БУЛА ВСЕ Ж ТАКИ НЕ ЗА НАМИ»

Геннадій ДРУЗЕНКО, громадський діяч, публіцист:

— Найкращу оцінку тому, що сталося, можна знайти у вислові одного голландського філософа і парламентаря, який якось сказав, що змінилися люди, але не змінилася система. Це найбільш вичерпна характеристика двох останніх років. Саме тому можна сказати, що у нас відбулася революція невірно, адже вона має змінювати не людей, а систему. Ця революція розпочалась, але й захлинулася. Звичайно, революція не відбувається в одним момент і потребує низки етапів перетворень, але зараз ці перетворення перебувають у стані великого коматозу. Зараз головне питання полягає в тому: чи буде чергова Руїна, чи вдасться створити паралельну матрицю суспільного життя, яка підхопить ситуацію, коли існуюча матриця завалиться?

На жаль, система після подій Революції Гідності так і не відчула нової логіки, але й самі представники Майдану так і не спромоглися створити організацію, не змогли сформувати реально авторитетних лідерів. Хоча є речі, які дуже надихають, зокрема волонтерські рухи, які в потрібний момент зуміли досить ефективно організуватися. Ми маємо структури, які не пов’язані з державним апаратом, але при цьому фактично замінюють цілі установи і перебирають на себе традиційно державні функції. Чи готові вони перебрати на себе функцію влади взагалі? Думаю, що ні. Але процес в цьому напрямі триває.

Я переконаний, що під час Майдану був більш лояльний, еволюційний шлях, наприклад, через проект суспільного договору між суспільством, опозицією й Януковичем. Але вийшло так, що пішла стінка на стінку, й одна з цих стінок зазнала поразки. Як показує історія, такі речі не створюють фундаменту для розбудови країни, а ведуть до війни. На жаль, на Майдані ми грали чорними фігурами, тобто ініціатива була все ж таки не за нами. З одного боку, це провина Януковича, який ламав ситуацію через коліно, але з другого — й опозиції, яка намагалася представляти Майдан, не маючи від нього відповідного мандата. Тобто тоді на перемовинах не вистачало самого громадянського суспільства, яке й створило Майдан.

«...У ВАС ЗАБАГАТО ПОЛІТИКІВ І ЗАМАЛО ДЕРЖАВНИХ ДІЯЧІВ»

Володимир БОЙКО, історик, Чернігів:

— Якщо говорити про наші очікування під час Євромайдану та його результати, то більшою мірою вони не справдилися. Більше того, сьогодні ми спостерігаємо відкат. Проте якщо оцінювати Євромайдан в історичній перспективі у порівнянні з попередніми українськими протестами — Революцією на граніті та помаранчевою революцією, то, вочевидь, він значно ефективніший.

Революція на граніті була масовим виступом, який, окрім студентської та учнівської молоді, мало кого зачепив. А з вимог, які висували до Верховної Ради, була виконана лише одна — щодо відставки прем’єр-міністра Масола, а всі інші забалакали.

Коли в листопаді 2004-го під час помаранчевої революції я спілкувався з одним із лідерів Майдану, він казав: «Зібралося стільки людей, у них потужна енергія — куди ж вона йде? Можливо, через скількись років ми будемо згадувати це із певним розчаруванням від того, що отримали в результаті». Пізніше, коли ми згадували цей епізод, він розповів: відчуття, що сталося не так, як гадалося, з’явилося дуже швидко — за кілька місяців.

Євромайдан 2013—2014 рр. за масштабами і наслідками є принципово іншим. Він більше всіх підходить під термін «революція», але це незавершена революція. Вона виникає тоді й там, де серйозні проблеми не можна вирішити в якийсь еволюційний спосіб. Насправді, революція — це погано, адже означає, що у людей не знайшлося інших способів. Вона має змінити систему — економічну, систему управління, вплинути на свідомість громадян країни. Думаю, на сьогоднішній день Революція Гідності частково виконала лише один пункт — вплинула на свідомість громадян. В Україні змінилася влада, але не змінилася система влади, в результаті регенеруються ті проблеми, проти яких виступав Євромайдан. Розумію, вони не є тотальними, як раніше, а скоріше більш дисперсні, конкуренція стала набагато більшою, але чомусь як явище вони досі існують. Що ж до економічної системи, то, можливо, найбільш одіозні наміри одноосібно монополізувати всі економічні процеси зникли, але від цього сам підхід в економіці не змінився.

Кучма — це знакова фігура, яка охоплює десять років розвитку України. Зараз не лише Кучма нікуди не зник, а й на різних ланках досі залишаються старі кадри. Парадокс полягає в тому, що їхня попередня практика, яка мала б відійти у минуле, знову чомусь комусь потрібна. Це мене найбільш насторожує. Значить, щось у нас досі не змінилося, як ми до цього прагнули.

Революції — це взагалі вимушений вихід із поганої ситуації, коли інших засобів для змін просто не залишається. Краще цих методів уникати. Але для цього треба вміти вчасно реагувати і попереджати проблеми, а не борсатися в них постійно. Для цього треба державним діячам захотіти цього і не боятися політичних наслідків в тому числі для себе «любимих». Проте, як сказав один іноземний посол, відповідаючи на запитання, в чому найбільша проблема України: у вас багато політиків і замало державних діячів. Чим відрізняється державний діяч від політиків? Тим, що він може піднятися над власними і корпоративними інтересами заради інтересів країни в цілому. У нас, на жаль, домінує містечковість не лише на регіональному, а й на загальнодержавному рівні.

Підготував Дмитро КРИВЦУН, «День»