Про «асиметричний удар» Росії

Коли я читав книжку спогадів Євгена Грицяка про Норильське повстання, то не міг надивуватися з однієї речі. В’язні-росіяни, яких «гуманна» радянська влада запроторила в сибірські табори, не переставали марити Російською імперією й відверто йшли на конфлікт з українцями, коли ті говорили про незалежність України. Як пише Грицяк, «на одній з таємних нарад провідні російські в’язні домовилися, що, в разі повалення більшовицького ладу, вони повинні спорядити на Уралі такий щільний заслін, щоб через нього не міг проникнути з Сибіру ні один бандерівець». Щоб, не доведи Господи, в’язні-бандерівці не відділили Україну від Росії. Маразм, скажете ви. Так, маразм. Але один із російських в’язнів відверто признався Грицяку: «Та Росія без України — то вже не Росія». Схоже, він мав рацію.

Тому росіяни сприйняли проголошену незалежність України як «прикре непорозуміння», яке з часом можна буде виправити. Зрештою, за двадцять один рік незалежності наша держава так і не змогла вирватися з економічних, політичних і культурних «обіймів» Росії. Тепер же, коли зроблено несміливі кроки України в бік Євросоюзу, з яким передбачається створення зони вільної торгівлі, це викликало справжню істерику в нашого «північного брата». Від цих кроків України не в захопленні й владні російські політики, й опозиційні. Однак є винятки. Один із них — Дмітрій Биков, літературний критик, письменник, зрештою — людина, критично налаштована до нинішньої російської влади.

Нещодавно прочитав есей цього автора «Оне и мы». І всім раджу прочитати. Він доступний у Інтернеті. Починається есей інтригуюче (наводжу цитати мовою оригіналу, щоб мене не звинуватили в переінакшенні думок автора):

«Когда говорят, что Украина не способна нанести Кремлю симметричный удар, я соглашусь.

В торгово-экономическом плане она действительно мало что может противопоставить российским санкциям.

Зато в ее распоряжении — целый арсенал крайне болезненных для Москвы ассиметричных ответов.

Более того, Украина способна так ударить по архетипическим символам России, что двухглавому орлу, не ровен час, придется подтверждать свою родословную».

Биков як тонкий знавець російської культури чудово розуміє: українці відіграли не останню роль у її конструюванні. Прочитайте хоча б статтю цього автора «Третій том» про «конструювання» Миколою Гоголем України й Росії. Биков свідомий того, що чимало важливих символів Росії — це, власне, не тільки символи російські, а й українські. Чи принаймні їх можна інтерпретувати як українські. А в нинішній Росії значення символів, символічної влади непропорційно велике. Хоча не лише в нинішній... Так було, так, певно, буде й далі.

На думку Бикова, пропагандистська машина Росії переконала росіян і, зрештою, увесь світ, що Україна — невід’ємна частина історичної Росії, що вона — колиска православ’я, а Київ — «мать городов русских».

«Теперь, — пише далі цей автор, — эта идеологическая дубина оказалась в руках Виктора Януковича, которого кремлевская пропаганда не успела вовремя маркировать как «изменника». И Киев может отныне над Кремлем издеваться, медленно и со вкусом разрушая эти песочные замки один за другим.

Для этого не обязательно быть экономическим тяжеловесом. Например, для начала пригласят в гости Папу Римского...

Канонизируют киевского князя Аскольда, принявшего христианство за 130 лет до Владимира. Начнут регулярные полномасштабные учения с НАТО. Запретят дискриминацию геев.

Издадут полное собрание сочинений Пушкина на украинском языке. Арсенал недорогих, но крайне обидных для официальной Москвы поступков можно продолжать бесконечно.

Если у украинских элит хватит изобретательности, то они и вовсе могут начать бороться с Кремлем за бренд «Киевская Русь». Киевская Русь — как «истинная европейская Русь» в противовес поздней азиатской франшизе.

Начать с мелочей, пройтись серией ударов по мифологемным почкам, а затем нацелиться на нокдаун. Мол, «парни, все это время вам впаривали подделку! Покупайте натуральное из Киева. Прямые поставки».

А если в мировых столицах подтвердят, что, мол, да, Ukraine is the real Russia — это уже будет серьезно.

Скажете, что вся эта мифологическая чепуха не будет иметь отношения к реальной политике? А что в современной российской политике имеет отношение к пресловутой real politic?..

Слабость современной России как раз и состоит в гипертрофии ее символической повестки.

И тут уже будет неважно историческое правдоподобие. Россия сама последовательно придавала Украине ореол главной жемчужины в новой имперской короне. И Киеву, собравшему под крыло прагматичной Европы, теперь вполне под силу играться этим ограненным символом, лишая Москву ее козыря на «историческую русскую монополию».

Звісно, у цих міркуваннях чимало іронії щодо символічної влади. Хоча, подобається це нам чи ні, але символи відігравали, відіграють і, певно, відіграватимуть далеко не останнє місце в реальній політиці. І в наведених міркуваннях Бикова є чимало правди. Так, у сучасній Росії помітні перегини із символічною владою. Одна лише теорія «Русского мира» чого варта! У таких умовах Україна з її символічним потенціалом має непогані шанси завдати Росії асиметричний удар.

Не знаю, чи багато користі принесе переклад і видання повного зібрання творів Пушкіна українською мовою. Але якби видати зібрання творів Достоєвського цією мовою та ще й з передмовою, де йшлося б про українські корені письменника, про те, що в його мові зустрічаються українізми, та й у сприйнятті світу ним багато українського, це був би удар. Достоєвський же — не Пушкін, його у світі добре знають. Або, приміром, видати цією мовою твори Антона Чехова, який, до речі, відверто говорив про своє українське походження. Чехов теж непогано знаний на Заході. ...Звісно, це дрібні кроки.

Інша річ, чи здатна сучасна українська еліта навіть на такий дріб’язок? І взагалі чи здатна вона боротися за бренд «Київська Русь» й доводити західним сусідам, що справжня Русь — Україна? Боюся, відповідь буде негативною. Наші зверхники і навіть велика частина інтелектуалів «зачаровані на Схід», на «велику й могутню» російську культуру. Вони навіть не уявляють, що може бути інакше. Тому гіпотетичний асиметричний удар з боку України по «північному брату», про який говорить Биков, видається дуже проблематичним.

Але порушене Биковим питання заслуговує на увагу. Проте давайте підійдемо до нього з трохи іншого боку. Так, символічний світ не завжди відповідає реаліям. Але було б помилкою стверджувати, що цей світ абсолютно відірваний від реалій. Більшою чи меншою мірою він їх відображає. Ось тут і виникає питання, чому так багато українського є в символічному світі Росії. І чому Росія не уявляє себе без українських символів — не лише Гоголя, Достоєвського, Чехова, а й Володимирового хрещення, міфологем Київської Русі, Києва як матері городів руських тощо. Чи не стоїть за цим щось сутнісне?

Без сумніву, стоїть. Північно-Східна Русь, так би мовити «корінна Росія», була фінською територією, колонізованою русами-українцями. Тут руси, ставши домінуючою верствою, утвердили свій символічний світ, який значною мірою був пов’язаний з поширюваним ними православ’ям. На цій території сформувався специфічний етнос, що потребував постійного підживлення з боку русів-українців, особливо щодо символів. Навіть назву «Росія» запозичили в українців.

Нагадаю деякі важливі моменти. На початку XIV ст., завдяки старанням українця Петра Ратенського, відбулося підняття Москви як релігійного та культурного центру. І в XIV, і в XV стст., коли відбувалося становлення Московії, власне, російської державності, відбувалася постійна міграція священнослужителів з України в Росію. А особливо ця міграція стала помітною у другій половині XVІІ — на початку XVІІІ ст. Тоді більшу частину вищого православного духовенства Росії, тобто її інтелектуальну еліту, становили українці. Українець Феофан Прокопович фактично став творцем російської імперської ідеології за часів Петра І. І чимало російських імперських стереотипів — саме його творіння. Але ці творіння, в певному сенсі, були й українські, адже зріс Прокопович на традиціях української культури і, закономірно, вносив їх у культуру російську. Так само це робили (свідомо чи несвідомо) згадувані Гоголь, Достоєвський, Чехов... І не лише вони. Взяти хоча б російську релігійну філософію, своєрідну квінтесенцію російської культури кінця ХІХ — початку ХХ ст. Біля її витоків стояв українець Памфіл Юркевич. А батько цієї філософії, Володимир Соловйов, ладен був вбачати в особі Григорія Сковороди свого предтечу.

Взагалі слід придивитися, яку роль відігравали українці в політичному й культурному житті Російської імперії, Радянського Союзу, зрештою, й сучасної Росії. А що вже говорити про українську трудову еміграцію (добровільну й примусову) в Росію. Завдяки їй відбувалося освоєння нових територій — Сибіру, Далекого Сходу.

Говорячи про відносини України й Росії, російські пропагандисти використовували різні метафори. За часів СРСР поширеною була метафора Росії як «старшого брата» України. Нещодавно на передачі «Шустер LIVE» я почув ще «кращу» метафору: мовляв, Україна — це донька Росії, яка виросла і захотіла стати самостійною. При цьому в студії ніхто (навіть національно налаштовані українські політики) не протестував проти такої принизливої й фальшивої метафори. Настільки ж бо у нас укорінився комплекс меншовартості! Але якщо вже вдаватися до метафор, то Україна для Росії є постійним донором. Донором не тільки і не стільки матеріальних цінностей (хоча це було і є), скільки донором людського потенціалу. Без українців Росія б перестала бути і слов’янською, і православною, втративши при цьому свій символічний світ. У цьому сенсі Росія справді без України жити не може. До речі, сьогодні на вулицях великих російських міст все більше з’являється людей неслов’янського походження, а в Москві мусульманські свята відзначає приблизно така ж кількість людей, як і православні.

Звісно, політично, економічно Росія без України жити зможе. Інше питання — чи залишиться вона Росією. 

Початок теми: «Чим загрожує Україні пошук росіянами своєї ідентичності»