Призабуте гасло
Цими тижнями на євромайданах країни звучать різні гасла. Їх проголошують з трибун, їх спонтанно скандують учасники масових акцій, їх відтворюють ЗМІ. Перша група таких гасел — це вияви негативу щодо чинної влади, як-от скандування: «Від-став-ка!», «Банду — геть!». Друга група — це вияви проєвропейських настанов мітингувальників: «Єв-ро-па!», «Україна — це Європа!», «Революція гідності!». Третя — це традиційні революційно-націоналістичні гасла: «Слава нації! Смерть ворогам!», «Слава України! Героям слава!».
Усі ці три групи гасел повторюються, змінюючи одна одну, їх прийняли учасники акцій, їх виголошують політики — і вони задають певний емоційний тонус євромайданів.
Деякі з цих гасел — радикальні, деякі — толерантні, але всі вони не є вигадкою політиків, вони не нав’язані «згори»; йдеться про вияви масових настроїв, про реальну політичну радикальність мас і водночас про їхнє прагнення до цивілізованого європейського життя. На перший погляд — парадокс, утім, закономірний для постколоніальної та постгеноцидної країни, молодь якої прагне активними діями подолати тяжку національну травму. І дарма деякі правозахисники й науковці звинувачують ораторів євромайданів, що ті говорять про «вибіркову толерантність» і часом послуговуються так званою «мовою ненависті»: хіба може моральна людина прикидатися толерантною до організаторів багатомільярдних корупційних оборудок, до брехливіших, ніж Геббельс, політиканів, до провідників та речників неоколоніальної навали з боку Кремля? Так і Вінстона Черчилля за його виступи проти нацизму можна записати до глашатаїв «мови ненависті» — а він-бо тільки називав речі своїми іменами. Ба і французький гімн «Марсельєзу» туди ж можна зарахувати...
Та все ж названі гасла, як видається, залишають поза своїм смисловим полем стратегічні цілі української спільноти. Так, ці гасла додають впевненості у собі, допомагають долати постколоніальні та постгеноцидні синдроми, прокреслюють вектор геополітичного та цивілізаційного вибору України. Але, як на мене, повернення до Європи — це інструмент, а не мета, це, говорячи мовою військового мистецтва, оперативно-тактичне завдання країни. Стратегія ж має торкатися глибших підвалин українського буття. І в цьому плані доцільно згадати головне гасло, яке висували очільники Української головної визвольної ради та Української повстанської армії: «Волю народам! Волю людині!».
Саме це гасло несе не лише так потрібний сьогодні позитив — воно окреслює й стратегічну мету українського національно-демократичного руху (а євромайдани і є саме втіленнями цього руху, який поєднує антитоталітарні та антиколоніальні устремління).
Історичний досвід доводить: той, хто свідомо обмежує себе в прагненнях до свободи, той утрачає навіть куцу напівсвободу (згадаймо лишень українських націонал-комуністів). Одночасно й необмежена сваволя (згадаймо Махна) також має своїм наслідком народну трагедію. Отож аби подолати цю колізію, слід поєднувати екзистенційні прагнення з раціональним чинником, із умінням вкладати у свої дії свідомий вольовий первень.
Тому різні за політичними орієнтаціями діячі — від Івана Багряного до Дмитра Донцова, від Миколи Хвильового до Євгена Маланюка — прагнули ствердити Україну як суто європейську державу, належну до фаустівського культурного материка, де національні ідеали та національна мрія поєднуються зі здобутками розуму, волі та індивідуальних прагнень, що має наслідком устремління забезпечити свободи і нації, і особи. Хоч би як хто ставився до повстанського руху часів Другої світової війни, але назване гасло «Волю народам! Волю людині!» є чи не найблагороднішим політичним гаслом тих трагічних і водночас героїчних часів європейської історії. Сумірні з ним хіба що рузвельтівське гасло «боротьби за чотири свободи» та польське: «За нашу і вашу свободу!».
У, так би мовити, скороченому вигляді це гасло повсюдно уже звучало 1989—1991 років, коли масові мітинги скандували: «Україні — волю!» І незалежність було здобуто. Але те, що українська людина, її потреби та перспективи — все це якось випало з поля зору тих, що самовіддано боролися за незалежність (багатьом видавалося: постане своя держава — автоматично буде й усе інше, почитайте тодішню пресу), мало серйозні наслідки у наступні роки. Скажімо, за президентства Леоніда Кучми відбувалася вельми успішна розбудова державних інституцій — але за рахунок маси так званих «пересічних українців», ба більше: на початку 2000-х з’ясувалося, що й інституційне будівництво зайшло не туди, потрібна серйозна перебудова державного механізму (дехто навіть каже про радикальне «перезавантаження держави»). Воно й не дивно: якщо громадяни не мають свободи дій у найрізноманітніших царинах, якщо їхня активність за радянською традицією гальмується безліччю бюрократичних перепон, якщо на рівні ментальних настанов значна частина населення не позбулася патерналістських ілюзій, якщо їй ці ілюзії разом із оспівуванням тоталітарного минулого знову насаджують за допомогою російських прокремлівських та вітчизняних олігархічних мас-медіа, — нічого хорошого в підсумку не буде, а Україна й далі кружлятиме зачарованими колами змарнованого історичного часу.
Євромайдани і є спробами розірвати ці кола — нехай не завжди раціонально продуманими та ефективними у сенсі дій. Іншого і не могло бути за умов ствердження владного режиму, виборче гасло якого «Країна для людей!» мало на увазі зовсім інший люд (досить глянути на показники зростання статків деяких персон та на дані про обсяги виведеного в офшори без сплати в Україні податків капіталу), ніж ті самі «пересічні українці». Відтак саме час, як на мене, згадати на майданах гасло УПА та УГВР — «Волю народам! Волю людині!».
«Людині» — бо йдеться про кожного українського громадянина. «Народам» — бо мова не тільки про українців та кримських татар, а й — не треба забувати — про народи-сусіди. Євромайдани борються не лише за Україну: якщо у «кремлівському кошику» опиниться Українська держава, наступною стане Молдова, попри настрої переважної частини її народу та підписану у Вільнюсі Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Утратить рештки позірної незалежності й лукашенківська Білорусь, оскільки поле для маневру (зокрема й економічного — зверніть увагу, скільки зараз у нас білоруських товарів) у неї різко зменшиться. А далі путінська Росія впритул візьметься за колишніх радянських сателітів — Румунію, Болгарію, Словаччину й навіть Польщу. Власне, ці країни й сьогодні у прицілі «кремлівських чекістів»: скажімо, мої московські колеги наполягають, що недавня істерика в частині польського політикумі щодо Волинської різанини 1943 року була вміло режисована ФСБ, а деяких польських істориків «нагнули» — маючи на них компромат — писати нісенітниці про «українських різунів» і тим роздмухувати суспільні пристрасті...
Звісно ж, свобода має поєднуватися з відповідальністю. І на рівні конкретики, тактики, і на рівні стратегічно-історичному. Таке поєднання — справа непроста, йому треба вчитися. Ба більше: учасниця французького Опору в часи війни, філософ Сімона Вейль вважала, і небезпідставно, що відповідальність є первинним підґрунтям людського буття. Але часу на академічні студії сьогодні, на жаль, уже немає. Тому відрізняти несвободу від свободи і волю від сваволі доведеться, як то кажуть, на ходу. На цьому шляху можливі критичні ситуації, перемоги і поразки. Та як би не розгорталися події в Україні найближчим часом, варто відновити право на існування стратегічного гасла національно-визвольного руху: «Свобода народам! Свобода людині!».
