Юрій ШАПОВАЛ: «Головне, щоб ми, українці, самостійно подолали ту межу, яка відділить нас від неправедного й темного минулого»
Сьогодні, 30 липня, український історик, доктор історичних наук, завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України й постійний автор газети «День» Юрій Шаповал відзначає свій ювілей — йому виповнюється 60 років. Ми привітали іменинника і скористалися можливістю поставити кілька актуальних запитань.
— Пане Юрію, які ваші враження від святкування 1025-річчя Хрещення Київської Русі?
— Мої враження просто «дивовижні». За великим рахунком, жодного свята не було. Можливо, я помиляюся, але я побачив лише інструменталізацію історії, чергову спробу використати її в політичних інтересах. Єдине позитивне враження — організована виставка у Мистецькому Арсеналі.
— Чи можна сказати, що між Україною та Росією йде боротьба за історичний спадок Київської Русі?
— Безумовно. Ми бачимо очевидну агресію в цих питаннях із боку російських кіл. Це може бути напряму пов’язано як із дуже складною ситуацією в Росії, де дедалі виразнішою стає інтелектуальна й, як ми тепер бачимо, політична опозиція, так і зі слабкістю українських еліт та загальною невизначеністю ситуації в нашій країні, зокрема у сфері, яку пишномовно заведено називати «сучасним українським державотворенням». Направду, наші нинішні еліти дотепер не визначилися остаточно, з ким, куди і під якими прапорами вони йдуть. Очевидно, що все це підпорядковується певній політичній кон’юнктурі.
Я б не драматизував ситуацію й не казав, що це так зване свято стало певним рубежем у цій боротьбі. Однак зрозуміло, що це була спроба змобілізувати насамперед засоби масової інформації й таким чином вплинути на український соціум з метою формування проросійських настроїв й проросійського погляду на спадщину Київської Русі. Утім, для того щоб вирішити цю проблему, ми повинні поглянути всередину самих себе. В першу чергу, цю місію мають взяти на себе представники української політичної еліти та інтелектуали.
— Ми знаємо, що Віктор Янукович говорив про християнську ідентичність, носіями якої є українці, як європейську ідентичність. Яку мету, на вашу думку, переслідувала українська влада, організовуючи це свято?
— У мене таке враження, що жодної чітко визначеної та артикульованої мети українська влада не мала. Тут сплелися певні фактори, які визначили такий формат святкування: з одного боку, очевидне загравання з Росією, з іншого — спроба продемонструвати свою набожність — хоча про внутрішні релігійні медитації пристойні люди публічно не говорять — й, нарешті, влада хотіла щось демонструвати цим Європі. Проте це велика помилка. Релігійна сфера й історія релігії з домішками історії Київської Русі — це не те поле, на якому влада грає достатньо впевнено. Навпаки, ми знаємо про ті обмовки, які були зроблені особисто Президентом, я вже не кажу про оточення, яке має далеке від реалій уявлення про наше минуле.
Тож я не думаю, що був однозначний задум. У тому й біда нашої держави, що немає визначеної лінії, прагнення створити консенсус у суспільстві, а не дрібнити Україну на сегменти, які в умовах відсутності компромісу, зокрема щодо нашого минулого, стають дедалі менш сумісними.
— Нещодавно німецький президент Йоахім Гаук наголосив на тому, що «Росія повинна покаятися за злочини радянського режиму». Як ви це прокоментуєте?
— Я всіляко вітаю цю тезу. Лише можу додати, що українська влада також має зважати на цей фактор. Без каяття, відмежування від того, що було злочинного чи неправильного у нашому минулому, ми не зможемо рухатися вперед. Існує така тривіальна фраза: «Не кидайте в минуле камінням, бо воно вистрелить у вас із гармати» — але це залежить від того, яке минуле. Коли люди свідомо спотворюють щось у минувшині, намагаючись обернути це на свою користь, а інше поливають брудом, — це визнається антинауковим і підлягає засудженню. В нас ситуація трохи інша: ми точно знаємо, що в тому минулому було багато неправедного. Ми розуміємо, якою ціною було куплено індустріалізацію та модернізацію більшовицької Росії, усвідомлюємо, що комуністична влада, як і царська, впритул не бачила України, вважаючи її Малоросією — краєм слухняних і зручних «хохлів», які могли й робили кар’єру в імперії, напевно, знаємо про ГУЛАГ та інші подібні речі, про цинічне ставлення тієї влади до церкви, у коханні до якої зараз клянуться її спадкоємці. Як це можна замовчувати й не засуджувати?
Цей заклик дуже правильний, але я можу дати слово, що Росія, судячи з тієї істерії, яка розгортається там довкола історико-політичних питань, в тому числі й точок дотику до історії України, ніхто там каятися не буде. Всі будуть говорити про свою слов’янську місію. Якщо ви слухали, яку ідеологію сіяли під час святкування хрещення, ви помітили, що лейтмотивом було те, що Захід нам не указ, як і його цінності — у нас свій власний шлях. Але ми вже йшли тим шляхом і знаємо, куди він веде.
Менше з тим, головне, щоб ми, українці, самостійно переступили той рубіж, який відділить нас від неправедного й темного минулого.
— Скажіть, будь ласка, над чим ви зараз працюєте й які ваші творчі плани?
— Я хотів щиро подякувати газеті «День» за увагу до мене як до експерта й автора, якому дають можливість публікуватися. Зараз я готую публікацію для «Дня» про абсолютно незвичну постать — Максима Тадейовича Рильського. Нещодавно ми зробили документальний фільм, присвячений Рильському — це масштабна робота, в якій показано грані його буття й творчості, які, як правило, ігнорувалися або замовчувалися. Не можу забути, що автор передмови до одного з двотомників Рильського, назвав його «співцем радянської епохи». Однак попри те, що Рильський писав про комбайни й вугілля, він таким не був. Ми зробили масштабну роботу, і я сподіваюся розповісти про це на шпальтах «Дня».
Окрім того, я нарешті завершую книжку про Олександра Яковича Шумського — документальне видання з унікальними документами, де буде міститися досить велика за обсягом моя вступна стаття.
Водночас щойно я завершив книжку, присвячену політичній біографії Петра Юхимовича Шелеста. Це перша біографія монографічного характеру цієї суперечливої, дещо контроверсійної, але надзвичайно цікавої фігури, яка є повною протилежністю безбарвним партійним і державним радянським вождям. Загалом, його постать дуже цікава й приваблива для дослідників.
Також я завершив рукопис книжки «Торкнутися історії», де зібрані мої праці за останні 15 років. Сподіваюся, вона також побачить світ.
І, насамкінець, ключовою моєю роботою зараз є «Велика українська енциклопедія», оскільки я призначений директором державної наукової установи під назвою «Енциклопедичне видавництво». Зараз ми займаємося формуванням реєстру термінів майбутнього видання. Енциклопедія запланована в електронному вигляді, але спочатку ми хочемо випустити словник (із наголосом на перший склад). Восени відбудеться перше засідання головної редакційної колегії. Тоді буде затверджено концепцію енциклопедії й наприкінці року світ побачить напрацьований реєстр термінів у паперовому й електронному вигляді. Я запрошую всіх, у тому числі читачів газети «День», відвідати наш сайт (у мережі нас можна знайти, набравши в пошуковику «Велика українська енциклопедія»), зареєструватися і внести свої пропозиції, щоб допомогти нам реалізувати наш слоган «Створимо Велику Українську Енциклопедію разом».
