«Захоплення Криму не було спонтанним»

У понеділок на засіданні парламентського комітету з питань нацбезпеки й оборони було оприлюднено стенограму РНБО від 28 лютого 2014 року щодо ситуації, що склалася в державі у зв’язку з агресією РФ і, зокрема, анексією Криму. Зал маленький. Журналістів багато. Стояли один на одному. Якщо вони не змогли організувати нормальну прес-конференцію, то питання з Кримом не дивує.

Представники РНБО і СБУ виклали дані про диспозиції і кількість військ агресора та його плани. За словами голови комітету Сергія Пашинського, українська сторона вже тоді мала дані розвідки, що Путін має плани захопити 10 областей України. В тому числі під загрозою перебувала і столиця держави. Світло на ті події українські можновладці вирішили пролити вперше. І одразу — багато запитань.

На жаль, загалу представлена стенограма лише одного засідання, в якому звучать прізвища конкретних персоналій. До речі, в якості кого там була присутня Юлія Тимошенко? Звичайно, інтерес представляють й інші переговори, які досі засекречені. З оприлюдненого видно, що найбільш жорстку позицію займав тодішній в. о. Президента Олександр Турчинов. Саме він запропонував і проголосував за введення воєнного стану. Тимошенко, навпаки, наголошувала на тому, що Україна не здатна оборонятись, тому має не провокувати противника. Такої ж думки дотримувалися й інші присутні, зокрема Арсеній Яценюк, який заявив, що «це сценарій, який написали росіяни, і ми ліземо в цей сценарій».

Особливою небезпекою того засідання, про яке зараз мало хто говорить, стало те, що воно відбувалося у незахищеному приміщенні. Про це, зокрема, йдеться в стенограмі з вуст самого Турчинова: «Прошу врахувати, що ми проводимо засідання у незахищеному приміщенні Верховної Ради і, на жаль, не маємо можливості працювати там, де повинно відбуватися РНБО в зв’язку з цейтнотом часу». Чому під час доленосних подій в ситуації тотального шпигунства таке «таємне» засідання з самого початку не дуже ховається від вух ворога? До речі, чи невипадково під час засідання Турчинову зателефонував спікер Держдуми РФ Сергій Наришкін, який передав слова Путіна, що «якщо загине хоч один росіянин, то вони нас (Турчинова та інших. — Ред.) оголосять військовими злочинцями і будуть переслідувати по всьому світу»?

Результати політичної кволості тодішньої влади ми всі могли побачити наочно. Ворог фактично нас випробовував. І той факт, що агресор не просунувся далі Криму і частини Донбасу, доводить, що Кремль зайняв рівно стільки території, скільки було дозволено. На засіданні пролунала фраза, що «історія розсудить», але варто зазначити, що всі персоналії, зазначені в стенограмі, зараз мають політичний і адміністративний вплив. Тому говорити про події дворічної давнини як про історію не можна. На жаль — це реалії сьогодення.

В новітній історії вже були спроби РФ захопити нашу землю. Перший випадок. Ще в 1993—1994 рр. на півострові розігрувався сценарій захоплення, який був майже ідентичний до зразка 2014-го. Тоді завдяки оперативним діям СБУ, на чолі якого перебував Євген Марчук, коли була задіяна київська «Альфа», російську анексію було зупинено.

Сергій Пашинський в коментарі «Дню»: «В 1994 році у нас, на щастя, були легітимні, сформовані і укомплектовані органи влади. Більшість офіцерів тоді виконала своє завдання. На першому засіданні комітету щодо питання окупації Криму і частини Донбасу була озвучена цифра — 90% військовослужбовців, а це більше 20 тисяч осіб, зрадили присязі. В 1994 році у молодої держави України був інструментарій. В 2014 році Путін, скориставшись чотирирічною роботою свого агента Януковича, привів нас до війни. Ситуація була катастрофічна. Зараз ситуація змінилась, але ми маємо ретельно вивчити і проаналізувати всі ці питання, щоб надалі не допустити саме тих помилок. Тоді було ще одне засідання РНБО, яке, можливо, також колись розсекретять. Коли я став членом РНБО, то голосував за воєнний стан».

З відповіді Пашинського може скластися враження, що в 90-х країна була сильнішою, ніж через 20 років. Його пояснення не нове — ми не могли оборонятися в 2014-му. Щоправда, в конкретний момент український народ довів зворотне. А політики в цей час ділили посади за квотним принципом, замість того, щоб запросити на роботу кращих фахівців і реально захищати країну. Можливо, в 90-х все-таки спрацювали професіонали, яких не виявилося в 2014-му?

Другий випадок. Загострення ситуації в Криму відбувся в 2003 році навколо острова Тузла. Тоді РФ почала спорудження в Керченській затоці дамбу до цього острова, що призвело до розмивання української території. Ситуація тоді була за крок до конфлікту, і з усього видно, що так само була провокаційного характеру. Дійсно, Росія робила все, щоб мати привід махнути кулаком. Але знову не вдалося. Тодішній міністр оборони Євген Марчук, який доклав максимум зусиль, щоб зупинити російську провокацію, заявив, що Кремль не збирається дотримуватися Будапештського меморандуму, де РФ виступила країною-гарантом територіальної цілісності України.

«ХАРКІВСЬКІ УГОДИ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Третій випадок. Після того як до влади остаточно прийшов режим Януковича, своєрідною «подякою» Путіну за підтримку на виборах стало підписання так званих Харківських угод в 2010 році. Торкались вони питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України до 2042 р. Серед загалу їх ще називають «пактом Януковича-Медведєва». Можна сказати, що саме тоді і був закладений початок анексії Криму.

Події ж лютого-березня 2014-го стали лише кульмінацією спецоперації РФ з окупації українських територій. Тоді Україна остаточно переконалася, що ніяким гарантом нашої безпеки сучасна Росія не є і бути не може. Але навіщо було пити всю воду в морі, щоб зрозуміти, що воно солоне? 

«СИМПТОМИ ЗАГРОЗИ ОКУПАЦІЇ КРИМУ БУЛИ ДАВНО Й УСІМ ВІДОМІ»

Андрій СЕНЧЕНКО, колишній віце-прем’єр Автономної Республіки Крим, народний депутат України V—VII скликань:

— Симптоми окупації Криму були давно й усім відомі. Починаючи з самопроголошення «президентом Криму» Мєшкова 1994 року і ситуації довкола острова Тузла 2003 року. 2010 року, з приходом до влади Януковича (згадаймо «Харківські угоди»), Москва також вирішила консолідувати всі недоноски проросійських сил у Криму, які на той час абсолютно маргіналізувалися. Тоді з’явилося «Русское единство», яке не мало успіху на парламентських виборах 2012 року в Севастополі, набравши менше, ніж партія «Свобода».

Захоплення Криму не було спонтанним. Варто пригадати фінансування проросійських сил у Криму, яке відбувалося протягом усіх років. Того ж 2010 року був кастинг на те, хто очолить «Русское единство», і, за моєю достовірною інформацією, першою кандидатурою був одесит Марков. Мабуть, був сценарій, за яким дана структура повинна була кошмарити всю країну. Тому вони розділили це на локальні проекти.

Також російська вояччина поступово освоювала півострів. Порушення угоди в частині перебування Чорноморського флоту було практично щоденним. Наприклад, за угодою заборонені несанкціоновані Україною пересування колон військової техніки, військові навчання, вихід і захід кораблів, зліт і посадка літаків та інше — Росія на все це плювала і методично відсовувала ту межу, яка була закладена у цих перемовах. Було абсолютне свавілля, на яке не було реакції України, особливо при Януковичі.

Із приходом Януковича росіяни передбачали, що повністю контролюватимуть ситуацію, але якоюсь мірою напоролися на опір, як у 90-х, коли конфліктували банди, і кожна намагалася відстоювати своє. Тому 2010-го кримський сценарій став освіжатися — можливо, щоб підстьобувати ним Януковича і у будь-який момент розпалити ситуацію. Це і сталося, але проти України вже без Януковича.

Усі ми пам’ятаємо, що була осінь 2013 року, коли спікер кримського парламенту Володимир Константінов і депутат Сергій Аксьонов літали до Москви. В кінці жовтня — на початку листопада 2013 року Константінов, повернувшись з чергової поїздки, запитав у юридичній службі документи про Акт 1954 року — як відбувалася передача Криму УРСР. Далі на тлі подій, що загострювалися, в Києві була ціла низка абсолютно неадекватних заяв «президії Верховної Ради Криму», які ставали все більш проросійськими й антиукраїнськими.

Далі 20 лютого 2014 року розгорнулися події в Севастополі, коли Олексій Чалий зібрав на площі Нахімова «мітинг жителів Севастополя» і обрав себе «народним мером». Мітинг складався переважно з людей похилого віку, які опинилися в Севастополі як пенсіонери ЧФ РФ, та одягнених в цивільне російських військовослужбовців. Севастопольська МДА, яку на той час очолював Володимир Яцуба, віддала цій публіці ключі від міста. Далі події почали поширюватися на решту території півострова. 27 лютого рано-вранці сталося захоплення будівлі Верховної Ради Криму та Ради міністрів. Протягом усього цього часу відбувалися певні події, на які було складно реагувати, але на деякі з них реагувати було можна і потрібно.

Повне інтерв’ю з Андрієм Сенченком читайте в наступних випусках «Дня»