«Золоте сiчення української історії»

Вчора в Культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії були присутні люди, яких без перебільшення можна назвати живими легендами української історії. Побачити їх бодай раз у житті — це вже подія. Йдеться — про лідерів та учасників повстання в Норильських таборах 1953 року. Цієї суботи, 25 травня, виповнюється 60 років відтоді, як в’язні уперше відмовилися продовжувати роботу на знак протесту проти нелюдської системи. До 60-річчя тих подій у Києві відбулися громадські слухання «Норильське повстання — 60 років потому. Людина vs Тоталітаризм». Щоб ще раз засвідчити про ті події, до Києва, незважаючи на поважний вік, приїхали лідер Норильського повстання в четвертому таборі Євген ГРИЦЯК, активні учасники повстання Степан СЕМЕНЮК та Агафія КНИШ, перший укладач повної хроніки Норильського повстання, автор експозиції в музеї Норильська, присвяченої повстанню в’язнів, Алла МАКАРОВА, а також донька учасниці повстання Анастасії Тарнавської Наталія БІЛОВА.

Безперечно, значення Норильського повстання ні в Україні, ані в світі ще не усвідомлено і, тим паче, публічно не озвучено. Соромно, але цієї теми немає у шкільних підручниках з історії України. Тим більше значення мають громадські слухання, адже, попри нечисленність аудиторії, вони виводять події в Норильську 1953 року в площину публічного обговорення.

— Якщо говорити про Норильське повстання в контексті повстань, які струснули ГУЛАГ після смерті Сталіна, про його значення під кутом зору глобальної перспективи історії ХХ століття, то ми повинні розуміти, що це одна з переломних подій в історії України, в історії Радянського Союзу, а може, й навіть в історії цілого комуністичного блоку, — зазначив один із промовців, історик Володимир В’ЯТРОВИЧ. — Лише після Норильського повстання влада була змушена піти на реабілітацію політичних в’язнів, а Хрущов — на засудження культу Сталіна. Уже потім мали місце повстання в Будапешті 1957 року, Празька весна 1968 року, «Солідарність» у Польщі в 1980-х, перші оксамитові революції наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Усе розпочалося, власне, з таборів у Норильську.

Водночас Норильське повстання — не лише подія минулого. Воно — багатоаспектне, чого варта лише тема ненасильницького спротиву. Досвід учасників повстання актуальний і сьогодні.

Норильське повстання

— Я хочу говорити про Норильське повстання у двох площинах — локальній та глобальній. Якщо говорити про локальну площину, то можна сказати, що влада кинула проти своїх супротивників кримінальних злочинців, зосередивши всю свою увагу на їхніх опонентах. Те, що я щойно сказав, абсолютно описує ситуацію травня 1953 року. Але, на жаль, воно так само описує ситуацію травня 2013 року. Ми бачимо, що історія часто повторюється. Я не знаю, наскільки далеко зайдуть ці історичні паралелі. Але якщо перекидати місток до сучасності, то ті люди, які хочуть сьогодні протистояти кримінальним авторитетам, повинні теж стати справжніми моральними авторитетами.

Стійкість духу — це окрема площина в Норильському повстанні, яке невипадково називають «повстанням Духу».

— Здебільшого табори заповнювали бандерівці. Вони досиджували свої 25-річні строки ув’язнення і, я би сказав, вирізнялися зовнішньо. Полонений є полонений. Чим вони вирізнялися і за що їх любили діти різних народів у таборах? За стійкість і безкомпромісність. Людина починає бути справжньою повноцінною людиною, коли вона вивільняється з полону. Через що ми з такою шаною говоримо про Норильське повстання? Бо говоримо про людей, які в умовах неволі стали вільними, і в кожного з’явилося обличчя, кожен, звільнившись від пут страху, став грати достойну роль. Cвобода — це те, до чого ми прагнемо і чого повинні триматися, — переконаний дисидент та публіцист Євген СВЕРСТЮК.

Тому Норильське повстання — це не лише досвід політичної боротьби, це досвід перемоги над собою, над власним страхом, власними слабкостями. У суспільстві, де стираються межі між добром і злом, боротьба за внутрішню свободу може виявитися навіть у дечому складнішою, аніж в умовах табору. Тому, як справедливо зазначив один із модераторів зустрічі Юрій МАКАРОВ, варто орієнтуватися на прецеденти людської поведінки, створені учасниками повстання в Норильську, і переконуватися в тому, що коли за тих безнадійних умов були можливі прояви людського духу, то за нинішніх — порівняно вегетаріанських — поготів, а досвід учасників повстання варто оприлюднювати якомога більше, аби розпрямити хребет і відчути справжню міру речей.

У час, коли Україна не визначила для себе, хто її герої, а хто — вороги, бути присутнім на таких подіях для молоді — справді вкрай важливо. Момент, коли зала, стоячи й аплодуючи, зустрічала Євгена Грицяка, окреслює масштаб цієї постаті та актуальність теми для сьогодення. Але також важливо, що подібні заходи не лише дають можливість почути всім охочим правду про ті події від безпосередніх учасників, поспілкуватися наживо, а не через книжкові сторінки зі свідками історії, а й ще — що не менш важливо — дають можливість цим людям бути вислуханими, почутими. Як слушно зауважила Лариса ІВШИНА, сьогодні вони — носії неоціненних для нащадків спогадів, національної пам’яті — «не обласкані увагою суспільства»:

— Ці люди, я вважаю, ще не почуті й не вислухані нашим суспільством. Треба бути вдячними за нагоду побачити, почути, відчути і передати. Це так важливо. А таке відчуття необласканості — це великі борги суспільства, журналістів, політиків. Це на майбутнє великий запас роботи для того, щоби остаточно відбувалася десталінізація масової свідомості. Ця височенна планка пам’яті — дуже важлива для оздоровлення суспільства. Зовсім нещодавно правда про Норильське повстання жила серед героїв, серед учасників та небагатьох утаємничених людей — істориків. Мені здається, що потроху з’являються проталини і крига починає скресати. І це, за великим рахунком, подвиг тих, хто ділився цією правдою, хто не боявся, хто кидав виклик у радянський період і продовжує це робити сьогодні. «День» багато писав про те, що стосується української історії, але мені здається, золотий перетин проходить через повстання в таборах... Молоді є ким пишатися. Я хочу запросити кожного записати історії цих людей для безцінного архіву української пам’яті.

Активна учасниця повстання в Норильську Агафія КНИШ зауважила, що ще минулого року у Львові на зустрічі учасників були присутні 172 особи, а вже цього року — лише 76...

І це 76 прикладів того, як варто жити — без страху, з вірою, залишаючись собою і не зраджуючи моральних орієнтирів за умов, коли, здається, це неможливо зробити. Символічним і красномовним підтвердженням незламності духу свідчить кілька деталей, які виявилися помітними на заході. По-перше, це вишита репресованою Анастасією Тарнавською ікона, яка нині є сімейним оберегом її доньки Наталії Білової. Вишивали іконки риб’ячою кісткою, нитки висмикували, з чого тільки було можливо. По-друге, на одній зі світлин, представленій на фотовиставці, присвяченій Норильскому повстанню, бачимо барак. На передньому плані сидять гарні люди. А за ними — вишиті рушники...

Після того як на їхнє село здійснили облаву — бо більшість мешканців допомагала повстанській армії, — людей зо 30 привезли у районне КПЗ, розповідає Агафія Книш: «Десь три дні нас не витягали на допити. То ми тоді так співали повстанських пісень, що аж ѓрати здригалися. А потім, як за нас узялися, то карали нас і за те. Та якось минулося... А ще я дуже боялася і не хотіла виходити на волю в солдатських черевиках, у фуфайці. Як же я піду поміж люди в тому потворному вбранні? Але подруга моя, яка вийшла раніше, принесла мені пальто, черевики й шарф. І я вже зітхнула: «Все, йду на волю...»

Ці невеличкі уривки спогадів, якісь окремі деталі, слова напрочуд важливі для розуміння, ким же були ті люди, чия молодість безповоротно минала в таборах. А ще — для розуміння, ким сьогодні є ми і які виклики стоять перед нами.

Громадські слухання, на жаль, не спричинили належного резонансу: в залі КМЦ Києво-Могилянської академії не було аншлагу. Із представників активної політики — Олесь Доній та Валентин Наливайченко. Ще трохи журналістів. І зовсім небагато молоді.

Те, що тема такої ваги сприймається як щось маргінальне — не надто добрий симптом для суспільства. У цьому контексті слушно зазначив Богдан Нагайло, що, мовляв, щоб усвідомити, як мала б відновлюватися історична справедливість стосовно політичних в’язнів, які піднялися на повстання в Норильську, годі лише уявити, що було б, якби подібна акція спротиву відбулася в концентраційних таборах Гітлера.

Очевидно, що тема не обговорена належним чином і болюча... Адже забагато запитань досі не мають відповіді: чому діти репресованих не користуються державними пільгами, які отримують діти війни? Чому немає державної відзнаки героя Норильського повстання? Чому тема спротиву в таборах 1953-го ще й досі не увійшла до шкільної програми з історії України? Чому в Норильську досі немає пам’ятного знака українцям, яких було 70—80% у таборах, де вони за колючим дротом зуміли протистояти тоталітарній системі та, врешті-решт, її перемогти?

Натомість на цій темі намагаються спекулювати. А від того складається суперечливе враження, що страшне минуле хоче вирватися на волю з архівів і відновити свою владу. Учасників національно-визвольного руху таврують як посібників фашизму. «Це взагалі неподобство та кричущий, ганебний факт саме через те, що суспільство якось байдуже до цього ставиться. І не лише суспільство, а й українська політична опозиція», — обурюється Надзвичайний і Повноважний Посол України Володимир Василенко з приводу мітингів, які в суботу, з нагоди Дня Європи, зібрала в центрі Києва чинна влада. Він запропонував підсумувати громадські слухання відкритим зверненням до Служби безпеки України з вимогою назвати фашистські партії та рухи, які діють на території України, їхніх лідерів, кількість учасників (членів), керівні органи, програми й дії, які хтось чинить як фашист.

«Ми повинні організувати суспільство на належну відсіч провокаторам, що звинувачують українців у гріхах, яких вони не чинили, і дискредитують Україну як державу перед усім світом. Ми маємо розуміти, що ця акція спрямована на підрив позиції України у світі, на блокування будь-яких зусиль України посісти гідне місце в цивілізованому суспільстві», — наголосив пан Василенко.

На жаль, наші політики ще не здатні оцінити всю вагу тих подій, які мали місце в Норильських таборах 1953 року. І власне, тому-то слухання відбулися в Києво-Могилянській академії з ініціативи громадськості, а не в парламенті, як це відбувається, скажімо, у Литві.

Але колись ситуація зміниться. Адже вшанування та переосмислення таких дат є частиною європейської політики пам’яті, до чого, безперечно, прямує Україна. Якщо, зрозуміло, громадськість продовжить над цим роботу.

P.S. Повне відео із громадських слухань дивіться тут. Громадські слухання відбулися завдяки зусиллям організаційного комітету, в якому ключову роль відіграли режисер Михайло Ткачук та голова правління Східно-Європейського інституту розвитку Мрідула Гош.