«День» – феномен національної преси»

Колеги з журналу зробили цікаве інтерв’ю з головним редактором газети «День» Ларисою ІВШИНОЮ «Я і рутина – речі несумісні» (c. 4-11); звернулися до відомого українського вченого, доктора історичних наук, професора Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО з проханням проаналізувати розвиток єдиного в Україні інтелектуального, справді унікального проукраїнського часопису — матеріал «Перше двадцятиліття. Феномен газети «День» (c. 12-19).

А також у рубриці «Галерея» подали розлогий фоторепортаж про Міжнародний фотоконкурс «Дня» — з добіркою робіт переможців, історичною довідкою та найцікавішими фактами про конкурс (c. 62-71). А ще – розмістили низку цікавих фотографій про проекти газети – Літню школу журналістики, Бібліотеку «Дня», Премію імені Джеймса Мейса.

Дякуємо, колеги, за увагу і привітання!

Лариса ІВШИНА: Я і рутина — речі несумісні!

Найвидатніший головний редактор сучасності, найпопулярніший журналіст і громадський діяч мас-медійного середовища України відповідає на запитання директора Фундації Петра ТРОНЬКА (співзасновник нашого журналу) Валентина КОНДРАТЮКА.

– Пані Ларисо, яка з редакцій періодичних видань, де Ви проходили практику студенткою або працювали на початку своєї журналістської кар’єри, найбільше подібна організацією робочого процесу до редакції газети «День»?

– Лев Толстой писав, що всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, а всі нещасливі – нещасні по-своєму… Я проходила практику в хороших професійних газетах, і за внутрішньою структурою вони всі між собою подібні. Передусім це означає сильний лідерський склад і команду професійних людей, які здатні забезпечувати певні напрямки. І на це навіть не впливав радянський час.

Я проходила практику в газетах тоді, але волинська обласна молодіжна газета, незважаючи на ідеологічний напрям, усе одно здатна була писати цікаво про життя людей. І обходити різноманітні тодішні цензурні забобони й «рогатки». Найперше, я б сказала, робочий процес визначає професійний інтелектуальний рівень колективу. Це завжди залишалося моїм орієнтиром.

– Зважитися стати головним редактором просто? Як це було для Вас?

– В мене не було конкретних намірів – стати редактором. Я дуже довго, швидше за все, уникала призначень на будь-які посади.

У першій газеті я працювала від стажера до редактора відділу вісім років, незважаючи на всі бажання мене призначити раніше. Я «відбивалася» від намірів зробити мене заступником головного редактора. А вже у першій приватній газеті, уже в незалежній Україні, дуже довго вагалася, поки прийняла запрошення перейти редактором політики. Одного разу так склалося, що редактор та його заступник були хто у відрядженні, хто на лікарняному, й мене призначили виконувати обов’язки.

Лариса ІВШИНА з Героєм України, Академіком Петром ТРОНЬКОМ (1915-2011) і кобзарем Володимиром ГОРБАТЮКОМ на Чернечій горі у Каневі, 2004. Світлини з особистого архіву Лариси ІВШИНОЇ

Через нагальну необхідність не було часу роздумувати – я вже була головним редактором, на той час півмільйонної газети. І в перший день такої роботи мої друзі принесли сенсацію. Суть – у тодішнього прем’єра два паспорти. Одна річ – бути незалежною «фрондою», коли ти можеш критикувати начальство за те, що воно не надто сміливе. А інша – коли тебе призначили виконувати обов’язки, і тобі одразу треба ухвалювати рішення, чи друкувати це і як друкувати. Тобто редактор – це відповідальність. Я і зараз пам’ятаю насамперед про це. Ця спроба завершилася для мене успішно, і я відчула, що можу.

Лариса ІВШИНА є автором ідеї та редактором Бібліотеки газети «День», яка налічує вже понад 20 видань. Останнім часом стало доброю традицією: партнери й меценати купують книги «Дня» для шкіл та бібліотек свого краю. На світлині з Фотовиставки «Дня» у Луцьку (2016) – нові видання газети.
 Лариса ІВШИНА під час інтерв’ю на Громадському радіо. Світлина Руслана КАНЮКИ, 2014

Але, знову-таки, посада не була серед моїх пріоритетів. Потім – етап роботи прес-секретарем в уряді, а пізніше я працювала на телебаченні головним редактором інформаційних програм. Коли 1996 року вийшла газета «День», одразу через три місяці в ній відбулася гостра криза. Й мене запросили прийти «потримати дах», щоб не завалився. Довелося «застрягти» на 20 років в образі «каріатиди», хоч зараз уже й легше.

– Кому Ви найбільше завдячуєте допомогою у становленні газети? Колегам, політикам, зовсім стороннім чи випадковим людям?

– Я завдячую допомогою у становленні газети, по-перше, тим, хто розуміє необхідність такої газети і платить за неї гроші. Тим, хто купує газету, хто її передплачує, хто дає рекламу, і, звісно, тим, хто в різний спосіб «Дню» сприяє. На якісні газети українське суспільство має ще зважитись. Якщо воно хоче мати їх. Від самого початку я мала бачення, що має бути загальнонаціональна газета, якій люди зможуть довіряти. І що далі, то більше ставало зрозуміло, що підтримувати таку газету фінансово в часи розрухи – це все одно що під час війни фінансувати симфонічний оркестр. Але, як колись сказав Черчилль, коли під час війни йому запропонували скоротити видатки на культуру: «А заради чого тоді ми воюємо?». В Україні, на жаль, не так багато людей, які підтримують таку саму позицію, як Черчилль, але вони є. Найбільше я завдячую їм. А ще я «завдячую» тим, хто міг газету знищити, але не зробив цього до кінця, хоч було багато спроб. І так само тим, хто вірив у те, що ми робимо, допомагав мені й газеті. Таких залишилося з «першого призову» мало, але це найбільша опора. Крім усього іншого, тут працювали гіганти: Клара Ґудзик, Джеймс Мейс, Анатолій Казанський... Видатні люди. А також завдячую молоді, яка вміла вчитися й захотіла робити якісну газету, не спокушаючись жовтизною і попсою. Одним словом, цей список можна продовжити ще на трьох сторінках. Тому що навіть тим, хто потім з певних причин ішов з газети, я теж вдячна, адже і їхня «цеглинка» у «споруді» газети теж є.

Відомий український державний діяч Євген МАРЧУК під час  зустрічі зі студентами Літньої школи журналістики, 2015. Світлина з  редакційного архіву

– Опишіть, будь ласка, класичний розпорядок робочого дня головного редактора.

– Цілодобове думання. Це класичний розпорядок. Думання про те, що і як має бути, щоб нашим читачам було цікаво. Щоб вони розвивались. Ти можеш бути зайнятий чимось іншим, але якщо ти відданий своїй справі, ця думка буде в тобі завжди.

– Ваша улюблена народна пісня чи пісні? Чим саме? Чому, на Вашу думку, українські FM-станції не транслюють етно?

– У мене є дуже багато улюблених пісень, тому що навіть у радянський час народна пісня втримала багато українських душ. Я люблю  українські романси, Тараса Компаніченка, церковну музику наших видатних колективів… А українські станції мало транслюють етно, тому що дуже впав рівень і смак. Усі зусилля свого часу було спрямовано на російську попсу, яка багато заробляла, хизувалася перед українськими авторами своїм «шиком-блеском-красотою». А українці дозволяли витирати ноги об своїх виконавців. І дійшло до того, що частина наших теж не витримали, почали співати російський шансон і якусь «блатну музичку». Потім їх за це почали ганьбити. Це абсолютно потворне явище часів дикого розграбування й дикого ж накопичення.

Вже чотирнадцять років у редакції «Дня» діє Літня школа журналістики. За ці роки у ній взяли участь близько півтисячі слухачів. Щороку «День» пропонує учасникам школи насичену
програму: крім роботи у режимі щоденної газети і виконання редакційних завдань, відбуваються зустрічі з відомими діячами політики, культури, інформаційного простору, майстер-класи кращих
журналістів. У попередні роки учасники Літньої школи зустрічались із державним діячем Євгеном МАРЧУКОМ, послами Канади Романом ВАЩУКОМ, Австралії Дагласом ТРАПЕТТОМ, США Джеффрі ПАЙЄТТОМ, екс-керівником СБУ Валентином НАЛИВАЙЧЕНКОМ та відомим публіцистом і науковцем Оксаною ПАХЛЬОВСЬКОЮ, керівниками провідних телеканалів України, народними депутатами – парламентарієм V, VI, VII скликань Андрієм СЕНЧЕНКОМ, головою парламентського комітету Верховної Ради України з питань освіти та науки, а нині міністром освіти Лілією ГРИНЕВИЧ. На світлині з редакційного архіву Лариса ІВШИНА відкриває Літню школу журналістики, 2015

Смаками треба займатися. Своїх треба любити і не боятися підтримувати, особливо талановитих. Де б ти не був – наприклад, у Словаччині, Чорногорії, Сербії – на всіх їхніх станціях, може, нікому з нас невідомі співаки та співачки співають свої чудові пісні. Завжди, де ми буваємо, купуємо диск хорошої етномузики. Тому що народ живе в єдності із собою. Має бути так: я – українець, я люблю своє,  українське, і я його пропагую. А нам дуже часто прищеплювали, що треба приховувати, що насправді в тебе на душі, й видавати себе за когось іншого. Це перекручена система цінностей, яка потребує змін. Треба бути собою. Треба любити своє.

– Іще зі шкільних років Ви цікавилися політикою, та й початкові сходинки біографії (завідувачка відділу політики, заступник  головного редактора, прес-секретар прем’єр-міністра) практично вели Вас як мінімум до прокрустового ложа парламенту. Де була та межа, на якій Ви зупинилися? Чому?

– Прокрустове ложе парламенту – цікаво. Це загалом негативний контекст. Тоді й відповідь: якщо «ложе прокрустове», – навіщо до нього прагнути? Я люблю розвиток.

– Культура і духовність – чільні тематичні напрямки Вашого видання, інтелектуальна складова газети – теж непересічний набуток… Що з української дійсності найбільше вплинуло на вибір таких пріоритетів?

– Україна з ХХ століття вийшла доволі покаліченою, а найбільше народові допомагає і вирощує його Культура. Щойно у нас закінчилася вже ХIV Літня школа журналістики, на яку ми запрошували різних лекторів для того, щоб наші «школярі» відчули, як може працювати якісна преса. Але обов’язково ми враховували, що це мають бути люди культури або журналісти, які пишуть про культуру. Нам здається, що ми теж їм змогли пояснити, що всі наші основні проблеми – і політичні, і економічні – ідуть від недостатньої розвиненості культури й недостатнього проникнення її в кожну клітину суспільного організму.

– Є проекти, які Ви, пані Ларисо, ініціюєте й послідовно реалізуєте, та сама бібліотека газети, щорічний фотоконкурс… Яке місце посідають вони в ієрархії Ваших справ?

– Образом нашої газети є Дерево. Можна сказати, дерево пріоритету. Чи потрібно дереву коріння? Потрібно. Чи потрібен дереву стовбур, який власне символізує щоденну газету? Звісно. А гілля та плоди – і серед цих плодів наші популярні проекти. Наша мрія – щоб кожну нашу фотовиставку могла побачити якомога більша кількість жителів не лише великих міст, але й містечок, ми знаємо, що там теж живуть люди з розвиненим культурним запитом. І наші читачі дорогі нам всюди: від маленьких хуторів до європейських столиць.

– Як так могло статися, що Ви не лише ідеолог популярного часопису «День», низки супутніх проектів, але й фактично творець концепції історії України, яку відстоює та популяризує на засадах сучасного просвітництва Ваша газета? Яка тоді роль ідеологів-очільників академічного інституту історії, чи вони не читали тих книжок, які потрапляли до Ваших рук?..

– По-перше, дякую за те, що Ви помітили наші старання. Бібліотека «Україна Incognita» справді робить, на мій погляд, дуже важливу роботу в суспільстві. Виникла вона від необхідності переповісти, переосмислити історію для сьогоднішнього читача. І водночас це була дуже жива справа для самої газети, бо ми теж хотіли з’ясувати для себе важливі запитання. Можна сказати, що ми творили книги, а книги творили нас. Концептуальною вершиною стала «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди». Задовго до всіх подій ми показали приреченість концепції «русского мира» в його зазіханні на історію України-Русі. З цього погляду надзвичайно важливо зараз перенавчити всю країну, не оминаючи й доросле населення. Дуже добре, коли, наприклад, у Дніпрі місцевий голова створює літні табори для літніх людей, де вони можуть обмінюватися знаннями. До речі, ми спрямовували свої книги і в дитячі, і в дорослі табори Дніпра.

Лариса ІВШИНА на зустрічі із читачами  в антикафе CoMMuna у Львові. Світлина Руслана КАНЮКИ, 2016

Наша країна в процесі трансформації. Вона не може застигнути в інертному стані минулих знань. Треба сказати, що нас підтримувала величезна кількість прогресивних істориків, і вони стали нашим дружнім крилом. Ми часом жартуємо, що під мою інтуїцію підвели наукову базу. Це  прекрасний симбіоз і співпраця.

– Яке місто Ви найбільше любите, наскільки впливають на Ваше сприйняття зарубіжних столиць видатні архітектурні чи історичні пам’ятки? Чого бракує в цьому сенсі Києву?

– Це, напевно, не так оригінально, але я люблю Лондон. Кажу, що  Україна – це Британія слов’янського світу, і вважаю, що нам личив би їхній стиль. З одного боку – консерватизм, увічнений у спорудах, а з іншого – ландшафтний рай. Гадаю, що наші парки, сквери – те, що  мало би ріднити нас з уявленням про британські цінності. Й багато українців теж це поділяють, я абсолютно переконана. Простір, горизонти й тисячолітні дуби, і розкішні троянди… Усе це дуже    доглянуто, до всього цього належна пошана, як би мало бути і в нас.

Лариса ІВШИНА є членом наглядових рад чотирьох університетів – Національного університету «Острозька академія», Східноєвропейського національного університету імені Лесі УКРАЇНКИ, Львівського національного університету імені Івана ФРАНКА та Національного університету «Львівська політехніка».
На світлині Ігор КОЦАН, ректор Східноєвропейського національного
університету імені Лесі УКРАЇНКИ, вручає Ларисі ІВШИНІЙ диплом звання «Почесний професор», 2016

З  великою пошаною до дерева. З великою пересторогою до того, щоб робити беззмістовні зміни. З великою повагою до архітектури. До речі, у Лондоні при цій колосальній кількості парків постійно закладають нові. Це нам теж потрібно. Свого часу я казала, що коли в нас ще не «відстоялося» нове мислення, бажання споруджувати пам’ятники мали б пригальмувати. Якщо хочете щось увічнити, можете посадити дерево, закласти парк, зробити фонтан, галявинку з квітами… Є різні способи вшанування природнім чином. Ми повинні це зрозуміти і  спинити наступ «кам’яних джунглів».

– Як Ви оцінюєте внесок академіка Петра Тимофійовича Тронька у відродження Золотих воріт, ансамблю Михайлівського  Золотоверхого монастиря, Успенського собору Києво-Печерської лаври?

– Я вважаю, що академік Петро Тронько має бути належно пошанований, і пам’ять про нього має примножуватися. Можливо, найкращі краєзнавці, найкращі оповідачі історії могли б створити спеціальний «живий лекторій», у якому люди будуть більше дізнаватися про біографії таких людей. Тому що і в радянський час були велетні духу, які відстоювали для нас вічні українські цінності. А його «Історія міст і сіл…» – це гігантська праця.

– Ви встигаєте, пані Ларисо, вести особистий щоденник? У формі класичних записів, усних надиктовок? Чим є для Вас Facebook?

– Можна сказати, що за 20 років газета «День» – це якщо не мій щоденник, то в підтексті там точно є багато мене. Звичайно, що є і надиктовки, і щось таке, що я занотовувала...  Facebook – для мене додатковий спосіб вловлювати суспільні настрої, знайомитися з людьми, які можуть бути залучені до співпраці, а також, де-не-де, показати якісь невеличкі шматочки свого життя. Але я цим зовсім не зловживаю. Мені смішно інколи дивитися на ярмарку марнославства у Facebook.

– Які з періодичних видань Ви зазвичай читаєте? Яке з них вважаєте реальним конкурентом?

– Я стежу за інформаційним простором. Гадаю, що є видання, які доносять інформацію швидше за нас, але ще немає видань, які могли б створювати сенси й взагалі працювати в цьому полі краще за газету «День». Ми не «ганяємо повітря», ми створюємо «озоновий шар».

– Можливо, якийсь із українських часописів пристав на Вашу ідеологічну платформу?

– Точно знаю, що дуже багато ідей у нас «позичають», копіюють. Наприклад, коли ми започаткували рубрику «Україна Incognita», з’явилося безліч «Україн Incognita», навіть із «вредності» було започатковано проект «Україна Cognita». В принципі, це добре. З якоїсь кількості  може народитися певна нова якість. Так само з’явилося море «літніх шкіл». Тут є плюси й мінуси. Тому що «літня школа» передбачає здатність осмислено сказати: а чого, яких якостей ви хочете навчати? Це важливо. Також запозичається багато рубрик. Наприклад, у нас перших у фотовиставці була рубрика «Україна як вона є». Я це придумала, а потім це з’явилося всюди. Є запозичення і цитат, думок... Наприклад, моєї думки, що журналіст – це не підставка для диктофона. Тепер це стало загальною фразою. Коли думки популярні, це вже добре.

– Керівництво газетою з роками не стало для Вас рутиною? Які особисті й загальноредакційні свята запам’яталися Вам із історії газети найбільше?

– Я і рутина – речі несумісні. Поки людина жива, творча, вона знайде іншу форму, завжди цікаву. Щодо свят, то гадаю, що кожен день народження газети цікавий, бо ми ніколи не святкуємо просто так, а завжди намагаємося разом із нашими авторами та партнерами зробити щось змістовне. Кожного року це нові книги, нові фотовиставки, нові випуски глянцевого журналу. Нова естетика. Зрештою, це очевидно і цікаво нашому читачеві, тому що ми намагаємося розвиватися, оновлюватися, не бути банальними, а бути розумними та не занудливими. Є частина суспільства, яка дедалі більше відчуває, що ми – для них! А вони примножують наші сили.

Лариса ІВШИНА на відкритті виставки львівського художника Ігоря ГАВРИШКЕВИЧА в Національному університеті «Острозька академія». Світлина Євгена МАЛЬЧИКА, 2014

– Вам часто дарують квіти? Які Ваші улюблені?

– Мені часто дарують квіти. Завжди, всюди і всілякі. Навіть одна квіточка у маленькій вазочці робить моє життя змістовним. Коли я прийшла працювати до газети, крім стола та стільців ще нічого не було, навіть вішалки. Мене запитали, яка в мене найперша потреба.
Я сказала: «Живі квіти». Відтоді вони не закінчуються.

Запитував Валентин КОНДРАТЮК (журнал "Пам’ятки України"

Перше двадцятиліття

ФЕНОМЕН ГАЗЕТИ «ДЕНЬ»

Відомий український вчений, доктор історичних наук, професор Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ на прохання редакції аналізує розвиток єдиного в Україні інтелектуального, справді унікального проукраїнського часопису.

Саме 11 вересня 1996 року з’явився перший номер щоденної всеукраїнської газети з невибагливою назвою «День», яка відбивала її головне призначення: розповідати про події вчорашнього дня. Видання з такою назвою існувало в дореволюційній Росії, існує і в сучасній Російській Федерації. Газети, яким вдається вижити в умовах ринку, зобов’язані читачам. Якщо вони ставали необхідними, то могли піднімати вартість номерів у міру зростання собівартості. Виживають і ті газети, яких беруть на свій кошт грошовиті люди.

«День» не виживає, а живе, не зважаючи на несприятливі обставини. У штормовій атмосфері двох останніх десятиліть газета зберегла свою інтелектуальну, політичну і економічну незалежність. Стала необхідною для громадянського суспільства і змушує сильних світу цього прислуховуватися до суджень, висловлюваних її експертами. Вона доносить до зарубіжних політиків проблеми, з якими зустрічається Україна. Нарешті, вона закликає світову громадськість підтримати українську державність, якій загрожують путінська Росія та її «п’ята колона».

Лариса ІВШИНА на засіданні Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, місто Острог на Рівненщині. Світлини Євгена МАЛЬЧИКА, 2015

Популярність газети – спільний здобуток її журналістського колективу, експертів і  читачів. З читачами газета пов’язана багатьма рубриками. Ось що написав один із них, запорізький історик Віктор Орел, в рубриці «Мій рік, мій “День”» (2008, 19 січня): «Газета відображає події з широким тематичним і географічним діапазоном такими, якими вони є насправді. «День» – це високий інтелект і фаховість журналістів. Це – зваженість в оцінках політичного і культурного життя України. Це – різноманітність тематики: політика внутрішня і зовнішня, економіка, духовне життя. І незмінна рубрика «Історія і Я» Ігоря Сюндюкова». Успішний розвиток газети «День» за ці два десятиліття забезпечувала головний редактор (з січня 1997), випускниця факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Лариса Івшина. Найпершою запорукою успіху була її орієнтація на всебічне висвітлення минулого українського народу, його державотворчих і культурних традицій. Наскільки це важливо, стає зрозуміло лише тепер, коли агресор нахабно твердить, що українського народу взагалі нема й ніколи не було. З газетою Івшиної почали співпрацювати вчені гуманітарних інститутів НАН України. У цій публікації я хочу торкнутися особистого співробітництва. Адже від першої замітки, надрукованої 22 квітня 1997 року, «День» опублікувала сотні моїх статей, повідомлень, коротких, на кілька рядків, коментарів.

Секрет успіху видання полягає в багатогранному менеджменті головного редактора. Він виходить далеко за межі рутинного процесу збирання інформації і формування змісту кожного випуску. Спробую перелічити те основне, що зробило роботу журналістського колективу плідною та ефективною.

Численні автографи  для читачів. Світлина з редакційного архіву

Колектив газети «День» упродовж багатьох років створювався методом ретельного відбору. Вагому роль у цьому відіграє діяльність Літньої школи журналістики, заснованої 14 років тому. Щороку всі бажаючі подають заявки, найкращих із претендентів запрошують до участі у місячній творчій роботі з редакцією. Відтак школу закінчили понад півтисячі слухачів. Багато з них постійно поповнюють інформаційне поле газети своїми матеріалами. Найкращі з кращих стають членами журналістської команди «Дня».

Упродовж багатьох років Україну трясуть «мовні війни»: кандидати в народні депутати або в президенти доводять двомовному електорату, яка з мов краща. Газета «День» відсторонилась від участі у «мовних війнах». З січня 1997 року вона стала двомовною. А за рік по тому з’явився англомовний дайджест, який виходить двічі на тиждень.

З весни 1999 року газета «День» увійшла до газетної асоціації «Синдикат», яка об’єднує 90 країн світу. Завдяки експертам інших країн у читачів з’явилася можливість знайомитися з аналітичними матеріалами про світові події.

Селфі на Фотовиставці-2015 – своєрідна оцінка молоддю традиційної акції «Дня»

Газету можна порівняти із дзеркалом дня і тижня: після прочитання її використовують як вторсировину. Тільки у великих бібліотеках вона переплітається у річні підшивки для постійного зберігання. Як же бути з аналітичними статтями, написаними експертами-істориками? На відміну від матеріалів, створених іншими фахівцями, статті істориків застарівають лише під впливом розвитку історичної науки. На їхній якості не позначається швидкоплинна дійсність, яка лежить в основі газетного інформування. Як не втратити інтелектуальний продукт, створюваний істориками вищої кваліфікації? Адже цей продукт не схожий на метелика-одноденку, ним варто користуватися постійно.

Розв’язуючи цю проблему, Л. Івшина заснувала «Бібліотеку газети “День”». Першою книгою в ній стала збірка статей на історичні сюжети «Україна Іncognita» (2002), які друкувалися в газеті з 1997 року. У 2003 році з’явилася збірка «Дві Русі» українською і російською мовами – про непрості стосунки двох народів і двох держав упродовж віків. У 2004 році з передмовою головного редактора Адама Міхніка «Газети виборчої» (Варшава) «День» опублікувала у своїй бібліотеці книгу про українсько-польські історичні сюжети «Війни і мир». Вона теж друкувалася двома мовами – українською і польською.

У 2005 році було опубліковано дві книги, присвячені пам’яті співробітників газети, які передчасно пішли з життя: «День і вічність Джеймса Мейса» (українською та англійською мовами) і «Апокрифи Клари Ґудзик».

У 2009 році з ініціативи Лариси ІВШИНОЇ заснована престижна премія в галузі публіцистики «Громадянська позиція» імені Джеймса МЕЙСА, яка присуджується авторам нових публіцистичних творів, спрямованих на утвердження історичної пам’яті українського народу, його національної самосвідомості, самобутності, визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом. 2014 року лауреатом премії став журналіст «Дня» Валентин ТОРБА. На світлині з редакційного архіву Лариса ІВШИНА, Валентин ТОРБА і голова наглядової ради конкурсу письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України Юрій ЩЕРБАК

Газета «День» часто друкувала статті дослідників про український голодомор, а також спогади свідків цієї національної трагедії. Безсумнівною є її заслуга в тому, що Верховна Рада у 2006 році прийняла нарешті Закон України про Голодомор 1932-1933 років як геноцид. А в 2007 році в Бібліотеці газети з’явилася моя книга «Почему ОН НАС уничтожал?», на обкладинці якої зображалася фігура Й. Сталіна на тлі могильних хрестів. В основу її ліг цикл статей «Чому Сталін нас винищував?», опублікованих газетою з 20 жовтня по 24 листопада 2005 року. У передмові Л. Івшина писала: «Ніколи раніше газета не друкувала матеріал такої протяжності – понад чотири друковані аркуші. Але ми пішли на це, враховуючи виняткову важливість такої теми для України, нашої національної свідомості». Книга була надрукована російською мовою, щоб зробити її більш доступною для тих в Україні та за її межами, хто виступали проти  характеристики голодомору як геноциду. Пізніше була перевидана в Румунії і Вірменії.

У 2008 році Бібліотека поповнилася книгою Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене». До неї увійшов весь творчий доробок ученого, опублікований газетою, а також деякі статті з інших видань, які вже стали невід’ємним компонентом вітчизняної журналістики.

У 2009 і 2010 роках редакція знову перейшла від друкування авторських книг до збірок найбільш цікавих газетних статей. Для тих, хто запізнився читати «День», – «Екстракт-150» і «Екстракт-200». Кожна збірка має вигляд двох великих за обсягом томів. У передмові до другої збірки Л. Івшина писала: «Ми намагаємося поширити мікросвіт, створений нашими яскравими авторами, їхніми поглядами і цінностями, – на все суспільство, принаймні, на ту його частину, яка готова слухати, чути і співчувати».

Виробилася досить ефективна форма реалізації накладу книг Бібліотеки: презентація на Львівському форумі видавців, а далі – книжкові конференції в різних містах за участю місцевих експертів «Дня» – авторів статей, які увійшли до збірок. В міру того, як наклад книг розходився, відбувався додрук, навіть у наступні роки.

Подією великого громадського значення стала поява у Бібліотеці в 2011 році збірки статей «Сила м’якого знака». На відміну від попередніх, вона була тематичною. В ній друкувалися статті українських учених і журналістів «Дня» на тему, яку можна передати назвою матеріалу Ярослава Дашкевича «Як Московія привласнила історію Київської Русі». Назву книги та її надзавдання Л. Івшина пояснила у передмові: «Як сталося так, що Київ – «мать городов русских» – став столицею України? Дитяче, здавалося б, запитання. Але в ньому озвучена суть грандіозної підміни понять, масштабної історичної фальсифікації, що має кількасотрічну історію. Насправді, Київ – «мать городов русЬких». Саме так звучить відома фраза з «Повісті врем’яних літ» Нестора-літописця. От вам і сила м’якого знака! Не зважаючи на бажання позбавити один народ його історії, а інший цією ж історією наділити, м’який знак уцілів і пробився через тисячоліття». Книга стала ефективною протиотрутою в ситуації розгортання путінськими підголосками пропаганди «русского мира» і захисту «соотечественников» на пострадянському просторі.

У 2012 і 2013 роках бібліотека газети «День» знову обернулася до читачів несподіваним боком: двома серіями невеликих за обсягом книжок: по 15 у кожній: спочатку – «Бронебійна публіцистика», а згодом – «Підривна література». Жоден з авторів «Бронебійної публіцистики» не друкувався в газеті «День», вони пішли з життя задовго до її появи: Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Іван Франко та інші українські класики. Майже всі автори «Підривної літератури» також не були нашими сучасниками: Тарас Шевченко, Андрей Шептицький, Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Степан Бандера та інші. Редактор та упорядники зробили виняток тільки для Джеймса Мейса і Ліни Костенко. Надзавдання обох серій Л. Івшина означила кількома реченнями: «Щоб розумний читач не мав жодного шансу розминутися зі своїми розумними попередниками. Міг побачити світло в кінці тунелю, почути, як героїчний інтелект українських мислителів пробивається до нас крізь століття».

У 2014 році бібліотека поповнилася книгою «Україна Іncognita, ТОП-25». Задум редакції полягав у тому, щоб мадськості до України, який різко загострився з початком російської агресії. Для публікації англійською мовою були відібрані тексти Збігнєва Бжезінського, Ярослава Дашкевича, Ліни Костенко, Сергія Кримського, Джеймса Мейса, Юрія Шевельова та ін. Майже відразу книжка була видана українською, російською та англійською мовами. Автор передмови до російського видання, професор Інституту Брукінгса (США) Лілія Шевцова писала: «Ця книга – про прорив України у новий цивілізаційний вимір, – до держави, побудованої на верховенстві права, про цивілізаційний глухий кут, в якому опинилася Росія, яка все ще не могла вибратися із самодержавства».

Колектив газети «День» під час відкриття Фотовиставки-2015. Світлина з редакційного архіву

У вересні 2015 року на Львівському форумі видавців творча команда газети представила книгу «Повернення в Царгород» і публіцистичну трилогію «Новітня історія для «чайників».

«Повернення в Царгород» – це тематична збірка статей, які впродовж року публікувалися в газеті з метою вшанування 1000-ліття правління Ярослава Мудрого. У боротьбі за спадщину Київської Русі путінська Росія називає будовані на стапелях Сєвєродвінська атомні субмарини нового покоління іменами великих князів київських – «Володимир Мономах», «Князь Володимир», «Князь Олег». Команда журналістів обрала в цій боротьбі інший рід зброї – просвітницький. Будемо сподіватися, що сила правди переможе правду сили.

Але поки що з путінською Росією доводиться воювати. І журналісти газети роблять свій посильний внесок у здобуття перемоги. Це – трилогія: «Котел, або Справа без строку давності», упорядкована Іваном Капсамуном; книга Валентина Торби «Я – свідок! Записки з окупованого Луганська»; збірка нарисів, що друкувалися в «Дні», «Катастрофа і тріумф. Історія українських героїв», упорядкована Марією Семенченко. Газета повинна не тільки описувати, але й зображати дійсність. Цього правила команда журналістів і фотокореспондентів, очолювана Л. Івшиною, дотримувалася завжди. Ідея проведення фотоконкурсів за участю всіх бажаючих – як аматорів, так і професійних фотографів, з’явилася під час святкування другої річниці «Дня» у 1998 році. Тоді в Українському домі була організована виставка кращих фотографій, які публікувалися на сторінках газети.

У 2000 році конкурс став міжнародним. Зважаючи на Мілленіум, його назвали так: «Обличчя. Долі. День. Століття». Чотири назви – найменування номінацій, в рамках яких відбувався конкурсний відбір. Фотоконкурс у 2001 році «День нашого тисячоліття» відбувся в Українському домі, а надалі виставка була в Одесі і Чернівцях.

Біля газетного кіоску. Світлина Дмитра ІВАШКОВА (ПУ), 2016

Подібно до того, як кращі тексти, що з’явилися в газеті, переходили в книжкову форму, кращі світлини учасників конкурсів газета «День» розміщувала в альбомах. Зокрема, в альбомі «День-2003» були зібрані кращі роботи за перші п’ять років фотоконкурсів. У 2007-му з’явився альбом «Кращі фотографії. Thebestphotos», до якого увійшли праці фотокореспондентів газети і лауреатів міжнародних фотоконкурсів за 10 років (1997 – 2007). Четвертий фотоальбом «Жива історія» вийшов з друку до 15-річчя газети в 2011 році. У 2013 році був опублікований фотоальбом «Люди Майдану. Хроніка». У ньому зафіксовані миттєвості Революції гідності. Адже журналісти і фотокореспонденти часопису перебували у вирі подій.

XVII міжнародний фотоконкурс газети «День» відбувся у листопаді 2015 року в столичній галереї «Лавра». На ньому було представлено 350 робіт майже від 200 фотографів за п’ятьма номінаціями. Фотоконкурси, які дозволяють людям вдивлятися в життя країни і у власну душу, стали найбільш масштабним соціальним проектом видання «День».

Читачі газети час від часу можуть побачити на її сторінках карикатури Анатолія Казанського. Вони дотепні, політично загострені, часом філософські. Завжди актуальні, хоч автор працював у колективі «Дня» недовго – від заснування газети до своєї трагічної смерті у листопаді 1998 року. Казанського називають кращим карикатуристом України, його загибель була великою втратою. Колектив газети видав альбом карикатур А. Казанського і досі користується ними.

«День» має традиційні для кожного часопису рубрики. Разом з тим газета орієнтована на формування у читачів історичної пам’яті, виховання їх в національних традиціях. Саме тому журналістський колектив активно співпрацює з істориками, краєзнавцями, музейниками, архівістами, літераторами, представниками інших галузей гуманітарного спрямування. Результати співпраці відтворюються у специфічних, властивих тільки цій галузі, рубриках.

Рубрика «Україна Іncognita» уперше з’явилася 21 березня 1997 року. Тоді був надрукований нарис Ірен Руздобудько про трагічну долю Тетяни Кардиналовської – дружини прем’єр-міністра в уряді Центральної Ради Всеволода Голубовича. А всього за 1997 рік в цій рубриці з’явилося 15 публікацій. Надалі кількість статей у рубриці, разом з її клоном «Історія і Я», постійно збільшувалася. За період існування газети (до лютого 2016 року) в рубриці було надруковано значну кількість нарисів – 947. Одним з останніх, 26 лютого, з’явився нарис «Той, хто відкрив українську Москву» академіка НАН України Миколи Жулинського. Він присвячувався лауреату Шевченківської премії Володимирові Мельниченку у зв’язку з його 70-річчям. Упродовж багатьох років В. Мельниченко очолював Національний культурний центр України в Москві і віддавав свій вільний час архівним пошукам слідів перебування українських діячів культури у цьому місті. Відтак з-під його пера виходили документовані дослідження про московські етапи життя Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Михайла Грушевського та інших представників національної інтелігенції.

Традиційно багатолюдно на фотовиставках газети «День». Світлина з редакційного архіву, 2015

Порівняно недавно в газеті з’явилася рубрика «Сімейний альбом України».

Вона відроджує повагу до генеалогії, яку радянська влада намагалася знищити. 22 січня 2016 року постійний автор «Дня» Сергій Грабовський випробував себе в цій рубриці цікавим нарисом «Багаті, але чесні» про династію Алчевських, бізнес якої був започаткований Олексієм Алчевським за рік до скасування кріпосного права.

Із червня 2012 року команда «Дня» почала працювати над глянцевим журналом «Маршрут №1» – додатком до подвоєного п’ятничного числа газети. Мета – «змішування» середовища, потреба відкривати незнайому Україну нашим співвітчизникам і гостям. На передньому плані – ілюстровані розповіді про пам’ятки історії і культури, про велич, загибель і воскресіння Батурина, про столицю могутньої держави білих хорватів, яка знаходилася в VII-IX ст. поблизу райцентру Миколаїв на Львівщині. Окремі випуски присвячені пам’яткам Ольвії, архітектурі Ужгорода, замкам Тернопілля, втраченим пам’яткам Чернігівщини. В одному з випусків розповідається про штаб-квартири головного командира Української повстанської армії, зокрема про будинок у селі Білогорща, в якому переховувався у 1948-1950 роках Роман Шухевич і де загинув 5 березня 1950 року. Команда «Дня» працює також над тематичними випусками, присвяченими українській кухні, моді, світу чоловіків тощо.

Телеведуча і кінокритик Ірина Гордійчук розповідала в редакції, куди прийшла за випуском, який пропустила у продажу: «Пам’ятаю, коли вийшов перший номер глянцю… Спостерігаю за багатьма ЗМІ, ваша газета – одна з найбільш живих: то вона доповнюється якоюсь мовою, то змінює формат, то збільшує кольорові шпальти… І коли з’явилася ідея глянцю, мене це загалом не здивувало, але я не знала, яким він буде. І тому, тільки почувши про цю ідею, дізнавшись, що назва буде «Маршрут № 1», якось відразу не дуже надихнулася. Я сама працювала в глянці… Але я не знала, який ви оберете шлях. Тепер я розумію, що назва, яка часто буває всьому головою, обрана на диво правильно».

Людство не відмовляється від паперових носіїв інформації, але популярність електронних видань зростає. Добре поставлений часопис обов’язково відтворює себе в Інтернеті. Цікаво, що газета «День» першою серед українських ЗМІ, в лютому 1997 року, відкрила свій сайт у всесвітній мережі. Тепер вона є в основних соціальних мережах, а від серпня 2011 року запрацював сайт «Україна Іncognita». На ньому розміщені всі газетні рубрики, серед них – «Історія і Я», «Маршрут №1», «Сімейний альбом України» тощо.

Головним здобутком сайту, як на мене, є рубрика «Музеї онлайн». Вона дозволяє подорожувати Україною, не відриваючись від комп’ютера. Можна прослухати лекцію екскурсовода й оглянути експонати, розміщені в кожній залі музею. На сайті представлені: 6 музеїв Волині, 4 – Галичини, 4 – Чернігівщини, 3 – Дніпропетровщини, 3 – Київщини та ін. Доступний для огляду музей Степана Бандери в Лондоні.

Мабуть, не всі знають, що газета «День» пропонує таку послугу. Але тих, хто знає, – багато. За станом на початок березня 2016 року віртуальний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди в селі Сковородинівка на Харківщині відвідали 68 890 гостей, музей С. Бандери в Лондоні – 72 800, палац гетьмана Кирила Розумовського у Батурині – 89 920.

Своє 20-ліття «День» зустрічає в період, коли в суспільстві різко зросла потреба в інформації про те, хто ми є, звідки з’явилися, куди і з ким йдемо. Ті, хто бажають відповісти на такі запитання, гуртуються навколо газети, тому що вона завжди цікавилася ними. Будь-який телевізійний, електронний або друкований орган масової інформації функціонує завдяки мережі оплачуваних кореспондентів, натомість «День» має однодумців у кожному регіоні України.

Газета «День» претендує на статус центрального органу громадянського суспільства, яке розвивається в нашій країні всупереч намірам і бажанням олігархічної держави. Друкуватися в ній вважають своїм обов’язком ті, кому є що сказати суспільству.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ

ГАЛЕРЕЯ

Прямий погляд людини, героя, особистості – карб із глибин її душі. Погляд інший, із-за кадру, – проникливий позір митця, який зупинив мить, оприлюднив зазнімковані події, явища, трагедії життя, а сам вже полює далі. Виважені погляди й оцифровані лики історії із поштових марок і конвертів… Погляди через віки, з сивизни століть, що прориваються назовні. Оголеною правдою обрядів і звичаїв, народної ноші і предківщини стукотять у замерзлі душі. Перебором струн бандур, помахом крил орлиці Бездоганної.

Дума і біль про Вітчизну – домінанта, що об’єднує ГАЛЕРЕЮ цього числа журналу «Пам’ятки України». Ексклюзивно найкраще, пам’яткове із виставкових зал 17-літньої фотоісторії «Дня».

702 фотографи нагородила газета «День». 17 років фотоісторії, 115 виставок у 32 містах України, 702 нагороджені фотографи – це історія Міжнародного фотоконкурсу газети «День» у цифрах.

Приз призів«Золотий День»-2015: Світлина Олександра КЛИМЕНКА «Союзник»

Сама ж Фотовиставка – це життя й Україна в усіх проявах. Кожна фотографія, що була виставлена за період існування виставки, показує більше, ніж ми можемо сказати словами. І не важливо, що на ній зображено та в якій номінації представлено («Події», «Життя, як воно є», «Політика», «Жанрове фото» і «Світ очима дітей»).

Кожне фото передає справжні почуття та емоції, які не можливо підробити. А номінація «Світ очима дітей», в якій беруть участь діти до 18 років, – взагалі скарб! Ці роботи не поступаються дорослим, а іноді навіть перевершують їх. «Наші фотовиставки – це естетичне й культурне явище, бо вони все показують і все роз’яснюють, – зазначає головний редактор газети «День» Лариса Івшина в своїй колонці до «Маршруту №1» – «Фото «Дня»». – Насправді у нас ще не написано Новітню історію, і треба її написати, я її так і називаю – «Новітня історія для «чайників». Часто згадую певні образи з казок, ось наприклад – ти йдеш у темний ліс і розкидаєш камінчики, щоб знати, куди повертатися... От фотографія і є таким камінчиком! Передивляючись альбоми фотовиставок, можна побачити, як наша країна забрела в «темний ліс» і як з нього вибирається...

Олександр СВИСТУНОВ. Світлина «Льонька-Політика»

Так, вона жива, вона бореться. Але й багато треба переосмислити... Приміром, лише одне фото «Льонька-«Політика» Олександра Свистунова може показати, яку еволюцію пройшло українське суспільство. У ньому переплелися образи Устима Кармелюка та Миколи Джері.

У цьому образі дуже багато бунтівного духу. Але є одна вражаюча деталь – на руці у цього чоловіка татуювання «Погоняй, да знай меру»... І цікаво провести крізь час паралель із образами чоловіків, які вийшли на Майдан, і з тими, хто воює зараз на Сході... У Воїна (знімок Сергія Харченка) на руці теж тату: «Воля або Смерть». Ось вам Енциклопедія українського життя в образах!»

Якщо переглянути всі роботи за 17 років існування Фотовиставки, то ми зможемо відтворити й показати історію України. Яку ніхто не зможе переписати чи відібрати, бо маємо докази (фотографії), що вона наша і саме така!

ФОТОВИСТАВКА – це безперервний перетинпоглядів. Погляди відвідувачів перетинатимуться з поглядами військових, що дивляться на них з бліндажів, окопів, БТРів і танків, з поглядами політиків (а це вже зовсім інші обличчя, типажі й очі!), з поглядами переселенців і волонтерів, митців, дітей...

Світлина Станіслава КОЗЛЮКА «Дорогою ціною», 2015

2015 року близько 200 учасників прислали понад 3000 світлин. Журі «Дня» відібрало 350 найкращих. За словами члена журі фотоконкурсу, більдредактора «Дня» Миколи ТИМЧЕНКА, на конкурс прийшло багато робіт із зони АТО, фотографії бійців прислали як професійні фотографи, так і волонтери.

Світлини з відкриття Фотовиставки-2015. Редакційний архів

«Традиційно багато політичних фотографій, але також багато жанрових знімків звичайного життя, що свідчить про те, що люди не тільки про війну думають», – говорить Микола ТИМЧЕНКО.

Приз призів «Золотий День»-2009: Світлина Євгена МАШУРОВА «Весілля на все село»

Світлини, представлені на фотовиставках «Дня», часто називають пророчими. Тож, можливо, і 2016 року Ви побачити не лише те, як Україна прожила рік, а й те, як вона проживе рік наступний.

XVII Міжнародний фотоконкурс газети «День», 2015. Приємні миті нагородження 2014. Світлини з редакційного архіву

...Гості, учасники конкурсу, журналісти обліпили сцену, уважно слухаючи, кому що дістанеться. Над їхніми головами час від часу визирала камера - то трудився Євген МАРЧУК. Він прийшов у гарному костюмі, свіженький, у хорошому настрої. Пані ІВШИНА інколи махала йому у камеру.

...Головний приз від «Дня» під назвою «Золотий день», «фото-Оскар української журналістики», як було написано у прес-релізі, дістався Євгену МАШУРОВУ. Йому вручили золотий кулон із діамантами, розроблений спеціально до цієї номінації.

telekritika.ua