Гості з «Вандеї»
Після майже 10-річної перерви я зустрілася з моїми давніми друзями — подружжям із Донецька. Згадали спільних приятелів («Одних уж нет, а те — далече»), згадали часи, коли «всі були молодими». Уже через півгодини, попри довгу розлуку, нам здалося, що нічого не змінилося, що всі ми такі самі, як були. А потім хтось необережно спитав: «А що ви думаєте про те, що зараз відбувається в країні, в Союзі? Власне, проти кого чи за що ви?» І бесіда стала точитися зовсім іншим руслом, бо виявилося, що ми, я і гості, перебуваємо по різні боки тієї невидимої барикади, яка постійно поміж нами.
Було б перебільшенням сказати, що ми розходилися в усьому, бо не можна по-різному оцінювати, хоч якоюсь логікою не можна виправдати те зло — політичне й соціальне, — яке ганьбить наше сучасне життя. Проте з'ясувалося, що мої гості, наче сліпі від народження, не помітили жодного паростка надії, жодного світлого променя останніх років. Навіть у своєму власному житті, дарма що й тут дещо змінилося-таки на краще. Почати з того, що п. N (назвімо його так) усе життя писав вірші, есе, нариси. І скільки я його пам'ятаю, мріяв і намагався надрукувати хоча б частину свого творчого доробку, хоча б одну маленьку книжечку. Проте «до нової ери» це потребувало такої кількості дозволів, обмежень, рекомендацій, рішень, цензурування, високої протекції, що для звичайної людини, тим більше для нечлена Спілки письменників, було практично неможливим. І от тепер я одержала від пана N у подарунок чотири книжечки віршів, виданих останніми роками. «Тепер усе упирається тільки в гроші, — каже, щасливо усміхаючись, автор, — уся проблема була в спонсорі!» Спонсор знайшовся і нині фiнансує ще одну, п'яту книжку мого приятеля. Здавалось би, здійснена мрія мала переважити для автора чимало побутових негараздів. Цього, хоч як дивно, не сталося. «При чому тут це? — питає роздратовано п. N. — Хіба мені держава допомогла?» Він також не хоче (чи не може?) оцінити розкішну можливість висловлюватися абсолютно вільно, писати все, що думає. Де був би зараз автор, якби тільки слабкий натяк на його сьогоденну критику державного устрою та діючих політиків-можновладців прозвучав публічно якихось 10 — 15 років тому? Тепер він сприймає це як належне і ллє сльози за «стабільністю», за пенсією в 135 крб., за повагою до ветеранів. Що йому та чиновницька повага, коли його гарні вірші світ побачили! Можна згадати ще й інші нові обставини в житті моїх друзів. Такі, наприклад, як регулярні гастролі їхнього талановитого сина за кордоном, як відвідини подружжям родичів у Німеччині, куди вони збираються знову.
Тим часом пана N гризе комуністична туга за рівністю, туга, що трансформувалася в традиційну ненависть до багатих, до всіх, хто зумів так чи інакше (на жаль, найчастіше «інакше») досягти матеріального добробуту. Окрім усього, через те, що «вони» з нами не діляться (!). Ну що сказати? По-перше, нехай справді діляться, сплачуючи належні податки (шкода тільки, що влада не хоче взяти ці податки). По-друге, багаті таки діляться (наприклад, видають чужі вірші). Головне, зрештою, в іншому, в тому, що в кожного свій талант: один робить гроші, другий пише вірші. І має з цього радіти. А бурхливе море комерції сьогодні нікому не заказане: пірнайте, якщо не страшно.
Був у наших розмовах іще один популярний сюжет: особняки й розкішні будинки, які тепер всюди споруджують «вони». Я чомусь вважаю, що нові будинки в гарному стилі, відреставровані старовинні будівлі, пристойні інтер'єри різних публічних закладів — то не лише для власників, але також для кожного. Адже нас оточує не тільки своя квартира, а й ціле місто. Ми вже досить пожили серед казарм-коробок і халуп, серед жерсті й фанери, будемо нарешті милуватися палацами. Для п. N подібні ідеї дивні й неприйнятні, — хоч і в донецьких «шанхаях», аби всі однаково.
Особливо вразила мене та загальна атмосфера в певних донецьких інтелігентських колах, яку привезли із собою мої гості. Їхні мальовничі розповіді склалися в мозаїчну картину глухої затятої провінції — української Вандеї. Де все забарвлено єдиною фарбою; де немає національностей, немає сторін, немає партій (є тільки «Партія»); де бути українцем — це не тільки граничне плебейство, а й небезпека навіки залишитися парією; де слово «нєзалєжность», майже забуте навіть російськими ЗМІ, зберегло первозданну свіжість; де зі смаком розповідають анекдоти про українську мову (від «новенького» «Чи гепнусь я, дрючком пропертий?» — до модного серед людей церкви біблійного «Бог одягнувся силою своєю і підперезався» (хі-хі, підперезався!) і де лояльні, помірковані громадяни мріють про «независимость в составе...» Як сказав колись Талейран про передреволюційну аристократію Франції, «вони нічого не забули і нічого не навчилися».
