Козак на розпутті
Давним-давно ще прадавніми людьми було протоптано на землі широкий довгий шлях, по якому й сьогодні постійно рухаються натовпи людей. Одні на супершвидкісних авто, інші на велосипедах, ще інші — кіньми, а хто й пішки. Та з якою б швидкістю хто не рухався, всі зрештою доходять до роздоріжжя — до місця під великим тисячолітнім дубом, де шлях розгалужується на три дороги, на три напрямки. Тут подорожні ненадовго зупиняються, озираються навколо (а видно звідси добре), орієнтуються, і кожен, після глибоких роздумів та коливань, обирає подальший шлях — згідно зі своєю вдачею. Одні роблять це швидко, без сумнівів, інші думають довго і, буває, ставши на одну з трьох доріг, знову повертаються на розвилку і знову обирають. Воно й не дивно, бо дуже вже різні шляхи відкриваються очам подорожніх на тому місці.
Ліва дорога веде круто вниз, як наче у прірву, де завжди клубочуться темні хмари; коли вони іноді розходяться, то можна бачити, що біля самого горизонту дорога робить круту петлю і знову виходить десь там позаду на той самий великий битий шлях, від якого вона відгалузилася. І диво дивне — цю ліву гілку найчастіше обирають саме ті люди, які вже раз, чи два, чи багаторазово «прогулялися» по підступній петлі. Їм, очевидно, здається, що та петля вивела їх до нового роздоріжжя. Так і ходять по колу — вийдуть на розвилку і знову назад. Як наче тягне їх туди магнітом.
Права гілка також веде вниз. Це полога дорога, яка спускає подорожніх у велику долину. Наскільки можна роздивитися, іншого виходу з тієї долини немає — вона з усіх боків оточена стрімкими кам’янистими скелями, до того ж — пильно охороняється туземцями. Зверху, з під дуба добре видно поселення внизу — привітно блискотять віконця халуп, піднімається аж до розвилки дим з отворів у дахах (там ще не винайшли димарів), а вітер далеко розносить аромати житнього хліба, капусти, ладану, пороху та того напою, який там називають «перваком». Особливо привабливим для втомлених мандрівників є й те, що дістатися до того села вельми просто і безпечно — можна навіть скористатися тим завжди наявним засобом, який альпіністи називають «п’ятою точкою». (За словами туземного поета: «Сел на собственное «Я- годится» и — катись!»). Тільки б внизу собаки не розірвали.
Та повернемося на перехрестя — до третьої дороги, яка з перших метрів забирає вверх і, наскільки видно знизу, з кожним кроком стає все більш крутою та небезпечною: з одного боку височать скелі, з іншого — зяє прірва. Трохи вище починаються льодові поля, порізані бездонними зеленуватими, підступно прикритими снігом, тріщинами; на кожному кроці дорогу перегороджують нависаючі льодові стіни та гігантські валуни.
Люди, які обирають цей шлях, дуже ретельно готуються до подорожі. Сівши під дубом, вони вдягають спеціальний одяг, взуття на товстих підметках з гострими шипами, озброюються мотузками, лідорубами та сталевими крюками для подолання вертикальних стін. Старанно пакують необхідні на важкому шляху продукти, безжально викидають необов’язкове. Потім, зв’язавшись довгими вірьовками, вчаться ходити «у зв’язках». Заради того, щоб надійно страхувати один одного у небезпечних місцях. Взаємна страховка — то незламний закон тієї дороги.
Куди ж вона веде? А на вершину. На вершину, яка перед кожним, хто туди зійде, відкриває цілий світ у всій його привабливості і розмаїтті, а ще — пропонує на вибір сто доріг униз, у квітучі долини іншого боку хребта». Зійшов туди, радісно подивився навколо, вдихнув чистого гірського повітря, обiйнявся з вірними товаришами-попутниками, відпочив і — униз до обраного місця життя і праці.
Небагато людей обирає той третій шлях і ще менше — долає його. Думаю, через те, що більшість людей ніяк не може опанувати мистецтво взаємної страховки. Траплялися й треновані мандрівники, добре озброєні всіма альпіністськими причандалами, але, бувало, почнуть йти до вершини, і глядь — один полетів з крутого схилу кудись у невідомість, потім інший, ще інший — доки жодного не залишиться. Злі язики твердять, що серед таких «альпіністів» було прийнято не тримати з усіх сил того, хто спіткнувся, а, навпаки, — скоріше перерізати мотузку, аби і тебе не потягнуло в прірву. В результаті — невдовзі всі там «збираються».
Та розвилка й сьогодні сортирує людей і кожного ставить на свою дорогу. А під дубом — попри шум і гам битого шляху — спить подорожній у кобеняку, голий череп якого прикрашає оселедець. Він прийшов сюди вже давненько і довго смикав себе за вуса та шкарябав потилицю, вирішуючи куди йти, яку дорогу обрати? Наліво — колами — він вже ходив і не один раз. Трохи набридло. Був і в поселенні, куди веде права дорога; звідти якимось чудом, зовсім випадково (Бог допоміг!) врятувався. Середня дорога, безумовно, привабливіша, але ж ті приготування-тренування, ті гемонські страховки! Чолов’яга так довго роздумував, що вельми втомився і тепер відпочиває. А може він, як біблійний Яків, бореться увi сні за своє майбутнє з Богом і долає Його — увi сні?
