Напередодні
Вийшло так, що саме наприкінці року, напередодні Різдвяного посту зійшла нанівець одна із найсерйозніших за останній час спроб об’єднати православних в одну помісну церкву. Вiдверто кажучи, мало було підстав надіятися, що Московська патріархія погодиться відпустити хоча б на відносну свободу УПЦ Московського патріархату, тобто надати їй автономію. Ще менше було надії на те, що об’єднана УПЦ буде одразу визнана світовою православною спільнотою, стане канонічною. І вже зовсім невірогідним було припущення, що всі наші православні владики зберуться на спільний всеукраїнський Собор, взаємно відпустять один одному грiхи і почнуть разом будувати єдину й незалежну Українську церкву.
Чого можна було сподіватися, так це принаймні об’єднання двох церков — УПЦ Київського патріархату та автокефальної УАПЦ, яких не ділять жодні політичні чи догматичні розходження. Обидві начебто налаштовані на автокефалію, на служіння українському народові, на розбудову української помісної церкви. До того ж, для їхнього об’єднання не треба жодних санкцій чи зусиль ззовні — благословення Московського або Константинопольського патріархів чи сприяння владних структур країни. Все залежало тільки від доброї волі священоначалія, від готовності владик до переговорів, від їхньої інтелігентності та терпимості. І що ж? Та нічого і навіть значно гірше — напередодні Різдва Христового справа об’єднання двох церков закінчилася непривабливим скандалом, наслідки якого навряд чи вдасться ігнорувати. Тому Данилів монастир може спати спокійно, не турбуватися про свою українську духовну вотчину. Все вийшло — як часто буває — йому на користь.
Що зробиш — кожен народ має саме ту й саме таку церкву, на яку він заслуговує. Хотілось би принагідно нагадати нашим православним церковним політикам, що ми живемо у мультирелігійному середовищі, яке кожній людини пропонує широкий спектр духовних можливостей, духовної опіки. Перманентні конфлікти в православ’ї можуть iз часом привести до драматичного перерозподілу пастви між християнськими конфесіями України — кому подобається постійно знаходитися в епіцентрі церковних катаклізмів, спостерігати, як владики обливають брудом один одного, а церкви перетворюються на агітпункти?
Відзначимо, що у той час, як незалежне українське православ’я налаштоване на подальший розкол, тобто фактично — на самознищення, протилежна сторона успішно єднає ряди. У другій половині року, що минає, став ще бiльш пiдкресленим тісний політичний альянс між промосковськими православними братствами УПЦ МП і численними Русскими обществами України. Сьогодні запекла боротьба проти незалежності української церкви тісно переплетена з перманентною кампанією за надання російській мові статусу офіційної (якщо не другої державної) мови. Зокрема, в Одесі утворено спільний блок «Единое Отечество», який має свій часопис («Православний телеграф»), свій сайт в інтернеті і свого загальновизнаного главу — «духовним лідером Новоросійського края» обрано митрополита Одеського і Ізмаїльського Агафангела (УПЦ МП).
Напередодні Різдва (а також виборів до ВР) пожвавилися і ще більш потеплішали вiдносини між традиційними союзниками — Російською православною церквою включно з УПЦ МП, із одного боку, та Комуністичною партією України — з іншого. Як відомо, КПУ послідовно захищає канонічні устої православ’я України, безстрашно клеймить неканонічних «самосвятів і автокефалів», при цьому зовсім не дбаючи про якісь меркантильні передвиборні інтереси. Борони Боже! У цій справі КПУ керується, безумовно, тільки вченням класиків марксизму-ленінізму. Нещодавно лідер комуністів Петро Симоненко був допущений до Його Святості Патріарха Московського Алексія II і під час розмови шанобливо запевнив Патріарха у повній підтримці українськими комуністами справи остаточного утвердження в Україні канонічного (читай «московського») православ’я. (Мимоволі згадується стара приказка про покійників, які від обурення словами або вчинками живих іноді перевертаються у своїх домовинах).
«І день іде, і ніч іде. І, голову забравши в руки, дивуєшся — чому не йде Апостол правди і науки?»
