Нова книга — пожива для роздумів
Книги, присвячені релігійним проблемам України, користуються сьогодні неабиякою популярністю як у авторів-науковців, так і серед людей, які бажають збагнути не тільки місце релігії в сучасній Україні, але й своє місце в церкві (або поза церквою). Однією із таких корисних і вельми цікавих навіть для неспеціалістів книг є монографія «Українське релігієзнавство доби національного відродження» релігієзнавця з Луцька Леоніда Кондратика, в якій автор аналізує дослідження та теорії видатних українських діячів перших десятиліть ХХ ст. Адже немає сумніву, що роботи М.Грушевського, О. Лотоцького, В. Липинського, І, Огієнка, А. Річинського та ін. потребують сьогодні не тільки «нового прочитання і осмислення» — на часі є також введення у сучасний науковий обіг тих концепцій цих авторів, які за старих режимів не могли «пробитися» до свого читача.
Аналіз творів визначних українських вчених і мислителів є особливо актуальним iз огляду на ті дискусії, що вирують сьогодні навколо цивілізаційного вибору України, а також на тупикову ситуацію в українському православ’ї. Бо книга Леоніда Кондратика безумовно свідчить, що «нічого нового не трапляється під сонцем і що колись робилося, воно й буде робитися». Варто ще зазначити, що «Українське релігієзнавство доби національного відродження» вийшло під грифом Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України.
Монографія Леоніда Кондратика яскраво засвідчила, що у творах згаданих українських мислителів охоплені чи не всі «вічні» наукові проблеми, пов’язані з церквою: там йдеться про визначення сутності релігії, про співвідношення релігії та культури, релігії і політики; а також про церкву, як релігійну організацію та про роль у церковному житті віруючого народу, з одного боку, та духовенства, з іншого. Привабливим є те, що думки і концепції українських діячів подаються на фоні ідей західних мислителів того самого часу (Вебер, Дюркгайм та ін.), а також робіт сучасних українських вчених — Колодного, Яроцького, Филипович й ін.
Книга Кондратика має багато вимірів, які важко чи, радше, неможливо охопити в газетному матеріалі. Тому зосередимося тільки на одній темі — темі, яка з часів Грушевського не втратила в Україні не тільки сво єї актуальності, але навіть помітно загострилася. Йдеться про так звані секти, які чимало авторів протиставляли тоді (і сьогодні також) поняттю «церква». Як відомо, під «церквами» розуміють тільки Православну і Католицьку спільноти віруючих, «сектами» ж називають різні течії протестантизму, які ведуть свій початок від руху Реформації ХVI ст. (Зауважимо, що зараз чисельність віруючих-протестантів у світі в 3-4 рази перевищує число православних.)
Попри те, що сьогодні в Україні до православних себе відносять тільки 46—48% опитаних і що деякі протестантські церкви укорінені в нашій країні з ХIХ ст., а на Заході — ще з ХVI, значна частина суспільства налаштована до «сект» вороже. Так само негативно ставився до «сект» один із героїв книги Кондратика — В’ячеслав Липинський (видатний історик, політолог і соціолог, а також політик і дипломат часів Скоропадського та Директорії УНР), для якого «секту» відділяє від «церкви» бездонне провалля. Ідеалом релігійної організації для Липинського завжди була Католицька церква, тоді як «секту» він вважав чимось другорядним. Хоча загальновідомо (особливо історикам), що кожна велика релігія починала своє суспільне буття як «секта», що стосується також християнства.
Михайло Грушевський, однак, трактував цю українську церковну проблему зовсім інакше (робота «З історії релігійної думки на Україні») і пов’язував її з загальноєвропейською Реформацією — із тим рухом, який «розвинув животворну силу самооновлення, викресав iз українського громадянства поступові (передові) демократичні, громадські течії». Для нього було очевидно, що протестантське «сектантство» аж ніяк не можна назвати чимось другорядним, таким, що не впливало на подальшу історію західної цивілізації. Також «увесь національний (український) рух XVII ст. йшов цим імпетом реформації, трансформованим львівським міщанством того часу».
Дуже приваблювало Михайла Грушевського також те, що «секта», на відміну від класичної, так би мовити, церкви (католицької, православної чи греко-католицької), завжди зміцнює серед своїх членів вільнодумство, самостійність, взагалі притаманні українському менталітету. «Саме вільнодумча природа українського розуму, — писав Грушевський, — полірелігійні умови проживання українців, коли вони здавна мусили знатися з людьми усякой віри, підготували українське суспільство до того, що в ХVI—XVII ст. воно намагалося увільнити розум громадянський від обмежень попівської науки». Саме тоді розквітли церковні братства, в яких всі члени мали право вибору і суду, а духовенство мало слухатися братчиків; тоді видавали книжки духовного змісту, тримали школи, допомагали найбіднішим тощо. Нові вітри вельми посприяли утвердженню принципу соборної організації церковного життя.
Вільнодумні впливи Реформації позначились також на діяльності багатьох видатних людей України того часу. Грушевський пише, наприклад, про князя Острозького, який часто ставав на позиції реформаторів, заявляючи, що у Східній церкві потрібно не лише наводити порядок, але й виправляти віровчення, спаплюжене неписьменним духовенством. Ще одним яскравим прикладом є Іван Вишенський, один із «стовпів» православ’я. Як виявляється, він протестував проти магнатських претензій тогочасного єпископату Київської церкви, що аж ніяк не властиво православному ченцю.
Грушевський доводив також, що релігійні уявлення перебувають у певній відповідності з еволюцією суспільства, і тому секти не тільки мають соціальні коріння, а й, в свою чергу, впливають на розвиток суспільства. Сектантські організації всюди поширювали ідеї раціоналізму, соборності, громадської активності, свободи особистості, що сприяло духовному поступу суспільств. Але в будь-якому разі, характер впливу і соціальну роль церкви чи «секти» завжди варто розглядати конкретно, за результатами їх діяльності.
Одним із основних висновків автора «Українського релігієзнавства...» є те, що українські історики перших десятиліть ХХ століття «обґрунтували оригінальні релігієзнавчі теорії, які не губляться в європейському та світовому науковому просторі».
