Пам’яті Iоанна Златоуста
Цього року християни святкують 1600-річчя від дня смерті одного з видатних отців і вчителів християнської церкви — святого Іоанна Златоуста.
Народився Іоанн у 347 році у стародавній Антиохії (сьогодні вона називається Антакією і входить до складу Туреччини). Його батько Секунд обіймав у імперії високе військове становище, але помер невдовзі після народження сина, і немовля залишилося під опікою 20-річної матері Анфуси. Хрещений був Іоанн уже по завершенню освіти.
Майбутній святий з дитинства виявляв блискучі обдаровання і постійно розвивав їх невпинною освітою, вивчаючи як античних, так і християнських філософів. Ораторське мистецтво Іоанн пізнавав під керівництвом відомого язичницького оратора Ліванія. Коли через багато років, Ліванія спитали, кого зі своїх учнів він вважає своїм наступником, той зі смутком відповів: «Звичайно Іоанна, якби його не відібрали у нас християни!».
Закінчивши освіту, Златоуст певний час займався адвокатською практикою, де отримав популярність надзвичайно красномовного оратора, однак його більше цікавили справи Церкви. І після смерті матері Іоанн продав свій маєток, роздав гроші бідним, звільнив своїх рабів і пішов до пустелі, де продовжував самовдосконалення під заступництвом ученого старця. Потім знову повернувся в мир, у рідну Антіохію.
Знання і красномовство Іоанна привернули увагу християнських владик, і незабаром він прийняв сан диякона, а потім — священика. В цьому сані Іоанн пробув 12 років — невтомно проповідував християнську віру, а також брав активну участь у справах антиохійскої пастви. Історики пишуть, що його слава проповідника поширювалася за межі Антиохії, а проповіді часто переривалися оплесками (що викликало велике невдоволення самого оратора). Розповідають, що слухати його проповіді приходили до храму не лише християни, але також іудеї та язичники. Вплив бесід Златоуста на жителів Антиохії посилювався і тим, що він розділяв усі скорботи й радості своєї пастви, допомагав, як міг, парафіянам, влаштовував лікарні та притулки для всіх. І незабаром у всьому християнському світі (тоді це було п’ять Церков) Іоанн отримав славу й ім’я Златоуст. Переказ говорить, що вперше його так назвала у храмі проста жінка, що прослухала одну з проповідей Іоанна.
У 397 році життя Іоанна різко змінилося. За настійним бажанням римського імператора Аркадія (сина імператора Феодосія I) Іоанн отримав, як пишуть хроніки, — проти своєї волі — сан Константинопольського архієпископа. Він переїхав до імперської столиці й став першоієрархом східного християнства, який незмінно вражав своїми проповідями жителів і гостей Константинополя. Іоанн активно займався також викоріненням аріанства (єресь того часу); примиряв, як міг, постійно ворогуючих між собою єпископів. Але своє головне завдання вбачав у духовному вихованні пастви. Бо в житті столичного духовенства він із жахом виявив неприпустиму для служителів Христа розкіш (подібну до сьогоднішньої), а в житті мирян — непоборну пристрасть до театральних видовищ, яка переважувала повагу до самої Церкви. Всюди панували забобони і залишки недавнього язичництва. Златоуст невпинно бичував усі ці явища, чим нажив собі впливових ворогів (головним чином, серед духовенства), які вирішили позбавити його кафедри і таким чином позбутися набридливого «вихователя».
На чолі цієї змови стояла імператриця Євдоксія, дружина Аркадія, — владолюбна, метушлива і ласа до задоволень жінка, яка всі пристрасні філіпіки Златоуста приймала, і небезпідставно, на свій власний рахунок. Пастирська доля Іоанна Златоуста вельми затьмарилася цією сутичкою, в якій він, звичайно ж, не міг «виграти». А закінчилося протистояння таким чином. У центрі столиці, на площі, імператриці Євдоксії було встановлено пам’ятник; ця церемонія супроводжувалася багатоденними бучними ігрищами і нестримними веселощами величезного натовпу. Цей багатоденний язичницький карнавал заважав богослужінню архіпастиря, і він врешті не витримав: виголосив у День усікновення голови Іоанна Предтечі різку, яскраву, викривальну промову, яка починалася словами: «Знову Іродіада танцює, знову біснується, знову шукає голову Іоанна Хрестителя». Інакше кажучи, Іоанн Златоуст порівняв царицю Євдоксію з порочною дружиною Ірода Антіпи!
Імператриця не знесла образи. Іоанна засудили до вигнання і відправили в заслання до далекого вірменського міста Кукуз. Там він прожив три роки і дуже скоро здобув загальну повагу, що спричинило наступне заслання, — йому було наказано податися до іншого місця проживання — в Пітіунт (сьогодні це Піцунда). Подорож була дуже тривалою і небезпечною; Іоанн Златоуст не витримав гірських кавказьких доріг і помер дорогою, недалеко від нинішнього Сухумі. Розповідають, що вночі перед смертю йому з’явився святий мученик цих місць Василіск і сказав: «Не сумуй, брате Іоанне, завтра будемо разом!». У ту ж ніч, 1600 років тому, Іоанн помер. Його останніми словами були: «Спасибі Богу за все!».
Через тридцять років, при імператорі Феодосії II, мощі святого було урочисто перенесено до Константинополя.
Іоанн Златоуст залишив людству чималу спадщину — біля 800 бесід і повчань (головним чином, тлумачення Св. Письма — Євангеліє від Матвія і Послання апостола Павла); він склав чин літургії (її служать у храмах і сьогодні), ввів у церковну практику хресні ходи (якими сьогодні так зловживають деякі діячі Православної церкви) та інше. У його творі «Про священство» (6 книг) говориться про важливість і значення пастирського служіння та про ті якості, якими повинен володіти справжній пастир Церкви.
Цікавий штрих — як Константинопольський архієпископ Іоанн Златоуст мав контакти з церквою кримських готів — він поставив для цієї православної церкви єпископа Унілу. В ті часи кримські готи займалися на півострові виноробством та хліборобством і відрізнялися мирними стосунками з сусідами.
Насамкінець вкажемо на одну важливу для нас, сьогоднішніх, думку Іоанна Златоуста. Він вважав, що держава і Церква — це два різні інститути. Завдання одного — земне благополуччя людей, іншого — влаштування вічного спасіння людей: «Інакші межі влади імператорської, інакші — ієрейства. Одна орудує громадянськими, інша — релігійними справами». З процитованої вище формули взаємодії «Церква — світська влада» Іоанна Златоуста безумовно випливає, що обидві влади — світська і церковна — належать одним і тим самим народу і державі. Інакше кажучи, виключається така ситуація, коли «вічне спасіння людей» перебуває в руках Церкви, яка належить зовсім іншій державі. Не тій, котра забезпечує «земне благополуччя людей»!
